Не минули й Тарасівки: закуску для панського столу взявся збирати сам Гайдук За ним уже пленталися Гоша, Миша й Пантьоша, а попереду, Гайдука одтираючи, пишний та важний виступав шеф-кухар, виписаний Крюгером аж із Берліна. Кухар був не простецький, готував, мабуть, для найбільших панів, бо коли підходив до двору, то пер одразу ж у ворота: у хвіртці, либонь, ще й застряв би. Півтора метра вздовж і стільки ж ушир, чотирьом дядькам не обняти, а огуззя таке, що й кабану не снилося. Котив попереду, зайшовши до чергового двору, одразу ж чесав до сажа, кошари чи курника. До хати вже підбігали Гоша, Миша, Пантьоша — кому випадало, та й гамселили щосили у двері.
— Хазяїн, ану ком у двір!
Комали, вискакували, в чому були, підходили боязко до Гайдука та до німця.
— Показуй! — наказував строго Гайдук, і господар (а то й господиня) одчиняв поспіхом двері. Німець досередини не заходив: ждав, поки виведуть-винесуть. Виводили-виносили ті ж Гоша, Миша й Пантьоша: були уже в пір'ї, як чорти, ще й у посліді, бо клята птиця не розуміла, яка важна цяця прийшла на них подивитися,— розліталася, куди могла, а свинота щосили впиралася, ще й верещала. Тож Гоша, Миша, Пантьоша геть очманіли од ґелґотання, крику й вереску німець же стояв і чекав, поки йому підведуть-піднесуть чергового кандидата на стіл новосільний. Брав курку чи гуску, довго обмацував, навіть пір'я роздмухував, до живої шкіри добираючись, і, якщо птиця подобалася, буркав: "Ґут!" — та й передавав Гайдукові. А той уже односив до саней, що ними правив комірник, а поруч топтався Санько з мотком шпагатини на шиї. Тикав Санькові в руки одібране, командував: "Зв'язуй",— і Санько, однією рукою притримуючи курку чи гуску, другою змотував через шию шмат шпагатини, швиденько надкушував та й заходжувався стягати пташині лапи і крила. Коли ж птиця німцеві чимось не подобалась, він одкидав її набік. А теля там чи підсвинка, що не заслужили німецької прихильності, товкли уже поліцаї: так піддівали ногами, що бички і телички, хвости од ляку задерши, йшли диким вистрибом, а свинота летіла поперед власного вереску.
Довго ж по тому збирали господарі наполохану птицю, розігнану худобу!
А підводи тягнулися й тягнулися до маєтку, і люди тихцем дивувалися, скільки ж то буде гостей, як отака звозиться прірва!
Про те ніхто напевне не знав. Знав, може, лишень Гайдук,— водився ж із німцями, був із ними мов свій, але він помовчував: ходив такий строгий, що Іван Приходько, якому найбільше пекло про все те дізнатися, і не подумав би підступитись до нього. Гайдук, либонь, таки знав, недарма ж по закордонах тинявся, німецьких порядків навчаючись, тільки він, мабуть, про це зараз думав найменше, це його не цікавило, бо сушив собі голову іншим: запросить чи не запросить оберег Крюгер його на бенкет? Од цього залежало дуже багато, адже на бенкет приїде високе начальство: не тільки з Хоролівки, а й з Полтави, і серед них — Віллі Кофт, його давній товариш, сердечний камрад, од якого, власне, й залежала Гайдукова доля подальша. Він не забув обіцянку Кофта: згадати свого старого камрада, коли буде маєток збудовано,— обіцянкою цією весь рік тільки й жив, і робив усе, аби Кофт лишився ним задоволений. Недосипав, недоїдав, день і ніч пропадаючи на будові, не жалів ні себе, ні поліцаїв, женучи на роботу своїх землячків, своїх односельців, яких іноді так ненавидів, що всіх до одного перестріляв-перевішав би. За те, що поверталися не так, як йому хотілося, що прикидалися хворими й немічними,— за непослух, за лінощі, за млявість. "Шнель!..Шнель!.." — аж тіпало ним, бо йому все здавалося, що вони до нового року не вправляться...
Управились. Впоралися.
Палац стояв, мов картинка, палац блищав вимитими старанно вікнами, світив цегляними високими стінами, підіймався стрімко угору червоним готичним дахом. Палац наче був шматочком самої Великонімеччини, живцем перенесений в український степ,— перша ластівка вищої культури, форпост "нового порядку",— взірець для майбутнього. Гайдук так і сказав, підносячи ключі оберегові Крюгерові, і той, усміхнувшись прихильно, ще й руку потиснув, ще й паном назвав, прізвища Гайдукового, однак, не згадавши, хоч як морщив високого лоба, та Гайдука те не образило навіть. Гайдукові з цим паном не жити: ось зустрінеться з Віллі, і все вирішиться. Віллі вже став йому снитись. Віллі, який мусить згадати свою обіцянку: висмикнути камрада із цього болота. Забрати в Полтаву, в Хоролівку навіть, лиш би не тут, серед оцих гречкосіїв, до роду яких він мав нещастя належати.
До того ж іще одна удача привалила до рук Гайдукові. Сама привалила — не ворухнув навіть пальцем: неабияка гирка на оті ж майбутні ваги, що їх триматиме Віллі, зважуючи Гайдукову долю подальшу.
Тетяна Світлична. Учителька.
Коли Гоша прибіг серед ночі й сказав, що впіймали учительку (упізнав Світличну Санько, та й не міг не впізнати, бо він же і вчився у неї), коли Гоша доповів, кого він затримав на вулиці, Гайдук зірвався, як опечений. Одягався поспіхом, хапав мундир, пістолет, а в самого аж руки тремтіли од радості: отаке везіння! Сама впіймалася пташка!
