— Які ж у вас заробітки?
— Не знаєш, які у мене заробітки? "Щетини, кожушини, волосини" — от що я купую. І ти будеш зі мною до спілки. Прийдемо в село, ти візьмеш одну половину, я другу; ти будеш купувати для себе, я для себе.
— Ни, а як накупимо, що тоді?
— Я тебе навчу, що тоді робити, кому і як продавати.
— Е, а може, се кепський гешефт?
— Не бійся, дурню! Старий Фавель на зле тобі не нарадить і обдурювати тебе не буде. Виджу, що ти хоч малий, але хлопак справний, то й гадаю собі, що ліпше ж тобі заробити що-небудь, ніж ту по місті без діла шлятися. Ходи!
— А скажіть наперед, кілько ви можете отак на тиждень заробити?
— Як часом, Гаво. Можна заробити ринського, а можна й десять, не рахуючи страви.
Гавині очі заблищали диким огнем, коли почув, що можна за тиждень заробити й десять ринських. Таж то страшенні гроші! Нерішучість його відразу пропала.
— Добре, — сказав, — піду з вами. Коли вирушимо?
— Завтра.
— Добре, піду завтра. Тільки знаєте що, реб Фавель? В неділю ми мусимо бути знов ту.
— Я звичайно вертаю в п’ятницю, а іноді буваю в місті й по два рази до тижня.
— І через понеділок ми мусимо оставатися в місті.
— А то чому?
— Тому, що я придумав ту ще один гешефт.
— Он я-а-а-к! — протяжно сказав Фавель й обкинув Гаву пильним поглядом, чудуючись його непосидючій запопадливості.
IV
Весь тиждень ходив Гава з Фавелем по селах, викрикуючи попід вікнами хат: "Щетини, кожушини, волосини!". Грубим костуром боронився від сільських собак, торгувався з людьми, як старий, привичний до того торговець, і зависливим оком поглядав на селянських дітей, що свобідно гуляли по вільнім просторі. Пора була робуча, торги йшли мляво, і оба вони з дуже невеличкою здобичею вернули до Дрогобича в п’ятницю вечором. Свинську шерсть заніс Гава до щіткаря і продав добре, а решту товару купив у нього сам Фавель. Весь тижневий заробіток, по відрахуванні харчів, не дав навіть і ринського. Гава скривився.
— Не бійся, дурню! — сказав Фавель. — Чого ж ти хочеш? Тепер літо, в полі робота, а наш торг тільки зимою красний. Зимою хлоп свині ріже, тоді й шерсті у нього досить, а іноді й шкурку з куниці, борсука або зайця так за ні за що купити вдається, от тоді і гешефт!
Але Гава вже не слухав. Се все було для нього "колись-то буде", а він дбав про те, що тепер є. На другий день, хоч то був сабаш, він пішов до патичкарні (фабрики сірників) і купив гуртом за цілого ринського сірників, а осібно сірникових коробочок. Не питаючи, що свято і що опікунка підняла сварку, він зараз узявся укладати сірники в коробки і укладав їх по-своєму, міркуючи й рахуючи, так що надвечір мав їх уже 150 замість куплених 100, рахуючи кожду по крейцару.
Настав понеділок, торговий день в Дрогобичі. Гава набрав сірників, кинувся на ринок та по торговицях, де стояли хлопські вози, і почав з усеї сили викрикувати:
— Сьиріки свіже, сьиріки!
Для ярмарку се була новинка, то швидко й обступили його баби і хлопи. Хоч недалічко, на підсінню, було багато прилавків з сірниками, шилами, батогами, ременями і всякою подріб’ю, потрібного в господарстві, то все-таки Гавин товар розхапували люди, як малину. Одному не хотілося відходити від воза, щоби хто чого не стягнув; другий купував тому, що на підсінню велика глота, а тут і вибрати, і розглянути можна вигідно; третій купував попросту тому, що й другі купують. До вечора Гава розпродав усі свої сірники і заробив від ринського цілих 50 крейцарів.
— Ну, хвала богу, — сказав він, — на початок се навіть дуже добре!
Від того часу торгівля його розділилася надвоє. Весь тиждень він ходив с Фавлем по селах, скуповуючи щетину та шкірки, а в понеділок бігав по торговицях з сірниками. З часом ота його понеділкова торгівля сама собою розширювалася.
— А не маєш ти батогів, жидику? — запитав раз у Гави селянин, котрому той тикав свої сірники.
