А потім, пізніше, коли впорали городину і випали перші сніги, уже й жалкував, що пораяв покликати Одарку: Ольга стала вчащати до Безрідної. І то хай би вже бігала, якщо так пекло чесати язиком, бо з німою не дуже набалакаєшся: Гайдук і взяв без'язику дівку служницею, щоб насолити Ольці ж,— не забув отого пізнього вечора у Хоролівці і своєї появи раптової, коли німецького офіцерика біля Ольки застукав... Тож мало того, що впріг її в домашню роботу: "Помотайсь, покрутися, може, розучишся цицьки чужим чоловікам виставляти!" Мало того, що вимагав, щоб сніданок, обід чи вечеря були хвилина в хвилину,— "Орднунг, порядок німецький", і щоб у кімнатах усе блищало та сяяло, але коли вона стала скаржитись, що сама не в спромозі упоратися, що уже й сил більше не має, він, пригадавши німу, її і привів, втішаючись думкою потай, як Олька, до балачок охоча, буде розмовляти з нею. Німа кілька разів утікала додому, і щоразу доводилося посилати за нею поліцая, і Олька казала, щоб пошукав якусь іншу, не таку дику. "Нічого, приручимо й цю!" Г коли вона ще раз утекла, завів її в стайню, прив'язав до ясел і одшмагав налигачем. Бив довго і старанно, а потім, залишивши прив'язану, помив старанно руки і сів обідати.
— Не одв'язувати, поки прийду! — наказав притихлій Ольці.
Повернувшись, ще раз пройшовся налигачем по спині.
Після цього німа перестала втікати додому. Сахалася тільки
од Гайдука, мов од чуми. і
Що ж, хай сахається: Гайдук давно звик до того, що його бояться. Що при одному його поглядові бліднуть і губляться. Це його навіть тішило: був переконаний, що лише на заляканого можна покластися, що лише страх керує вчинками людей. Тож хай сахається і голову в плечі вбирає, коли мимо проходить, йому не любов потрібна, не вдячність — рабська покора.
Добивався того навіть від Ольки, бо хто вона, зрештою, така: дружина, друг життя? "Дружина! — аж усміхався презирливо.— Підстилка!" Він її висмикнув з-під Івасюти, а Івасюта з-під кого? Не допитувався, це його не цікавило: давно вже вирішив вигнати Ольку, як тільки вислужиться та його повернуть до міста. Коли обійме надійну посаду, одразу ж і одружиться: годі байдикувати! Візьме не українку, а німкеню: порідниться з вищою расою, щоб його діти й забули про походження з хамського роду. З ласки німецької влади відмовиться навіть од власного прізвища,— випросить, як нагороду, німецьке, хоча б дружини майбутньої. Ім'я теж візьме інше, бо Микола… Отто, Фріц, Йоган — як завгодно, лише б не Микола. Микола — аж слухати гидко!.. Йоган Кофт... Гайдук найчастіше чомусь зупинявся на прізвищі свого камрада високого, може, тому, що колись, ще у школі розвідників, коли йому пощастило чимось особливо прислужитися Віллі, той натякнув, що після війни вони могли б і поріднитися. Ще й показав йому фото сестри: щось таке невиразне й миршаве, що Гайдук потім не міг пригадати, як не тужився. Та він тим не дуже сушив собі голову: він одружився б і на козі — була б лишень породи німецької та привела йому вже німецьких козенят, щоб по-німецькому й бекали. І хоч Віллі більше не повертався до тієї розмови і фото не показував, Гайдук часто мріяв, як він порідниться з камрадом, особливо коли той став неабиякою цяцею в системі гестапо.
Поки що ж його влаштовувала й Олька: була таки досить моторна в постелі, от тільки що трохи до роботи ледача... Та ще раптова оця богомольність. Гайдука спершу те мало обходило, він навіть посміювався, коли Олька принесла якось образ діви Марії пречистої, принесла та й повісила над ліжком у закутку, ще й лампаду прилаштувала,— лампадне світло йому навіть подобалося, Олька здавалася в ньому набагато звабнішою. Але коли йому одного разу забаглося любові, а вона сказала, що зараз не можна, бо — піст. Гайдук по-іншому глянув на її релігійність. Він тоді таки добився свого, хоч Олька й боронилася по-справжньому, але нерадий був своїй перемозі: весь день ходив, як обпльований.
Олька, мабуть, те добре помітила... Олька, яка не забула ні свого нігтя скаліченого, ні заструганого сірника, все частіше постилася,— саме тоді, коли Гайдукові пекло розговітися, а коли він одного разу сердито спитав, чи довго триватиме оця гра, відповіла смиренно, опустивши очі монашкою, що на все воля Божа. І що хай він її хоч живцем палить, а вона не зречеться віри святої.
І Гайдук уже й не знав: справді стала такою святою та побожною чи все те робить, аби йому насолити...