— Як упіймав? — спитав уже на вулиці: мело, аж у очі ліпило, за крок нічого не було видно, снігу — вище колін.
— Упіймав! Од Гоші ніщо не уйдьоть! — хвастовито відповів Гоша.
— Замкнули?
— Так точно!
— Хто стереже?
— Санько!
— Знайшов кого ставити! — аж вилаявся Гайдук: пригадав, як того разу втекла Тетяна з управи.
Не витримав — сам спустився донизу. Одіпхнув Санька, що чатував коло дверей, простягнув руку до Гоші:
— Ключі!
Довго тикав ключем, поки Гоша насмілився йому зауважити:
— Не той ключик, начальнику!
Аж тепер узяв себе в руки. Одімкнув, зайшов до холодної зовнішньо спокійний та незворушливий. Наче Світлична й не тікала нікуди. Мов просиділа отут оці кілька місяців, забута всіма, і він оце лише зараз згадав про її існування.
— Ну, здрастуйте! — привітавсь, іронічно.— Що ж це ви: хоча б повідомили, що зібрались провідати! Ми б вас зустріли як слід. Приміщення хоча б натопили.— Бо холод стояз ще більший, аніж надворі. Світличну як увели, обліплену снігом, так у снігу тому й сиділа: біла, як мрець, тільки обличчя застигло чорніло.
— А синка де ж поділи?
Не ворухнулась, не зблимнула навіть. Дивилася застигло у вкриту інеєм стіну, і коли б не пара з вуст, можна було б подумати, що вона вже й не дихає.
— Ведіть до мене! — скомандував тоді Гайдук: холод став підбиратися й до нього, хоч був у кожушку та валянках.— Та сніг із неї струсіть! — Не вистачало іще, щоб там наслідила!
Піднявся до кабінету — приємно війнуло теплом. Намацав лампу, запалив, поставив так, щоб світло падало на затриману, роздягнувся, сів у крісло. "Піймалась!" — аж дзвеніло у ньому. Думав про те, як зрадіють отам, у районі, а то, гляди, і в Полтаві: сестра ж самого Світличного, керівника невловимої банди, од якої вже не в одного коменданта посивіли скроні. Там ешелон пустили під укіс, там зерна склад спалили, там розгромили військову колону,— налетять, ужалять, як оси, та й щезнуть безслідно, щоб через якийсь час чортзна-де й появитися. І хоч Хоролівський район чомусь обходили і в селах довколишніх було тихо та мирно, Гайдук не раз просинався ночами, тривожно у тишу вслухаючись: вчувався йому гарячий тупіт копит, брязкіт нещадної зброї...
А тут — упіймалася! Сама в руки прийшла! І знає ж, знає напевне, де її брат! Може, по його завданню і ходила... Ну що ж, поговоримо. Поговорим, голубонько!..
Та розмови не вийшло: Тетяна сиділа з таким обличчям застиглим, з таким видом відсутнім, наче й не бачила Гайдука. Не чула, глуха до всіх умовлянь та погроз, коли ж Гайдук врешті не витримав — ударив навідмаш по обличчю,— вона навіть не спробувала витерти кров.
І Гайдук зрозумів, що не вирве з неї жодного слова. Знав, уже стрічався з такими.
Потер руку, якою ударив, дістав сигарету. Закурив. Заспокоївся.
— Що ж, не хочеш себе вести по-людському, доведеться тебе передати в район. У гестапо. Там уже давно тобою цікавляться.
І тепер не здригнулося обличчя Тетяни.
Гукнув Гошу, наказав одвести назад, до холодної. "Хай погріється!" — пригадав обкидані інеєм стіни. Сам же пішов на другу половину управи, до телефону. Довго крутив ручку "бандури", розбуркуючи заспану телефоністку, зажадав, щоб його негайно зв'язали з гестапо.
— Кабінет начальника не відповідає!
— Дзвоніть на квартиру!.. Та ворушіться, біс вас візьми! Як і сподівався, начальник і слова не сказав, що Гайдук
наважився його розбудити. Почувши прізвище Світличної, наказав негайно доставити її в район.
— Забезпечте надійну охорону!
— Яволь! — одгукнувся Гайдук: вирішив, що повезе її сам. Не довірив би жодному з своїх поліцаїв. Бо тепер у руках цієї вчительки була і його доля. Не витримає, видасть брата — і його зірка знову зійде на небосхилі німецької розвідки.
Мовчала й там, у гестапо. І слова не видушили. Привезли десь за тиждень до Тарасівки — вішати. На площі, перед управою, на спеціально спорудженій шибениці. Стояла на табуретці з тим же обличчям закам'янілим (тільки камінь зміг би оті всі муки й витримати), стояла і наче не бачила дошки з єдиним словом: "Бандитка", що важко висіла на грудях. Дивилася кудись в далечінь, поверх людських голів — так жагуче, так невідривно, мов сподівалася ось зараз, в останню хвилину свою побачити те єдине, заради чого досі й жила. А коли прочитали вирок і накинули на шию петлю, вона мов лише оце зараз побачила людей: аж рвонулася до них, аж похитнулась і закричала щосили:
— Передайте Андрійкові!.. Передайте Андрійкові!..
А що передати, люди так і не взнали: Гоша гикнув, підскочив, вибив з-під Тетяниних ніг табуретку...
