Аби докладно зважити, який се був перелом, треба нагадати, що Шевченко жив тоді в Петербурзі, обертався серед високоосвічених кружків, свобідний і люблений своїми земляками та чужими. Треба нагадати, яка то пора була в російській літературі в початку сорокових років і які думки носилися тоді в головах передових російських людей і висловлялися в передовій російській печаті. Три великі російські письменники, Пушкін, Грибоєдов і Лермонтов, усі передчасно посходили вже в могилу, але твори їх, особливо ті, що могли вважатися останнім словом кожного з них ("Горе от ума" Грибоєдова, "Евгений Онегин" Пушкіна, "Герой нашего времени" Лермонтова), жили серед читаючої громади і робили великий вплив на думки та переконання, тим більше, що сміле, гаряче слово Бєлінського додавало їм ясності і ширини. Четвертий великий поет і геніальний письменник російський, Гоголь, саме тоді стояв у найкращім розцвіті своєї поетичної творчості, писав або задумував писати тоді свої найкращі твори — "Ревизор" і "Мертвые души". І сам Бєлінський у невтомимій роботі над розвитком своїх думок починає покидати становище естетичної критики, починає добачати ціль усієї культурної праці людськості в тім, аби ущасливити всіх людей, дати всім можність всестороннього розвитку всіх вроджених сил, а спеціально ціль штуки в тім, аби показувати правдиво дійсність із її хибами та задатками ліпшої будущини, будити в людей охоту до поправи тих хиб і віру в можність поправи. До довершення того переходу в Бєлінськім, ба й до зміни поглядів усієї інтелігентної російської громади, чимало причинилися й вільнодумні та радикальні діячі-письменники Герцен і Бакунін, що за границею1, в Німеччині та Франції, пильно слідили за духовним розвитком рідного краю і вдержували живі зносини з передовими людьми в Росії. Та й узагалі в цілій Західній Європі йшов тоді великий поступовий рух. Французька романтична школа від радикалізму чисто естетичного переходила до радикалізму політичного (Віктор Гюго) та релігійного (Ляменне2); побіч романтиків, хоч і під їх впливом, поставали нові напрями. Жорж Занд уже розпочала гарячим словом проповідь рівності та свободи жіноцтва; вона ж і много читаний Ежен Сю (Eugene Sue) були найвиднішими представниками сен-сімонізму у французькій літературі. А рівночасно вже Бальзак, і ще перед ним Стендаль, клали підвалини нової, реалістичної школи. Такий самий поворот до реалізму та до порушування суспільних питань у літературі доконували в Англії Діккенс ("Різдвяні повісті") і Теккерей, у Німеччині Ауербах3 ("Dorfgeschichten"*), не згадуючи вже про Генріха Гейне, який рівночасно з Шевченковим "Сном" (1844 р.) своєю поемою "Deutschland, ein Wintermärchen"*, формою та напрямом багато де в чім подібною до Шевченкового "Сну", сильно та дотепно вдарив на передрухнілий політичний лад Німеччини.
Твори тих європейських письменників, а особливо Жорж Занда, Бальзака, Сю, Діккенса, перекладалися та читалися многими в Росії і мусили показати також немалий вплив*.
Та не тільки в надобній літературі, але також у філософії та інших науках із початком сорокових років завважуємо загальне змагання до реалізму, до опирання загальних висновків на фактах, на досвіді, на статистиці. Рівнобіжне зі зростом реалізму в штуці й науці іде зріст демократизму, республіканізму та соціалізму в питаннях політичних і суспільних. Ся велика хвиля європейського духовного руху захапує також чільних людей у Росії, будить їх до нового життя. Перед тим уже Пушкін у "Онєгіні" та Лермонтов у "Герої нашого часу" в ярких картинах показали були цілу духовну та моральну нікчемність пануючої верстви в Росії. Ті твори враз із Гоголевими сатирами розбили сліпе самозадоволення російської інтелігентної громади, збудили глибшу застанову над собою і над існуючим ладом. Усе те вкупі мусило викликати новий поворот у літературі. Швидко появляться на світ "Мертві душі" Гоголя, а за ними підуть "Записки охотника" Тургенєва — перший прилюдний удар на велику, наболілу рану російської суспільності, на кріпацтво.
