Уступ Шевченкової поеми наведений у епіграфі сього розділу, а також пізніші поеми, де поет ширше розвиває ту саму тему ("Відьма", "Марина", "Княжна"), се безперечно перший у Росії смілий і прямий удар на гниль і неправду кріпацтва. В політичних, а також у названих тут епічних поемах, виступаючи проти кріпацтва, поет старався досадним словом показати і досадними, хоч, може, подекуди й виїмковими, а не типовими фактами ствердити, що всяка неволя робить шкідний, деморалізуючий і вбійчий вплив не тільки на пригнетених, але також, і то навіть у далеко більшій мірі, на гнобителів. Російські пани-кріпосники змальовані в поемах Шевченка в найогиднішій постаті, як нелюди, тирани та п'яниці, і коли порівняємо його описи з дійсністю, наскільки вона відома нам із інших, не поетичних джерел, то переконаємося, що поет справді небагато пересадив, малюючи їх такими барвами, а схибив хіба тим, що малював випадки виїмкові, збиткування поодиноких недолюдків, а не щоденний, пересічний, та зате ненастанний нагніт, для маси народу далеко тяжчий і згубніший від тих одиничних, надзвичайних вибриків звірства та самоволі. Правда, в тім часі, коли Шевченко писав свої поеми, поняття реалізму в поезії не було ще так утвердилося, аби поет міг узятися представляти віршами щоденне життя з його на вид дрібними та малозначущими пригодами, які не поодиноко, але в загальній сумі складаються на ту невдержиму ваготу, під котрою стогне робучий люд. Таке представлення бачимо аж геть пізніше, в майстерських картинах Марка Вовчка ("Інститутка", "Ледащиця").
Ті страшні картини народної недолі та політичного тиску знов доводять поета до розпуки. Він рад би "упитися отрутою", заснути в кризі, аби позбутися тих страшних дум. Тому летить далі, летить у пустиню, в сніги та гори, аби заховатися від людей. Та дарма! Серед снігів і болот загули кайдани, і в нутрі поета знов будиться люта дума, знов перед ним око в око стає нова погань "темного царства". "Забиті в кайдани люди виносять із нор золото, аби залити пельку неситому..." Се каторжні! Се злодії та розбійники, котрих суспільність гнітом своєї нерівності, своїх внутрішніх суперечностей витрутила з простої, чесної дороги; котрих вона сама поставила проти себе, а потім сама ж за те супротивлення страшенно покарала. Се каторжні! Між злодіями й розбійниками в кайданах і муках також смілі борці за свободу, невтомні сіячі широких, ясних дум, найзавзятіші, природні вороги "темного царства"*. Жертви неправди суспільної і неправди політичної поруч себе, сковані одним залізом, втоптані в безодню —недолі одною важкою ногою самоволі та тиранства.
Хто вони? Як жили? Що кохали?
І яка лиха доля нараз
Тут їх пхнула в сніжнії завали?
Годі знать! Пута всіх порівняли,
Порівняв "височайший указ".*
А коли поет долітає до великого города московського (Петербурга), то й тут його очам поперед усього показуються картини гніту й неправди. "Мов журавлі", муштруються солдати перед городом. Рано, коли поет оглядає город, йому найперш усього показуються "вбогі, поспішаючі на труд", показуються "заспані дівчата, що йдуть додому, а не з дому; бач, посилала мати на цілу ніч працювати, на хліб заробляти". Шістнадцять літ пізніше, в падолисті 1860 р., поет так само ходив по Петербурзі вночі, кашляючи, надламаний довголітньою неволею, визнавши на собі весь страшний тиск "темного царства", і знов йому показався той самий образ:
Дивлюсь: неначе ті ягнята,
Ідуть задрипані дівчата,
А дід, сердешний інвалід,
За ними гнеться, шкандибає,
Мов у кошару заганяє
Чужу худобу.
Всі головні неправди "темного царства": опутання думок і слова, висисання робучого люду податками, солдатчиною, самовільними судами та каторгою, кріпацтво, бідність і проституція,— все те безконечною, важкою хмарою переходить перед душею поета, збільшуючи його біль і душевну муку. А в додатку до всього того треба ж іще, аби поет, літаючи понад Петербургом, зупинився перед величезною статуєю Петра Великого, де все — сама мосяжова статуя, і твердиня та церква (Петропавловська) насупроти на острові, і гранітом мощені береги Неви, все нагадує поетові: скільки то горя людського, скільки мук і крові коштували всі ті цяцьки та блискучки, скільки то кісток українських лягло тут у тім болоті, поки на їх підвалині не здвигнулися ті церкви та палати. І пригадується йому, як то Петро Великий слав тисячі українських козаків — копати ті канали та сушити ті болота, як він замучив голодом у тюрмі останнього українського гетьмана Павла Полуботка; пригадується йому, як то і "Вторая" (Катерина) доконала свободу України, зруйнувавши Січ Запорозьку та закріпостивши український люд — і в ім'я тої сумної минувшини, в ім'я тих тисячів вільних людей, закатованих тиранами, в ім'я всіх нужд і терпінь українського народу він кидає страшне прокляття на тих розпинателів народних, на тих катів-людоїдів, на тих чистокровних представників, а в значній частині й творців "темного царства".