І висіла Тетяна цілісінький тиждень: час, що потрібний був Богові для створення світу. Потім німці дозволили її зняти. Гайдук наказав поліцаям, і ті, обрізавши мотуз (петля прикипіла до шиї — не розв'яжеш, хоч пальці ламай!), поклали на сани задубіле тіло вчительки та й одвезли за село, до глинища, куди тарасівці скидали дохлу худобу, та й укинули до нього Тетяну...
Так що Гайдук міг бути задоволений: доля таки усміхнулась йому. Ваксував хромові чоботи, приміряв сорочки — готувавсь до бенкету. Бо Крюгер таки його не забув — запросив. Щоправда, без Ольки, але Гайдук і сам Ольки не взяв би: подумки вже розпрощався з нею.
Іще один чоловік із тарасівідів був удостоєний лизнути з новосільної чарки: пан староста, Приходько Микола Васильович. Гайдук міг би його звалити, як упіймали Тетяну: нагадати лише, що Тетяна жила в пана старости, іі підозріливе гестапо одразу ж узялося б за нього, але вчасно подумав, що Приходько міг же розповісти, як він, Гайдук, проґавив півроку тому Світличну. Тому й промовчав. Тому й не доніс. Нагадав тільки якось Приходькові: "А Світлична, здається, у вас жила!" — й усміхнувся недобре. Хай знає, од кого віднині залежить, нехай дозріває: настане час, і Гайдук простягне руку по нього.
Так що живіть поки що, пане старосто...
Приходько ж, не відаючи, які думки рояться в голові Гайдука, теж збирався на бенкет. На те новосілля, будь воно прокляте! Чистив наган, зважував один по одному на долоні патрони. Тонкі довгі гільзи з тупими, глибоко втопленими кулями. Думав, чи вистачить: перезаряджати часу не буде.
Гаразд, дасть Бог, і цими обійдемося."
Жартував невесело:
— Оце діждався честі: сам пан у гості кличе!
А перед цим ходив ховати Тетяну. Вночі, в хуртовину. Данилівна, яка день і ніч плакала, що оце ж вона там лежить непохована, сама вже злякалася, на вікно заліплене глянувши:
— Може, не підеш, старий? Хай хоч пересядеться трохи.
— Не пересядеться... Та й нам же краще: ніхто не побачить.
— То і я з вами піду.
— Тільки тебе й не вистачало! — аж розсердився Васильович.— Тут самим дай Бог ніг — догребтися!
— Так над нею ж ніхто й не потужить! — А в самої вже сльози кап-кап із очей.
— На могилі потужите.— А про себе подумав: "Якщо іще за нами тужити не доведеться". І додав: — Ми там недовго: на кладовище однесемо та й вернемось...
За братом сходив, за Іваном. Ще позавчора йому сказав: "Підемо, брате, ховати учительку". І Йван, завжди балакучий, як баба (ти йому — слово, він тобі — десять), лише кивнув головою. Лише спитав:
— Удвох донесемо?
— Візьми синів на підмогу.
— Візьму,— відповів коротко Йван.— Вона ж їх учила...— А вже проводжаючи, вже за воротами, поклав руку на братове плече: — Тяжко, брате? — І очі його були зараз не безжурні й веселі, а великі й засмучені.
— Нелегко, Іване,— відповів Васильович.— То я гукну...
— Мо', хоч труну помогти змайструвати?
— Справлюся й сам...
Справився: змайстрував домовину. Стругав і збивав, прислухаючись, чи не риплять чиї кроки, чи не несе кого сила нечиста? Данилівна потім усередині труну спорядила: в житті настраждалася, то хай хоч у смерті на м'якому полежить. Ось вона і стоїть, домовина, на верстаті в сараї.
Підхопили, взяли на плечі, вийшли надвір. А тут уже їх чекали Іванові сини: Грицько і Микита. Молодший, Микита, з ціпком, а Грицько — з автоматом.
— Залиш отут цяцьку! — аж розсердився Васильович.
— Дак поліцаї ж!..
— Діти! Ну, діти! — Але більше не став наполягати на своєму — не до того було.
— Давайте ми понесемо!
— Заждіть, ще дістанеться й вам,— відповів Васильович здушено: налетів саме вітер, шарпонув так, що й кінь не встояв би, пожбурив снігом в обличчя.— Ну, й мете ж!
— Ходімо, брате?
— Ходімо.
Ішли не вулицею — попід городами. Провалювалися по пояс у сніг, по груди провалювалися, і коли вибралися за село, аж хиталися од втоми.
— Перепочинем...— прохрипів Васильович. Та й опустив додолу труну, та й сів прямо у сніг. І одразу ж на мокре од поту обличчя, на шию оголену накинувся вітер: тут ще дужче мело, і крутило, і свистіло, й стогнало, і сипало зверху,— ще трохи нерухомі побудуть — і сліду од них не лишиться.
Васильович звівся і, намагаючись не думати про ті два кілометри, що лишились до глинища, знову взявся за труну:
— Беремо, брате?
— Беремо.
Труна по той бік смикнулася, піднялась догори. "Добре, що з ним брат Іван!" — ворухнулося тепло у грудях...
До глинища добилися геть знесилені. Сповзли донизу: тут не так мовби мело, вітер свистів угорі, понад високими стінами, лише сніг густо сипав і ніде не видно учительки... Ось тут мала бути... Ось тут... Бродили по глинищу, розгрібаючи сніг, аж поки Грицько наткнувся на тіло.
— Сюди!— Сюди!..— закричав щосили.