Неможлива річ, аби Шевченко, живучи під той час у Петербурзі, не мав також захопитися тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік. Тому не дивно, що супроти напливу тих нових ідей давніші його старокозацькі ідеали бліднуть, що його вузький український націоналізм4 звільна перетворюється сам у собі, перероджується в любов до всіх слов'ян, тиснених чужими, а далі в любов до всіх людей, тиснених путами суспільної нерівноті, неправди й неволі. Від початку сорокових років Шевченко чимраз виразніше та сміліше вступає на нову дорогу. Майже кожний новий його твір, се крок наперед по тій дорозі. Велике нещастя, що мов грім ударило в нього в хвилі найкращого розцвіту його поетичної сили (його арештування та засудження до смерті на службу в солдатах 1847 р.), не тільки не могло змінити того напряму, але, навпаки, утвердило в нім поета; по увільненню з десятилітньої страшної неволі він творить свої безсмертні поеми "Царі", "Неофіти" та "Марію", в яких, покинувши рамки українського націоналізму, на загальнолюдській канві рисує картини тиранства та боротьби за правду, рисує високий, аж до наших днів ледве достижимий ідеал жінки-матері.
Дуже цікава річ — слідити крок за кроком розвиток нашого поета в тій, другій добі його поетичної творчості. Задумавши зробити се в своїх "Причинках", я певний, що тільки таким способом, роздивляючи уважно кожний крок, не закриваючи хиб і не прибільшуючи заслуг (такого прибільшування Шевченко зовсім не потребує), ми матимемо змогу відповідно зрозуміти значення творів нашого геніального Кобзаря, а також зрозуміти той напрям думок, що завів його в неволю, розширити та прояснити ті ідеї, за які він терпів, і причинитися до осущення тих ідеалів, які йому, хоч, може, ще і в невиразних нарисах, показувалися в хвилях вітхнення.
В "Гайдамаках", написаних у р. 1841, я показав перший, несмілий і майже несвідомий крок нашого поета на тій новій дорозі. Правда, козацький патріотизм переважає ще, але з невиразного закінчення, з частих вибухів чисто людського, національного рамками незатісненого чуття, з непевності і несмілості в рисуванні страшних картин різні та війни, які поет то сяк, то так старався залагодити, немов прозірчастим серпанком закинути, з усього того видно було, що вузький націоналізм, шукання ідеалу в минувщині, доспівує тут останню свою пісню і що відтепер підуть у поета інші пісні. Воно так і сталося. Вже в передмові, писаній по скінченню поеми ("По мові передмова"), поет зовсім недвозначно прощається з давнім, козацько-патріотичним напрямом, з давніми героями-войовниками.
"Весело послухать сліпого кобзаря, як він заспівує думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з козаками. Весело, а все-таки скажеш: "слава богу, що минуло!" — а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що ми всі слов'яни. Серце болить, а розказувать треба. Нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами, нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, нерозмежованою останеться навік од моря і до моря слов'янськая земля". Як бачимо, поет виразно вказує тут, що йому противні всі ті війни та різанини, в яких він колись бачив славу України, що всі ті криваві події він уважає великою помилкою предків5, а не боротьбою за правду. І хоч іще пізніше (1845 р.) в поемі "Холодний Яр" він боронить гайдамаччину від закиду, буцімто "Гайдамаки — не воїни,— розбійники, вори",— то все-таки, поминувши те, що такий закид із історичного становища зовсім пустий та неважний, Шевченкова оборона дуже слаба та безосновна. "За святую правду-волю розбійник не стане",— каже він, хоч сам уперед назвав гайдамаччину помилкою. "Не заріже (розбійник) лукавого сина, не розіб'є живе серце за свою Вкраїну". Тут поперед усього Шевченко боронить гайдамаччину не історичну, а ту, яку він списав у своїй поемі, а його доказ про те, що Гонта вбив власних синів, історично нестійний, бо ніяких своїх синів Гонта направду не зарізав, а вбивство синів за те тільки, що вони без своєї вини були католиками, не можна назвати ділом патріотичним. Такі вчинки родить тільки фанатичне засліплення. І не треба бути героєм на те, аби "розбити живе серце". В часах великого фанатичного засліплення людей бачимо багато таких випадків, від котрих здригається серце потомних поколінь, а котрі, проте, ніхто не думає зачислювати до діл геройських. Героїзмом можна назвати тільки таке діло, де мука і терпіння одиниці здобуває або окупляе добро цілого народу, цілої людськості.
(Продовження на наступній сторінці)