Тому він і насупився, мимо безмовної школи проходячи... Безмовної, бо після того уроку навчання припинилося: діти, настрахані, так і не прийшли наступного дня, і коли Козачок прибіг та спитав, що робити, Гайдук відповів роздратовано: "Робіть що хочете! У мене й без вас вистачає мороки! — Зиркнув вороже, застеріг. — Тільки глядіть: довідаюся, що ви там чому не слід навчаєте,— нарікайте на себе!.. І до отієї, як її, пильніше пригляньтеся!" — "Зіни Кіндратівни?" — поспіхом підказав Козачок боявся, що Гайдук назве його дружину. "От-от... А тих щенят я не буду вам за руки приводити — зганяйте самі!" Козачок помотавсь-помотався селом: діти ревіли — не йшли. Та й жінки, які сміливіші, кричали, що не пустять нізащо, бо в дитини он і коліна попухли од вашої науки проклятої... Мотався, мотався Козачок, та й змушений був знову зайти до Гайдука: "Що робити — не йдуть." — "Не йдуть — не треба! — відповів Гайдук роздратовано.— Хай ростуть неуками, зараз мені не до цього._" Йому й справді було не ДО ШКОЛИ: німці квапили з побудовою палацу. Генріх Мольтке, архітектор, який майже щодня появлявсь на будові, вже двічі висловив Гайдукові своє невдоволення млявими темпами: "Шлехт!" Зер шлехт, гер Гайдук!" Поскаржився комендантові, і той прикотив, наче окропу насьорбавшись: обличчя сизе й очі червоні. Бризкався—слиною, тупотів і кричав, не даючи Гайдукові й слова мовити, вичитував, наче хлопчиська,— добре, що по-німецькому, люди не розуміли, як він його ображав, а гер Мольтке стояв собі обіч і всміхався зневажливо. У Гайдука три дні по тому вуха горіли. Зціпив зуби, затиснув серце в кулак — не подав клятому німцеві навіть виду, що він на нього ображений. З перебільшеною ввічливістю схиляв перед ним голову? "Гер Мольтке вважає, що треба робити так, а не так? Буде виконано!" Ганяв поліцаїв до сьомого поту, заборонив навіть появлятися в самогонниці Марфи, пригрозив, що застрелить на місці, якщо од когось повіє сивухою. "Діло, діло перш за все, пани поліцаї! Розважатися будемо потім". А коли Миша став ремствувати і Гоша на нього тихенько доніс, Гайдук поцікавився, чи не набридло тому гуляти на волі. Тільки тепер доведеться не у в'язницю сідати, а йти прямо на шибеницю. І так глянув на Мишу, що в того і спина отерпла.
Поліцаї, озвірілі, злість на людях і зганяли. Навіть Санько став прикладом замахуватись.
Гайдукові того бидла не жалко: за одного битого трьох небитих дають. Однак не хотів, щоб староста поскаржився архітекторові. І, закликавши поліцаїв до свого кабінету, строго попередив:
— Щоб я більше не чув, що ви когось покалічили! Поскаржиться ще раз пан староста — покараю суворо... Чуєш?! — Це вже до Пантьоші, що аж рота роззявив, пудові кулаки опустивши.— Це тебе в першу чергу стосується! — І вже спокійніше: — Ми повинні дбати про те, щоб усі працездатні виходили щодня на роботу, а не в постіль їх укладати.
Поліцаї вийшли мовчазні та похмурі: не сподобалося! І на старосту стали поглядати вовками. І Васильович, коли затримувався допізна в управі та повертався по темному, іде-йде, та й оглянеться. Став носити навіть наган у кишені. Зброю, видану німцями, яка досі лежала у скрині, Васильович як приніс із району, як сказав Данилівні: "Оце й мені пушку виділили — стріляти в людей",— як заховав, так про наган той і не згадував. А тепер ось дістав. Розібрав, старанно вичистив, перевірив, чи всі набої із капсулями,— вставляв у барабан по одному, жартував до дружини: "Беру, бо який же я староста, як без зброї!.. А партизани раптом заскочать — із чого буду відстрілюватись?" Та Данилівну не обдуриш: бачила його наскрізь. І хоч не сказала нічого, однак стала стрічати його щодня аж біля воріт виглядала та прислухалася, чи не зариплять його кроки. "Та я щойно ж і вискочила!" — оправдовувалась. А в самої, замерзлої, аж зуби видзвонювали...
Отак і жило село: між гвинтівкою й шибеницею. А палац поміщицький ріс, піднімався з снігів, витикався червоним дахом готичним з-за високого муру, що спускавсь аж донизу, до закутої кригою річечки,— не мур — стіни фортечні: вже й браму мали навісити, суціль металеву, та невідомі ковалики ніяк не могли її скінчити. Палац виблискував заскленими вікнами, і невдовзі прокотилася чутка, що в Хоролівку прийшов ешелон. Із Німеччини, замалим не з Берліна: подарунок од самого фюрера. У перших вагонах зсе, щоб обставити палац зверху аж донизу, а в останніх — вже для хазяйства: і плуги, й трактори, й молотарки. Не забули й тарасівців: прислали грати для карцеру.
Так що невдовзі й новосілля.
Бучно і пишно вирішив одсвяткувати своє новосілля новий тарасівський поміщик оберег Крюгер. Привозили замалим не з Німеччини заморські напої — цілими ящиками, за наїдками ж далеко й ходити не треба було: наїдки збирали по довколишніх селах. Поліцаї й старости збивалися з ніг, організовуючи закусь для німецьких панів, і до колишнього хутора Іваськи все під'їжджали й під'їжджали підводи, набехкані по вінця їстівним.
(Продовження на наступній сторінці)