Дістали з-під снігу, сяк-так обмели, понесли до труни. Уже вчотирьох, підкладаючи долоні під спину, під руки, під голову, а вона ж була застигла, як крижина,— і мертва учителька, лише ліва рука весь час сповзала та звалювалась, мов до тіла недбало пришита. "Перебили!" — згадав про гестапо Васильович. Подумав іще про зашморг, що вп'явся намертво в шию, сам себе уже лаяв, що не взяв ножа, спитав навіть брата, коли поклали в труну:
— У тебе немає ножа?.. А у вас, хлопці?.. Немає?..— Хоч біжи по ніж, тільки ж куди побіжиш, тут дай Боже до кладовища донести! А петля уже наче йому на шию лягла, наче його здушила щосили,— його, а не вчительку, якій отак, із зашморгом, і до могили лягати...
Що ж., коли так.. Прости, Олексіївно...
Васильович дістає з кишені гвіздок по гвіздкові, прибиває.
— Ось тут, брате, прибий.
— Знаю... Приб'ю...
І до хлопців, коли вже забив домовину і підняв, удвоє важчу на плечі:
— Лопати ж візьміть!
Тепер вітер дув не в обличчя — у спини. Васильович весь час чув, як смикалася-штовхала у плечі труна: братові тепер діставалося більше. Часто мінялися з синами Івановими, відпочивали.
— Не заблудилися?.. Втрапимо? — питався щоразу Іван.
— Втрапимо,— відповідав Васильович. Хоч під кінець уже самому стало здаватися, що таки збилися з напрямку: кружлятимуть посеред степу, поки й розвидниться.
Аж ось земля наче запала донизу, Васильович ледве втримавсь на ногах: "Рів!" Рів, що довкола кладовища!.. І тільки вибрався з рову, як ввіткнувся у хрест, що виринув з білого мороку...
— Як же ви хоч яму довбали? — спитає Ганжа через дві ночі на третю.
— Яма готова була — чекала ще з осені,— відповість Васильович.— Мали ховати бабу Наталку, а дочка передумала: далеко од всієї рідні То їй нову викопали, а ця, бач, пригодилася... Сніг тільки й вигребли...
Ганжа слухатиме, болісно суплячись. Світличний же сидітиме, ввіткнувшись обличчям у стіну, руками в коліна вчепившись, а коли врешті повернеться, коли різко зведеться, коли гляне — мов різоне,— страшні будуть очі у Федора! І, прощаючись, скаже Ганжа (тихо, щоб не почула Данилівна):
— Ти краще на бенкет той не йди.
— Не можу,— похита головою Васильович. Ще й пожартувати спробує: — Там же без мене і їсти не сядуть...
Але Ганжа на жарт не дався:
— Гляди ж, бережися!.. Не впіймай нашої кулі...
— Та вже якось спробую.
— То щасти тобі!
— Щасти й вам!
Проведе аж у кінець городу, і стиснеться серце, коли вони віддалятися стануть, зникаючи в темряві, і запече від самотності, од усвідомлення того, що йому вже більше не дано з ними побачитись: знав, на що йшов. І весь день наступний прощатиметься подумки із селом. Із людьми, із братом, з дружиною.
-Ти ж, стара, приглянь за кабанчиком... Воно хоч і на обліку в німців, та, дасть Бог, не встигауть ізлопати... Як Василько повернеться, скажеш, щоб хату перекрив: дах геть протікає...
Наказуватиме, поки Данилівна в сльози удариться:
— Та що ти надумав, старий?! Умирати, чи що?!
— Не вмирати — женитися,— спробує усміхнутись Васильович.— Там же наїдуть німкені: мо', і на мене яка оком накине."
В той день проснувся, ще й схід не займався. Тихцем, щоб не розбудити дружину, сповз із ліжка, вдягнувся, вийшов надвір. Довкола від морозу аж сизо, зірки переливаються в небі ясні та великі, дерева стоять аж білі, і такою красою, урочистою, чистою, дихала передсвітанкова ніч, що Васильович захлинувся. "Ого!.. Що це зі мною!.." Прокашлявся збентежено, за лопату взявся: прочищати доріжки.
До сніданку порався по хазяйству: відкидав сніг, чистив у корівнику, навісив нові двері, що їх змайстрував іще з осені, а повісити все не доходили руки, а тоді заходився перекладати солому: теж збирався давно, бо як скинули ще до снігів, із поля привізши, так біля воріт і лишили. Переніс, склав у акуратний стіжок, підібрав та підчистив, бо не любив, коли десь накидано, і, вила все ще з рук не випускаючи, оглянувся довкола: чи не забув що зробити? І знову йому в очі ударила небуденна краса зимового ранку, бо саме сонце зійшло та й підпалило дерева, досі білі од паморозі, вони враз спалахнули, потекли донизу тисячами кольорових вогнів, на білі та чисті сніги, що так і сипонули у відповідь іскрами. "Старію, зовсім старію",— похитав сам собі головою Васильович, бо знову запекло в очах, здушило у горлі. А зайшовши до хати, похвалився дружині:
— Та й гожа ж днина! Давно такої не було!
— За цими німцями і Бог руку тягне! — відповіла сердито Данилівна: не подобалося, ох, не подобалося, що чоловік іде на той проклятий бенкет!
— Сідай уже їсти, старий,— голос її потеплішав одразу— Бо там хтозна, чи ще й погодують.
— Погодують, стара, погодують: хіба не бачила, скільки туди всього потягнули?
Але Данилівна не всміхнулася навіть: сиділа навпроти, дивилася на чоловіка. Так пильно дивилась, мов його бачила вперше.
— А ти ж чого не їси?
— Я, старий, щось не хочу.
