Від староміських жидів Гава без труду розвідав усю історію і всю обстанову старого "чіпчаря". Дізнався, що він гадає віддавати заміж доньку, розпитав усе, що йому було треба, і про того будущого зятя і, вертаючи пішки до Дрогобича, старався всі ті відомості переробити в своїй голові і виробити собі ясний план для дальшого поступування. Поперед усього важне було те, що чіпці йшли в продажі дуже добре. Гава вже не продавав їх поблизько Дрогобича; він познайомився з крамарями в Стрию, Сколім, Борині, Турці, Рудках, Комарні і продавав їх за готові гроші цілі партії по п’ять та по десять штук, беручи не по 20, а по 40 крейцарів за штуку, котру крамарі продавали по 50 і по більше. Про "старі", дешеві чіпці Староміського лишилася лиш споминка, а проте "нові", жидівські чіпці йшли, як у воду, так що Гава деколи не міг настарчити на замовлення. Весь гешефт з чіпцями давав йому щотижня 10 з[олотих] р[инських] чистого зиску при дуже малих клопотах і видатках. Очевидна річ, що діло се було таке, що за ніщо в світі не слід було випускати його з рук.
З другого боку Гава міркував, що коли допустити родину Староміських, щоб стала на своїх ногах, то дуже легко може вийти таке, що родина та висковзнеться з його рук, або який-небудь другий жид переб’є йому заробіток. Особливо лякався він будущого зятя, про котрого чув, що є хлопець тямущий, трудящий і запопадливий.
"Добре би було, якби він пропав собі куди-небудь до чорта в зуби, — міркував Гава, — або ось якби його взяли до війська!" Але в тій хвилі він згадав, що той будущий зять перейшов уже всі три класи асентерункові, і пропадати йому більше нікуди й ні за чим. Треба було перепроситися з тим, що було, і Гава доконав сього в своїй голові дуже швиденько.
— І чим же властиво він може стати мені на перешкоді?— скрикнув він майже весело. — Бідолах, жебрак, І до таких самих жебраків пристане, то й що з того вийде? Буде заробляти фірманкою, — знаємо ми, кілько він там заробить! І що то за заробок: нині є, а завтра поминай як звали! А коли зарібку не стане, то можна буде й його вкупі з другими в свої руки взяти. А се, значить, ще й ліпше для мене. Роботу і для него яку-небудь винайдемо. Добре, нехай і так буде! Нехай жениться, нехай іде на пристайство до тої каліки! Всі вони будуть робити на мене! — І при тім похилив він голову, немов затягав чимраз нові вузлики тої сіті, котрою хотів обмотати всю тоту нещасливу родину.
— Тілько поперед усього, Гаво, — говорив він сам до себе жартовливо-навчаючим тоном, — не дуже квапся! Маєш час. Тілько не раптом! Не думай усе разом загарбати, а помаленьку! Тепер заробок добрий і для мене, і для них, нехай заробляють, нехай тішаться, се нічого не завадить. Хто знає, чи довго се потриває. А втім, чи потриває, чи не потриває, скоро побачиш, що їм гребінь починає відростати, зараз треба так зробити, щоби троха похуділи. То їм дасть пізнати, що на світі раз ведеться, другий раз ні. Потому знов їх троха підіймемо, вдячні будуть. А потому знов до землі. А там побачимо, що дасться дальше зробити. Ни, ни, якось-то буде. Хіба би не цвіла, щоби не родила, он як!
— А поки що, — міркував далі Гава, — треба мати бачне око, вишукувати нові гешефти! А що ту гешефтів, і яких мудрих гешефтів! Бігме, боже, не розумію, як се так таки ніхто й не думає позабирати все те в свої руки! Наш брат жид позасідав по коршмах та по шинках, хлопів розпоює та в бабів яйця й масло за дурничку купує і гадає, що вже бог зна яку штуку вдіяв. А що ж се за гешефт — яйця й масло! Тьфу! Ту гешефти зовсім не такі, самі напрошуються, треба тілько вміти до них узятися. От на горах бойки волів випасають, та й яких волів! Ай-ай-ай! Жиди купують ті воли на ярмарках і гонять до Відня! От дурні! Що з того за зиск можна мати? Зиск не бог зна який, бо бойка на ярмарку не ошукаєш, ціну він цабанить, як за рідного батька, і торгується, як оглашенний. А нехай так по дорозі пара волів здохне, — яка величезна страта! Ні, гешефт є на волах, але не з того кінця. От якби того самого бойка так підійти, щоб йому здавалося, що воли його, а вони на ділі були б мої. Він би їх годував, пантрував і на ярмарок приводив, а я би їх продавав бойкові на горівку, а решту грошей собі в кишеню — фу! А там пара волів по чотириста, по п’ятсот ринських! От гешефт, не жаль сказати, що гешефт!
Гава аж очі прижмурив і губи зложив, немов ложку від меду облизував, — таким принадним і блискучим видався йому той новий гешефт, що виринав в його уяві поки що ще в неозначених обрисах, але, проте, в рожевому світлі.
