— Що се таке єгомость видумують? — з лагідним докором спитав Деменюк, немов обертався до капризної і безпомічної дитини. — Яка біда?
— Ой, не видумую, Юрку, ні! Адже ж слухай, що мені нині сталося! Рано пані принесла мені сама каву. Я здивувався, але в серці у мене щось тьохнуло, немов шепнуло мені: стережись! І справді, сіла і почала розмову. Сюди-не-туди закидає, мов кіт довкола сала заходить, аж нарешті виїхала з тим, що її коханому синкові треба грошей, та й то багато грошей.
— Та чути, що панич думає женитись, та й то дуже багато.
— То, то, то! І вона мені про ту женитьбу товкла. Та я тому не вірю, Юрку! А там — нехай собі жениться, але я грошей не захотів дати. Ось вона при обіді вже прямо виїхала, що я повинен усі свої гроші записати їй і її синові.
— Так і сказала се?
— Сказала? — скрикнув о. Нестор. — Ні, не сказала, а кричала, грозила, звіром диким на мене напалась, вона і її чесний синок. Так-таки й кажуть обоє: "Сей маєток належиться і мусить бути наш, хоч ви собі й що міркуйте!"
— Ну, по селі пані графиня давно голосить, що ви записали паничеві весь свій маєток.
— Чи так? Ну, то я їй покажу, що завчасно се голосить. Слухай, Юрку! Я задумав обернути свої гроші на фундацію, щоби проценти з них ішли на бідних людей.
— Та се добре, але хто того допильнує по вашій голові?
— Як то хто? Намісництво. Я передам гроші до урядової каси з таким записом.
— Га, господи помагай! Певно, що се була би пам'ятка...
— Тілько знаєш, Юрку? Я тут не чуюся безпечним. Ані на хвилю не можу тут обезпечитись. Адже ж вони обоє, очевидно — знаєш? — І о. Нестор нахилився ближче до Деменюка і шептав йому майже до уха: — очевидно, вони чигають на мою смерть.
— Пек, запек! Най господь боронить! Се би вже була остатня річ! — скрикнув Деменюк.
— Ні, Юрку! — шептав далі о. Нестор. — Боюсь, що не остатня! Боюсь, що вони готові піти ще далі. Знаєш, донині я був би ні за що в світі не повірив сьому. Але тепер, коли почув їх слова, побачив оті дикі вирази в їх очах, ту звірячу кровожадність, безвстидну рівнодушність на людське терпіння, — ой, Юрку! Не доведи боже більше бачити! Обридження бере до людської натури! То тепер я всього, всього можу надіятися від них.
— Господи боже! — скрикнув Деменюк і вдарився руками об поли, але по хвилі додав: — Ні, єгомость! Се не може бути. Се у вас слабість якась. Що вже як що можна закинути пані графині і паничеві, але щоб вони аж на щось подібного могли пуститися — ні! Сьому я ніколи не повірю! Се не може бути.
— Може чи не може, але я не чуюся тут безпечним. Я боюсь.
— Ну, чень вам удень нічого не станеся, а вночі, коли хочете, я можу ночувати коло вас, у кухні.
— Ні, ні, ні! — замахав руками о. Нестор, котрому при всім його страсі навіть до голови не прийшло допустити якогось постороннього чоловіка, навіть такого, як Деменюк, ночувати з ним разом у одній хаті. — Се ні на що! Се не поможе. Хіба ти можеш в разі що до чого дати мені захист?
— Ну, все-таки що два, то не один. Не всяке відважиться йти на двох, а на одного, та й ще такого, як ви, то зовсім інше діло.
— Ні, Юрку! Так воно не буде, так недобре! Ліпше я ось що! Знаєш, що я задумав?
— Ну, що таке?
О. Нестор знов прихилив уста близько уха Деменюка, хоч довкола не було ані живої душі і ніхто не міг їх чути, він шепнув ледве чутно з великим секретом:
— Утікати відси.
— Куди?
— Куди-будь. До першого-ліпшого хлопа, аби сю ніч переночувати. А завтра далі! Заберуся до Львова, а там я вже дам собі раду .
Деменюк недовірливо похитав головою.
— Нелегка буде справа! І у котрого хлопа ви можете чути себе безпечнішим, ніж тут? Хіба ви не знаєте наших людей?
— А у Гердера?
— Що, у Гердера? У коваля? — з зачудуванням скрикнув Деменюк. — Ви хотіли би перейти відси до Гердера?
— Ну, а якби так справді? Що думаєш, вигнав би мене з хати?
— Коваль? Гердер! А, боже борони! А ще якби дізнався, на яке діло ви думаєте обернути свої гроші! Та він би ваші руки і ноги цілував.
— Не було би так дуже й за що, бо прецінь він сам своєю нинішньою розмовою напхнув мене на сю думку. Так знаєш що, Юрку? Не тратьмо часу! Бігай до коваля і скажи йому, що я задумав. Запитай його чи прийме мене до себе на день, на два? А може, злякається пані графині, бо вона йому, певно, за се не подякує.
— Щодо сього будьте спокійні. Коваль Гердер не стоїть ні о чию ласку і не боїться нічийого гніву. Се я можу вам сказати, навіть не питавши його.