— Х-ху, оце так наївся! — Хоч сьорбав, наче з примусу: од різних думок і їжа в горло не лізла.— Тепер і закурити не гріх.
— Кури вже тут.
Ну, зовсім свято сьогодні Васильовичу. Сидів паном, курив за столом, ховав очі за димом.
— Ну, треба йти...
Звівся, дістав з-за божниці наган, засунув за пояс.
— Нащо ото взяв? — стривожилася одразу Данилівна: ходив же вдень без зброї, іноді тільки на ніч діставав.
— Ото! А чим же я од німкень одбиватимуся? Похитала лишень головою. Журно зітхнула.
— Ти ж там бережися, старий.
— Та спробую не упитись...
— Я ж тебе виглядатиму— Наче на край світу збирався Васильович.
Провела аж до вулиці і, поки видно було, у воротах стояла.
По дорозі зайшов до Гайдука: учора домовилися йти разом, та й запрошення в нього ж Гайдук саме крутився перед люстром — рівняв проділ на чуприні. Напахтився — несе, як од дівки, а сорочка єдвабна так на ньому і грає.
— А, пан староста! Зараз ідемо!
Веселий, привітний, аж на себе не схожий. Із чуприною впорався, покрутив головою, сам себе розглядаючи,— лишивсь задоволений.
— Фрау Ольга, мундир!
Ввійшла Ольга, мундир несучи. Старості ледь кивнула. Сердита, заплакана. Васильовичу зрозумілі ті сльози: усе село знало, як Олька збиралася на бенкет. Замовила сукню аж у Хоролівці, тричі їздила приміряти, а тепер у сукні тій хіба що до корови: не запросив її пан! "Повезло тобі, молодице, а ти ще й плачеш!" — подумав про себе Васильович: пригадав Ганжу і Світличного. І які були в Федора очі, коли про смерть Тетяни довідався. "Повезло... А тобі?.." Аж трусонув головою, одганяючи чорні думки.
— Що ж, пішли, пане старосто? Біте! — Аж двері притримав, наперед пропускаючи.
Біте то й біте — ми люди не горді. Тільки даремно так скалишся: недовго доведеться радіти...
Вибравшись за село, йшли дорогою: прочищеною, накатаною. Після хурделиці усім селом відкидали, розчищали дорогу панам, а машини вкатали. Лише вчора, під вечір, проїхало три — повні солдатів. Охороняти гостей. Треба було б передати, попередити Ганжу, а як передаси... Та дасть Бог — справляться...
— Що це ви так задумались?
— Я?.. Та про що б це мав думати!
— Даремно. Про весну, пане старосто, думати треба! Погуляємо — й одразу ж до діла! Не забувайте, що гер Крюгер людина військова, залізна дисципліна для нього важить найбільше. О, він навчить наших ледарів, як працювати по-справжньому!.. Тож даю вам дружню пораду: настане весна — всіх до одного — в поле! Старого, малого — усіх! У плуги, у борони, лопати у руки — і щоб поле гера оберста було як крізь сито просіяне! Упораєтесь, встигнете, то й вам буде добре. А не зумієте догодити герові оберегові, тоді вам краще й на світ було не родитися!..
Говорив так, мов уже й не збирався бути в Тарасівці.
— Ото так, пане старосто...
Незчулися, як підійшли до палацу. До мурів фортечних, що підіймалися над степом засніженим.
"Ой важко буде хлопцям гребтись по снігах!" — мимоволі озирнувся на поле Васильович.
— Чого оглядаєтесь — дивіться вперед!
Попереду ворота: брама залізна. І два, з бляхами на грудях, жандарми.
— Хальт! — наче постріл.— Аусвайс!
Гайдук недбало послав руку за викот кожушка, дістав запрошення: на себе й Васильовича. Жандарм уважно й прискіпливо подивився на запрошення, потім на них, щось вимогливо мовив.
— Біте! — усміхнувся Гайдук, кобуру знімаючи з ременя. І до Приходька: — Ви при зброї? Здайте!
Наган так і впився у живіт Васильовичу, заворушивсь, мов
живий. Васильович був уже смикнувся по зброю, та враз
пригадав Ганжу і Світличного і, буДь що буде, сказав до
жандарма, ще й руками себе по стегнах ударив,— ось, мов,
я весь перед вами: 1
— Та яка в мене зброя? Удома лишив!
Гайдук переклав, жандарм козирнув, поступився, даючи їм дорогу, і вони зайшли у двір. "Та й дурні ж таки ці жандарми — на слово повірили!" — аж розвеселився Васильович. Та одразу й насупився: на балконі, що нависав над першим поверхом, над ґанком, побачив групу солдатів: викладали мішки з піском і кулемет прилаштовували. Кулемет без кожуха, з хижо обрубаним дулом, був націлений прямо у степ: Васильович уявив, як свистітимуть кулі над спинами, заганяючи безжалісно в сніг, і ще раз подумав: "Ой, важко буде!.. Ой, важко!" — йому вже здавалося, що краще було б, аби хлопці не появлялися зовсім...
У дворі ж од машин аж чорніло: наїхало таки й справді чимало. Та все "опелі", "кадети" і "капітани", "адмірал" навіть один, коло самого ґанку, а на ґанку — хазяїн, гер Крюгер, оберст і новий поміщик тарасівський, пан і володар оцих усіх земель, що розляглися довкола, і отих усіх людей, що їх звідси й не видно. Тисне руки гостям, усміхається приязно, і їм навіть потиснув — оддав належну порцію усміху: "Пан Гайдук!.. Пан староста!.. Дуже приємно, дуже приємно... Біте, проходьте!" І вони зайшли досередини, де товклось повно німців, і Гайдук одразу ж поспішив одійти од Васильовича, щоб ніхто не подумав, що вони — одного поля ягоди, а Приходькові те було лише на руку, в Приходька були свої плани, тож він не засмутився ніскільки, залишившись один.