— Батогів? — видивився Гава. — А нащо вам батогів? — Йому здавалось, що чоловік кпить собі з нього.
— Як то нащо? На продаж. Купив-бим, а не хоче ми ся йти на підсіння.
— А відки я маю мати батоги?
— Як то відки? Жид усе повинен мати.
Ті слова Гава твердо собі затямив.
— Знаєте що, нанашку, — сказав він, подумавши хвилину, — зачекайте трошечка, зараз вам будуть батоги.
І духом він побіг на підсіння і купив з півтузина батогів, до вибору, шнуркових і ремінних. Продав їх того дня без зиску, бо не міг брати дорожче, ніж брали на під— сінню, а там знов не хотіли йому продати дешевше, ніж другим. Але в голові догадливого хлопчини вже наклювалася думка: докопатися до джерела, з котрого продавці на підсінню діставали ті батоги, а з ними й свої зиски, і там добратися до такого самого гешефту, який так гарно удавався йому з сірниками.
V
Минула зима, минув і цілий рік серед такої роботи. Гава не жалував ані рук, ані ніг, ані горла, але ж бо й заробляв так, що й не один старший жид міг йому позавидіти. А тим часом заробіток сей уже не вдоволяв його. Найбільше лютила Гаву конкуренція, що, немов тінь, ішла за його слідом. Тепер вже щопонеділка множество маленьких жиденят розбігалося по місту з сірниками, батогами, маззю для возів І з усяким дріб’язком; заробок ставав менший, а натомість ошуканство, майже в живі очі, змагалося і відстрашувало покупців. Прийшлось Гаві шукати нових заробітків.
Від давнього часу звертав на себе його увагу старий чоловічок у старосвітськім міщанськім уборі, який носять ще декуди по малих, глухих місточках. Щопонеділка являвся він на базарі з чіпцями, білими і зеленими, дуже гарної домашньої роботи. Поначіпляє ото тих чіпців на палицю з дзвінком, прикріпленим до її горішнього кінця посеред різнобарвних скиндячок, і йде собі тротуаром довкола ринку, держачи палицю високо понад сутолокою людських голов, час від часу потрясає нею, але не каже нікому й слова. Купували у нього, але мало. Старий, очевидно, був непривітливий, до розмови не охочий і торгуватися не любив. Перше його слово, то була вже й послідня ціна його товару.
— А що, мамуню, — спитав раз Гава у якоїсь жінки, що йно що купила чіпець у того чоловіка зовсім без торгу — добрі чіпці той чоловік продає?
— Хто, Староміський? О, нема над його чіпці. Один на десять літ вистане. Я се для невістки купила. Не перший раз у него беру, і ціна у него все однакова.
— А чому ж у него так мало купують?
— Або я знаю! Бо не жид. До жидів усі йдуть і беруть посліднє дрантя, та ще й наторгуватись мусять до семого поту, заки за таку саму ціну дістануть.
Гава швидко надумавсь і приступив до міщанина.
— Щасти біг вам, пане Староміський! — сказав він, кланяючись.
Старий здивованими очима з-під навислих брів глянув на мізерного обідраного жидка, що вітався з ним, немов із старим знайомим.
— Тьфу на твого батька клапчастого, — сказав він, відпльовуючись, — а ти відкіля мене знаєш?
— Ни, пане Староміський, хто би вас не знав! Вас, богу дякувати, всі знають. А почому чіпчики продаєте?
— По двадцять нових, або що?
— Та я би хотів у вас купити.
— Агу, а тобі нащо? Чи для матері твоєї лисої?
— Для матері або й не для матері, а вам що до того? Кілько їх ту маєте?
— Ще вісім, або що?
— Ни, які ж бо ви! Вісім по двадцять нових, то шіснадцять шісток. А що спустите, як усі візьму?
— Тю на твою голову паршиву! А тобі нащо всіх?
— Що спустите, як усі візьму? — товк своє Гава, всміхаючись.
— Та відчепися ти від мене! — скрикнув Староміський. — Я не твій дурень, щоби ти собі з мене кпи робив!
— Ни, ни, хочете дванадцять шісток? Ні? От вам тринадцять за всі нараз, готовими грішми! Чого вам треба? Маєте волочитися з ними ще три понеділки, то чи не ліпше вам відразу готові гроші взяти?
Старий задумався, ще не довіряючи Гаві. Такої гуртової продажі йому ще не лучалось робити.
(Продовження на наступній сторінці)