— Ну, а коли так, то ще ліпше. Іди і розпитай його. А скоро він пристане і винайде для мене десь якийсь кутик своїй хаті...
— Там у нього осібний покій найдеся, просторий, гарний, з осібним входом.
— Ще ліпше! Ще ліпше! Коли пристане, зараз роздобудь мені воза і коня, а нехай і пару коней, щоби завезли мої меблі і все моє добро на нову кватиру.
Деменюк, ще не можучи зовсім отямитися з диву, потюпав від о. Нестора. Він іще не вірив, щоб о. Нестор направду думав утікати зо двора, покидати паню Олімпію, не вірив, щоб його страх був оправданий і щоби графиня або її син справді могли мати якісь злі наміри, і він пішов, вагуючися, помалу, з таким виразом непевності;, що всякий стрічний, поглянувши на нього, мимоволі мусив подумати: а сьому чоловікові що такого?
Пані Олімпія і без того була цікава, що почне о. Нестор. По його відході вона почала трохи каятися свого вибуху і пильно, мов каня, стерегла зі свого покою за всім, що діялось на подвір'ї, не зводила ока з дверей офіцини, що вели до помешкання о. Нестора. Вона бачила, як Деменюк підійшов до тих дверей, як стукав добру хвилю, поки йому отворено, і перетерпіла страшенні муки цікавості і непевності, поки врешті дождалася того, що Деменюк оп'ять вийшов на подвір'я. Вона згори догадувалася, що там була мова про неї, що там раджено над чимось таким, про що їй конче треба було знати. Вид Деменюка, йога неспокійне лице і нетвердий хід допевнили її в тім, a заразом подали їй надію, що від сього чоловіка нетрудно буде дізнатися про все, коли тільки зручно взятися до діла. Вона знала добре чесну і прямодушну Деменюкову натуру і зміркувала відразу, що, б'ючи іменно в той бік, зможе найлегше дійти до цілі. Коли Деменюк переходив близ її вікон, вона відчинила кватирку і закликала його до себе. Деменюк зупинився, та не підходив близько, оп'ять завагувався, чи має йти до пані, чи ні.
— Ходіть, Деменюку, — ласкаво промовила пані, — маю вам дещо сказати.
— Та я би... Я зараз буду пані служити, тілько наперед мушу тут маленьке діло для єгомостя.
— Та нічого, нічого! Я вас довго не задержу, той діло ваше не втече. Ходіть, ходіть! Адже чень не боїтеся мене!
— Та що, ясневельможна пані!.. — заклопотано промовив Деменюк і рад-не-рад пішов до покою пані Олімпії.
— Представте собі мою гризоту, Деменюку! — почала пані Олімпія з таким щиросердечним і стурбованим видом, немовби мати розповідала про недужу дитину. — Не знаю, що таке сталося з єгомостем. Чи захорував щось, чи що таке? Взяв собі до голови, що я на його маєток напосідаюся, що жадаю від нього, щоб мені й мойому синові все записав, і бог іще там знає, що він повидумував. А я — бог мені свідком, що ніколи й не думала про се! І не знаю навіть, чи там о. Нестор має які маєтки. Тілько всього й знаю, що тоді, як його обікрали, то мені жалувався. Ну, та ви самі знаєте, тих грошей не віднайдено, а чи у нього більше є, їй-богу, не знаю. І я би мала лакомитися на чуже добро? Господи! Та й чи я сього потребую? Адже, богу дякувати, у мене й свого досить, є при чім віку дожити. А хоч би бог і те мені відібрав, то у мене два брати князі, на великих добрах сидять, великі пани, то прецінь при котрім-небудь можу притулитися. А сестра також за великим паном замужем і так раз у раз мене просить, щоб я покидала Торки, здала все в оренду і йшла до неї жити. Та я не хочу. Я привикла жити скромно, попросту, та на своїм. Та не з такого я роду, щоб мала на чуже лакомитися! І скажіть мені тепер, Деменюку, що я маю робити, як маю говорити з єгомостем, щоби йому вибити з голови тоту нехіть до мене? Чи то йому хто наговорив на мене, чи йому що приснилося, чи так просто, старість, — та я, їй же богу, не дала йому ані найменшої підстави до таких думок. Адже самі знаєте, бо на вашім свідомі робиться, чи я його не доглядаю, не опікуюся ним, не шаную його як свого рідного? А він ось як мені платить! Ось якими підозріннями мені віддячується!..
Невдержимим потоком плили слова з уст пані Олімпії. Вона уложила собі наперед ту промову і добувала всіх своїх сил, щоб віддати, відіграти її по всім правилам акторської штуки, упередити всі заміти Деменюка, порушити всі його добрі чуття, зробити його зовсім безоружним. І справді, старий стояв при тих словах, мов під градом, не знаючи, що робити, не можучи здобутися на ніяку самостійну думку, і дав нестися сьому бурхливому потокові. А коли при остатніх словах пані Олімпія, немовбито зворушена і збентежена до дна душі, піднесла хусточку до очей і почала буцімто обтирати сльози, то Деменюк був би присяг, що справді о. Нестор пересолив у своїй боязні, що скомпонував собі якусь небезпеку і дармо тільки мучиться тим витвором своєї власної хорої голови.
(Продовження на наступній сторінці)