Перед тим як запросити до столу, гер Крюгер показував гостям маєток стайні, корівники, свинарники, пташарні, гамазеї для збіжжя, сараї для реманенту. А ще різні допоміжні приміщення: літню кухню, котельню, й генераторну, і карцер,— все було як на отому плані, що висів у коменданта. По широкому ж дворищі замість прислуги снували солдати, а карцер був поки що порожній. Німці, однак, бачили в своїй уяві вже всі приміщення заселеними, в них і очі горіли, вони все прицмокували: "О, колоссаль! Колоссаль!" — і аж на п'яти один одному наступали, а коли підійшли до ватерклозету, теж мурованого, з готичним дашком, коли пан Крюгер, усміхнувшись, щось до них мовив, здійнявся регіт такий, що й солдати у їхній бік обернулися. Німці стали гуртом умовляти гера Крюгера, а він не погоджувався,— йшлося про щось дуже веселе, бо сміялися всі: навіть дві німкені, єдині дві дами, вже у літах. Навіть вони щебетали щось до оберста... "Гаразд, якщо дами так просять",— вклонквея їм Крюгер галантно. Осмикнув поцяцькова іий рясно орденами й значками мундир під накинутою наопаш шинеллю, обличчя його враз стало урочисто-поважне. Ступив до клозета, зачинився зсередини. Пани, що досі ґелґотіли, мов гуси, одразу й принишкли, шанобливо завмерши, вони мов прислухалися до того, що діялося всередині, а коли одчинилися двері й появився гер Крюгер, всі закричали, заплескали в долоні. "Освятив!" — подумав Васильович, який стояв позаду, та й пригасив одразу ж усміх глузливий, що мимоволі набіг на вуста...
Нагулявшись, посідали до столу. На першому поверсі, в бенкетному залі, так душ на сто. У високі вікна ясно і гаряче лилося сонце, воно відбивалося од пляшок, од графинів, од келихів, рум'янило і без того підрум'янену страву: курей, качок, гусей, поросят,— гору наїдків — аж столи прогиналися. "Колоссаль! Колоссаль!" — котився захоплений гомін, а згори, з антресолів, лилася вже музика, ніжна й тиха, щоб у гостей виділялися соки, коли стануть оті страви жувати. І вони таки жували — тягнули все, що було на столі, і Васильович, який сидів аж при дверях, бачив тільки роти, що чавкотіли, дерли, трощили, вминали,— йому тоскно було, тоскно і бридко, бо й сам же був за одним із ними столом, сам же мусив їсти то одне, то друге, щоб не збудити підозри, хоч йому шматок у горло не ліз. їсти й пити: за їхнього фюрера, за їхню перемогу, за здоров'я пана господаря,— тости лунали невпинно, гості поступово впивалися, Васильовичу вже давно лежати б під столом, аби він нишком не спорожняв келиха під той же стіл. "Дай Боже! Дай Боже!" — обертався до сусідів і справа, і зліва, а сам уже прислухався — щохвилини ждав пострілів — і думав, думав невпинно про кулемет, отам, на балконі. "Ох, не видержать хлопці!.. Не видержать!.."
І коли й справді ударили постріли і гості застигли, хто як сидів, ще нічого не розуміючи, Васильович, поки його не збили з ніг, не підім'яли, перший схопився з-за столу й кинувся в двері. На сходини, мимо вікон, з яких уже скло так і бризкало, а стіни навпроти вишивалися густими подзьобинами... Біг задихаючись, а стрілянина густішала, і лемент отам, унизу, і басовите, люте металеве гарчання угорі, на балконі. "Ой хлопці!.. Ой хлопці!.. Потримайтеся, хлопці!.." А дверей перед ним — наче чорт понавішував; штовхав, бив люто ногою,— з кімнати, в кімнату, мимо ліжок, шифоньєрів, сервантів; столів та стільців,— до балкона, до того балкона проклятого, що, здавалося, вже над усім степом нависнув...
"Зараз, хлопці... зараз... Потримайтеся, хлопці!.."
Шарпонув двері останні, і в обличчя йому різонуло таке світло яскраве, що він аж похитнувся, заплющивши очі. А коли розплющив — побачив кулемет і двох німців біля нього: один стріляв, а другий подавав стрічкуз патронами. І стрибали, і сипалися гільзи, стікаючи димом...
Васильович глянув донизу: там, у дворі, металися солдати, вони бігли до муру, до брами, а по той бік, у полі, серед снігів, ворушилися постаті в білому: залягали, зариваючись в сніг. "Зараз!.. Зараз!.." Васильович смикав наган і все ніяк не міг висмикнути, зачепився курком чи ще якоюсь нечистою силою... Врешті висмикнув, вистрелив майже не цілячись.
Німець смикнувся, осів, випускаючи руків'я, другий одразу ж кинувся до нього: одтягнув убитого, похапцем ліг, і кулемет знову ожив. Тоді Васильович вистрілив удруге...