VIII
Минуло півроку. Староміські жили мов у бога за дверми. Заробок не переривався, але, противно, навіть подвоївся після того, як Маринця, оце місяць тому назад, вийшла замуж за Андруся. Андрусь купив віз і пару добрих коней і возив дубові бруси для залізної дороги, що будувалася якраз тоді між Хировом і Добромилем, і притім заробляв дуже гарні гроші. Правда, за послідні два місяці Гава замовляв уже менше чіпців, але замість того для якихось мазурських сіл показалися потрібні тонкі сітки, плетені так само, як чіпці, і уживані там замість шлюбних вельонів; сітки ті давали ще ліпший заробок, ніж чіпці.
Був гарний осінній день, коли Гава знову навістив хату Староміського. Навіть та стара хата під рукою молодого і господарного Андруся немов помолодшала і стала похожа на порядну господарську оселю. Але Гава не глядів на ті обстанови. В очах його миготіли якісь огники, як у очах того кота, що готовиться скочити на намічену вже добичу.
— Добрий день вам, пане Староміський! — сказав Гава, входячи в хату.
— А, як ся маєш, Гаво?
— Зле ся маю, — відповів жидок, сідаючи на лаві. — Кепські торги.
— Е, що там, дасть бог, то й ліпші будуть.
— Може, колись і будуть ліпші, але тепер кепсько з нами. Знаєте, вже три неділі чекаю. Від трьох неділь ані одного чіпця не продав.
— Не може бути! — скрикнув Староміський напівжартівливо, не дуже-то вірячи Гавиним словам.
— Ба, не може бути, коли так є! Всі мають досить чіпців на тепер, ни, і що їм зробимо.
— Треба шукати де далі, де нас ще не знають.
— Шукав я, шукав, нічого не помагає. А я думаю, що на якийсь час треба перестати робити.
— Перестати робити! — скрикнув і собі ж тепер переляканий Староміський. — Тепер перестати робити, коли саме найліпша пора до роботи? Ціле літо, коли можна було в полі заробити і собі треба було хоч десь щось рушити, то ми сиділи за кроснами, а тепер, коли сама пора така, щоби сидіти дома, то маємо перестати робити? Ні, Гаво, жартуєш!
— Ни, але що ж я вам пораджу? — майже крізь сльози скрикнув Гава. — Коли у мене ніхто чіпців не купує. Маю їх на складі три копі, і що з ними робити? А кілько я в них грошей вбухав, самі порахуйте!
— Але бійся бога, Гаво, що ж ми будемо робити?
— Ни, бог ласкав, і ви не загинете, — всміхаючись потішав Гава. — Маєте, нівроки, такого доброго зятя, що тілько грошей заробляє при колії, то якось вижиєте. А може, за місяць, за другий і на чіпці знов покуп буде. Скоро тілько почнуть купувати, то будьте певні, що я зараз до вас зголошуся.
— Ну, але ті, що вже готові, що з ними буде?
— А багато їх маєте?
— Сорок штук.
— Га, що вже маю робити, мушу їх забрати. Нехай страчу, а слова додержу.
Гава взяв чіпці і заплатив гроші. Староміський стояв коло стола, позираючи на позасновувані кросна і на засумовані лиця дочок, і чухався в потилицю.
— Ні, Гаво, — сказав він напослідок рішуче, — то не може бути, щоби ми тепер перестали робити.
— Ни, то робіть, — відповідав Гава, здвигаючи плечима.
— Слухай, Гаво! Я думаю, чи так не буде добре. У нас є ту ще пару крейцарів наскладаних, накупимо матеріалу і будемо робити, а скоро купець кинеться, то ти будеш мати товар готовий.
Гаві тільки того й треба було.
— Що ж, коли хочете, то нехай і так буде. Та тільки я вам наперед повідаю, що не знаю, кілько часу треба буде чекати на купця.
— Що робити! Кілько треба буде чекати, то й почекаємо, а тим часом будемо робити. Адже ж на заробіток тепер нікуди не підемо, а дома дарма сидіти — гріх. А так роблячи, бодай надію будемо мати, що не дарма робимо.
Гава пішов від Староміських в дуже веселім настрої. Справа сама собою якось стала на таку дорогу, що легко було догадатися її неохибного кінця.
IX
Пройшло два місяці. Здавалось, що Гава зовсім забув о своїх давніх знайомих, не навідувався, ані одним словом не давав їм о собі знати.
Аж ось раз у понеділок, у препогану сльоту і студінь, спіткав він Староміського на дрогобицькім ринку. Старий, увесь оббризканий болотом, обшарпаний і піднепалий, згорбився і постарівся о яких десять літ. В закоценілій від студені руці держав він свою палицю з дзвінком, а на ній зв’язку чіпців. Ніхто не звертав на нього уваги, ніхто не підходив і не питав навіть, яка ціна його товару.
— Як ся маєте, пане Староміський? — обізвався Гава, наближаючись до старого.
— А, як ся маєш, Гаво! — проговорив Староміський якимось надламаним голосом.
— Ни, що там у вас чувати?
— Біда, Гаво! Доведеться нам усім на пні вмирати.
Як то вмирати! Защо вмирати? Пощо на пні вмирати?
— З нужди, з голоду! Зима йде, а в нас заробітку нема, хоч забийся!
— А то чому? Адже при колії тепер заробітки найліпші, платять добре.
(Продовження на наступній сторінці)