4
Храми, каплиці і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом твоїм
Неутомленнії поклони
За кражу, за війну, за кров...
Щоб братню кров пролити, просять,
А потім в дар тобі приносять
З пожару вкрадений покров.
Т. Шевченко.
Та що ж се за машина така, котра може виконувати на многомільйонну масу народу такий страшенний гніт? Певна річ, та маса безвладна, оглушена й опутана, не свідома своєї сили, безоружна та роз'єднана, значиться, давити її невелика штука. Та все ж таки цікаво побачити, як змалював Шевченко того сторукого поліпа, що кормиться соками, кров'ю й потом тої маси, як змалював те "чудище обло, огромно, озорно, стозевно и лаяй"*,— підпори і діячів "темного царства"? Хто вони? Які їх бажання? Яка їх сила? А знаючи те, ми чей же зможемо хоч у приближенню відповісти на питання: "Чи довго ще на сім світі катам панувати?"
Зачнімо від найменших колісців тої великої машини і пробираймося чимраз далі догори, до найвищої та всевладної пружини. Ті найменші колісця — то "братія", дрібні чиновники та писарі, що "киснуть у чорнилі", не знаючи нічого крім московської мови, та проклинають батьків, що їх не вчили замолоду "цвенькати по-німецьки". Вони давно забули про те, що "може, батько останню корову жидам продав, поки вивчив московської мови",— забули, чиї вони діти і чий хліб їх годував і годує, забули, що вони не більше, як дрібні колісця в машині, що вони "рабів раби". Все забулося, скоро їм вільні руки — драти останнє добро з бідного народу. Перед вищими вони звикли гнутися аж до землі, маліти в порошиночку, зате супроти нижчих вони всевладні пани, вони надуваються вище слона. "Мы, браты, просвещенны",— тичуть вони гордо в очі всякому нижчому своє зарозуміле неуцтво, і розуміється, на конто того, що ми просвіщені,— "не поскупись полтинкою!" Се ті дрібні п'явки, з котрих кожна, бачиться, й не багато крові людської потребує, аби наповнитися, але яких тисячі живо виссуть усю кров навіть із велетня.
Поет з обридженням згадує про них, як вони вранці йдуть "у сенат писати та підписувать, та драти із батька та брата". Але він не забуває, що й ті нужденні п'явки — такі ж невільники "темного царства" та його недобровільні витвори. Він не проклинає їх, але оплакує. Сльози жалю стають в його гнівнім оці, особливо тоді, коли між тою чередою бачить земляків-українців. "Плач, Вкраїно, бездітна вдовице!",— зітхає він.— "Твої діти, квіти молодії, чорнилом политі, московською блекотою!" Не будь тої "блекоти", того одурюючого та отупляючого вару, то й вони не були би тим, чим стали, не були би п'явками, а вийшли би на чесних, трудящих і корисних для громади людей. Високе, чисте гуманне чуття Шевченка і тут ясно, мов зірка, виблискує серед пітьми "темного царства".
Над тою верствою дрібних п'явок і хробаччя тяготить друга верства великих п'явок, "превосходительних" та "високоблагородних". "У сріблі та златі, мов кабани годовані, пикаті, пузаті", вони стоять довкола царя, "аж потіють, та товпляться, щоб то ближче стати коло самих". Те саме явище, що й усподі: лакейство та самоуниження перед вищими,— високомірна гордість супроти нижчих; фальш і облуда супроти рівних. "Отечество" у кожного раз у раз на язиці,— та тільки ж під отечеством вони розуміють "нові петлиці та муштри ще новіші", а з люду сердешного точать кров, як воду. А дрібна "братія", розуміється, не хоче й не сміє навіть забороняти їм се, "мовчить собі, витріщивши очі, як ягнята... Нехай,— каже,— може так і треба!" Воно й конечно. "Змея,— як каже Некрасов,— родит змеенышей",— неволя й самоволя родить до себе подібні діти. Де найвища власть, найвищий законодавець топче під ноги всяке право, а властиво становить права тільки для інших, а не для себе, там і інші, менші панки, "княжата недорослі", зуміють кожний в своїм ширшім чи тіснішім окрузі поставити й себе вище закону. Відоме східне оповідання, здається, про перського царя Хозроя Новшірвана, який самовільно велів у бідного взяти яйце, а слуги похапали всі кури, а коли велів зірвати одно яблуко, слуги зрубали й яблуньку.
(Продовження на наступній сторінці)