Цей навіть не стріпнувся. Васильович одтягнув його набік, (німець був важкий, як колода), ліг за кулемет. Повів дулом донизу, вицілюючи солдатів, що обліпили мур, натис на спусковий гачок. Кулемет затремтів, затрусився, випльовуючи дим і вогонь, одна, друга постать там, біля муру, сповзла донизу... "Ну, хлопці, давайте!" — звівся Васильович, щоб роздивитися, де ж там вони, але тут його щосили вдарило в груди. Ударило, кинуло донизу обличчям, і ще не боліло, а вже усередині, в грудях, кров так і бризнула цівкою: "Таки упіймав... Добре ж хлопці стріляють..." Кров лилась усе дужче, кров аж шуміла, кров аж ревла, заливаючи нутрощі, і він вдавлювався, вдавлювався в крижану поверхню балкона, зливаючись з нею. І перший біль полоснув щосили по серцю.
Й одразу ж його хтось ухопив за ноги. Ухопив, поволік по шорсткій підлозі обличчям, і Васильович на якусь мить утратив свідомість. Коли ж отямився, то перше, що почув,— басовитий перестук кулемета. Стріляло над вухом, б'ючи болісно в скроню, а кров хлюпотіла вже в роті, лилася з-поміж зубів,— Васильович захлинувся... закашлявся, і кашель обривав йому все всередині, і біль був такий, що не було сил навіть стогнати. Боячись, що ось-ось він знову втратить свідомість, Васильович одірвав од підлоги лице і перед ним, наче в тумані, гойднулася спина німця, що стріляв з кулемета. Туди, в степ, у хлопців...
Васильович, мов виринаючи, ухопив судомно повітря і знову забився у кашлі, що вивертав усі нутрощі, а коли трохи одкашлявся, побачив наган: зброя лежала поміж ним і німцем. Він спробував вивільнити руку але тіло придавило її, його ж lt; власне тіло, воно було вже наче мертве: жили тільки очі, що прикипіли до зброї, та напружена до краю свідомість. Він смикав рукою і смикав, вивільняючи її з-під власного тіла,— нарешті вивільнив і, зовсім обезсилілий, опустив донизу лице. В голову било і било: здавалося, що кулемет стріляв не в степ
— Прямо у нього: в чєрєп, у мозок, він, прошитий весь
кулями, якимось чудом іще живий. Знову закашлявся, захлинаючись кров'ю, і, застогнавши, одірвав лице од липкої підлоги: знав — це вже востаннє. Наган лежав майже поруч — тільки дотягнутися: шкрябаючи рукою, обдираючи, ламаючи нігті, він тягнувся до нього, тягнувся, а наган мов відповзав, а кулемет все бив, бив по вкрай змученому мозку. Тоді він, зібравшись з останніми силами, усім тілом рвонувся вперед...
І Гайдук, вискочивши на балкон, побачив непорушні тіла, а там, унизу, вже не в полі — на подвір'ї — постаті в білому, що, стріляючи, бігли до палацу. Гайдук щодуху метнувся назад, донизу, до Віллі: розшукати, врятувати камрада, од якого залежало все його, Гайдукове, майбутнє... Гайдук стрибав сходами через трупи гостей, а стрілянина вже тут, біля ґанку і тупіт, і крик "Де Віллі?! Де Віллі?!" І, налетівши на Віллі, ухопив, потягнув за собою донизу. У бункер з бетонованими стінами, з броньованими, як у танках, дверима,— заховатися, одсидітись, поки прибуде підмога, поки їх визволять... Віллі стрибав, наче хорт,— Віллі теж хотів жити... А хто не хотів зараз жити?.. ♦Давай, Віллі, давай!.." Якийсь товстун застряв попереду — в спину його, у потилицю! Нижче, нижче, молячи Бога, щоб ніхто їх не випередив, не замкнувся у бункері...
Добігли, ускочили. Удвох навалилися на масивні броньовані двері, зачинили, замкнули на засуви...
Ну, дякуй, Віллі, німецькому богові! Та мені, Гайдукові, твоєму камрадові!..
А по той бік уже стукіт і крик приглушений, здушений, там набилося, мабуть, гостей по самісіньку зав'язку, а серед них, можливо, й хазяїн... Не треба. Віллі, не одчиняй: все одно всім не вистачить місця, хай вони гинуть першими, а ми вже після них! Чуєш: стріляють уже тут, в коридорі!.. Хитнуло, рвонуло — граната!.. Прислухались, молячи Бога, щоб було по той бік якнайбільше гостей. Хай завалять до стелі, аби лиш партизани не вгледіли двері.
Бо тоді їм каюк.. Рвонуло іще раз. Затихло...
А вони все ще стояли завмерлі, все ще вслухалися: аж не вірилося, що їм удалося врятуватись! і
— Пішли,— прошепотів нарешті Гайдук: він уже тремтів. Притулився до холодної стіни, витер мокре чоло.
Було темно і тихо, наче у склепі. Лише чутно: важко дихає Віллі.
— Пішли... Врятувалися...— прошепотів знову Гайдук: аж пекло підбадьорити Віллі й себе, переконатися ще раз, що смерть їх обійшла стороною.
— Ну, Віллі, тепер сто літ житимемо! — Гайдук уже сміється, охоплений нестримною радістю. І якоюсь аж ніжністю до камрада.
— Замовчи! — прошипів Віллі: він усе ще прислухався — не вірив, що партизани забралися геть.
А вони таки забралися, вони таки пішли, партизани: приглушений тупіт лунав уже над головою, тупіт і скрегіт,— щось наче совали, щось тягнули важке,— меблі, чи що? — Гайдук прислухався, а уява вже малювала машини, повні солдатів, що мчали з району... Та — що це? Якийсь наче дим... Звідкіля тут дим?_ Гайдукові спершу здалося, що то Віллі запалив сигарету, але Віллі не курив... Тоді звідки ж тут дим?.. Гайдук нахиляється: йому здається, що дим проникає ізнизу, і, задихнувшись, закашлюється: густий їдкий дим йому вже майже до пояса. Пожежа?.. Вони підпалили палац!.." Гайдук кинувся до дверей: одчинити, вибратися з цієї пастки страшної, поки їх не подушило, зіткнувся з Віллі — той теж смикав засуви, рвав їх на себе. "Зараз, Віллі, зараз!.." Одімкнули нарешті, навалилися, але двері не одчинялися: у щось упирались, м'яке, неподатливе. "Трупи!.." Гайдук аж застогнав у відчаї, гатив і гатив у двері — плечем, усім тілом, а дим уже по груди, по шию, густий, наче дьоготь... "Давай, Віллі, давай!" — а Віллі уже поруч немає, Віллі кудись щезнув... "Віллі!.. Віллі!.." Одбіга од дверей, налітає на Віллі — ледь не збиває камрада з ніг. І в лице йому, в жадібно розтулений рот, б'є, немов з джерела, чисте повітря. Ще не розуміючи, звідки то, Гайдук припадає до продухвини і ковтає, аж здригаючись тілом, але тут чиясь рука хапає його за плече, оддирає, одштовхує, б'є щосили у груди. Гайдук знову пірнає у дим і, видираючись, рвучись до повітря, до свіжого струменя, натикається на спину, що заступає, одштовхує, одкидає у дим, і, захрипівши од люті, впивається у неї руками.
Б'ються камради запекло, на смерть. Хриплять, рвуть один на одному мундири, намагаються дістати до горла. І, вже упавши, вже свідомість втрачаючи, не випускають один одного з рук:..
І німці, які врешті-решт прикотили з району, так їх потім і знайшли: на підлозі, із спотвореними люттю обличчями, не могли розчепити рук: навіть мертві вони продовжували душити один одного...
І вдруге прогриміла війна над Тарасівкою — у вересні сорок третього. Прогриміла, прокотилася на захід. І тоді з обгорілого льоху, мов із могили, вибралася на світ білий єдина душа, що лишилася в селі. Ганна Кононенчиха, мати трьох синів, які воювали на фронті (а може, й загинули), й однієї дочки, яку забрали в Німеччину, дружина чоловіка, якого спалили взимку, другого дня нового року, після того, як партизани розгромили маєток. У той день спалили всіх чоловіків Тарасівки — немовлят навіть з колисок висмикували. І був плач великий по всьому селу, і жінки чіплялися за чоловіків та синів, а їх били прикладами в груди і голови. І була ще рясна стрілянина: на тому кутку, біля Шульженків, бо коли забирали сина з колиски, то безногий Євген вирвався з рук жандарма, висмикнув з-під подушки автомат та й поклав усіх німців, що набилися в ,хату. А потім одстрілювався, поки й згорів: із сином, із жінкою Катрею, із тестем і тещею. Решту ж погнали через всеньке село: на колгоспний двір, і дорослі несли малих, а молодші підтримували ветхих дідів. І жінки, які бігли слідом, хапаючи в гарячі груди повітря, бачили потім, як їх загнали до стайні, забили дошками двері, а потім облили бензином і запалили. Уся стайня одразу ж узялася вогнем, і кричали в ній чоловіки, батьки та сини, а жінки, збожеволілі, ще дужче кричали і кидалися до того страшного багаття, а їх одганяли, стріляючи, б'ючи по чому попало прикладами...
Так убили Явдоху Погрібну, Калину Бородай, покалічили Мокрину Нековану....
А потім іще раз горіла Тарасівка — тепер уже вся, до останньої хати. І німці, які, одступаючи, погнали за село бабів, жінок і дівчат, бігали з двору у двір, стріляли з автоматів, жбурляли гранати, щоб не лишилося й живої душі.
Стріляли і в Ганну, яка не послухалася, забилася в льох, та ще й залізла в діжку порожню,— діжка ота її і врятувала, коли німці ще й гранату пожбурили. Оглухла од вибуху, осліпла од диму, вона просиділа в льоху майже дві доби й не бачила, як горіло село, як утікали німці і як проходили наші війська.
Вибралася лише тоді, як угорі все затихло.
Не було ні хат, ні дворів — самі попелища. По закіптюжених травах важко збігав чад, чад той уївся в обгорілі дерева, у землю, Ганна вже й хустку розв'язала, бо й .хустка наче вп'ялася їй у горло.
А потім, прийшовши трохи до тями, стала підбирати все, що не знищив вогонь.
Знайшла граблі з обвугленим граблищем...
Лопату, червону од застиглого жару...
Миску полив'яну і чоловікову ложку залізну...
Вигрібала з іще гарячого попелу, зносила терпляче на купу...
А потім одволокла вниз, за город, убитого німця. Німець був важкий, наче обжерся землі, і Ганна попомордувалася, тягнучи його за собою,— впряглася в костяні його ноги, як у голоблі, та й цупила. Аж поки й звалила до рову.
Повернувшись, побачила каску, що залишилася по німцеві. Однесла на купу...
Згодом Ганна надумалася поїсти. Винесла з льоху картоплю, довго шукала, у чому б зварити. Взяла каску, оддерла якесь реміняччя і вже мала непогану посудину. Намила картоплі, склала обгорілі цеглини, розшукала ще незгасну жарину, запалила вогонь. І невдовзі в наповненій картоплею касці забулькотіла вода.
Ота каска і привернула увагу військових.
Військові в'їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що обов'язково напише про жінку і каску, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу.
А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю.
1974-1980