— Та й дурний же ти, Мефодію! — відповів Іван. А оком веселеньким, хитреньким — стрель у бік брата.— Які можуть бути поблажки? Не корова ж теше обаполи, а ти!.. Чи ти, може, і яйця несеш? Тільки якого ж то треба півня, щоб тебе потоптав!
— Сам несися, як тобі припекло! — образився Мефодій— Я сурйозно питаю, по ділу, а тобі тільки дурні зуби шкірити!
— І я сурйозно...— почав був Іван, та Васильович його перебив:
— Не буде поблажки, Мефодію: здаватимем, як і здавали.
— Та де ж того молока в біса набратися: хоть водою розбавляй!
— Розбавляйте чим хочете, тільки хто не здасть до літра останнього, того визволителі наші не помилують.— "Визволителі, мать їхню!.." — прочитав у спохмурнілих поглядах дядьківських.
І тут пояснив усе правильно: Гайдук не причепиться, якщо хтось не донесе. Отак і ходи понад прірвою, понад краєчком.
Сюди — хить, туди — хить, і ніхто за полу не вхопить, як зірвешся та шаснеш донизу...
— Ну, годі: покурили, та й до роботи! — Бо помітив: підходив Гайдук.— Давайте, люди, старайтеся, наш поміщик спасибі нам скаже!..
З того дня, дон, не дощ, сніг не сніг, ішли на роботу. Копали, а потім і били в промерзлій землі ями, пиляли дошки, носили цеглу, зводили стіни, вставляли рами, навішували двері, а коли звели дахи, щоб не заливало дощем, а тоді не засипало снігом, стали настилати підлогу. Роботи вистачало усім, од старого до малого, і Гоша, Миша, Пантьоша, а за ними й Санько пильно стежили, щоб ніхто не байдикував. Хто ж попадався, з тим була розмова коротка: кийком по спині чи кулаком у зуби. І Васильович після розмови з Євгеном, а особливо після того, як Пантьоша "іздєлал букет" кільком тарасівцям, так "іздєлал", що ті по тижню одлежувалися, вирішив серйозно поговорити з Гайдуком.
Надумався зайти до Гайдука прямо додому, щоб ніхто не завадив їхній розмові. Якось уже склалося так, що ні він до Гайдука, ні Гайдук до нього — ні ногою. Гайдук спершу запрошував кілька разів, але Приходько завжди знаходив причину відмовитись. "Ну, як знаєте!" — сказав нарешті Гайдук і більше вже не запрошував. А Васильович, хоч сам себе лаяв за отаку непотрібну упертість, нічого не міг із собою вдіяти. Згодом утішився думкою, що так воно, може, й краще: Гайдук — не Івасюта, цього не купиш пляшкою перваку та закускою. Випити вип'є і з'їсти з'їсть, а очі лишаються такі ж холодні та насторожені: по яких закордонах він їх отак і заморозив!
Васильович вийшов із двору в ясний та гожий ранок. Учора ще мела хуртовина, ліпило так, що й білого світу не видно, ледь додому добралися з того проклятого хутора, а сьогодні небо світле й дзвінке, як перша крига, а на сході палає весела заграва. Чисті ясні кольори лягли на вкриті снігом дахи, на високі заструги, на цнотливо біліючі пагорби, що обступали село, і у Васильовича аж стислося серце од усієї цієї краси та ще од думки про те, що хтось, десь, по якомусь ним самим вигаданому праву прийшов незваний та й став руйнувати їхнє життя. Бо тільки так і не інакше міг назвати Васильович усе те, що робили німці, і йому часом здавалося, що все це не реальність, а сон — одне з тих страхітливих марень, після якого людина прокидається геть розбита. Тож Васильовича не радувала ні гожа днина, ні чисте та свіже повітря, яке, здавалося, саме лилося в груди, ні бадьорий морозець, що пощипував підборіддя і щоки, бо він знав, що мине півгодини, а то й менше, і завищить, заголосить сталевим покликом рейка, женучи людей до управи, щоб звідти колоною, по чотири в ряд, рушити до маєтку нового поміщика. До того ж зовсім не радувала майбутня зустріч із Гайдуком і розмова з ним, що мала відбутися.
У дворі Гайдуків було вже розчищено: акуратні доріжки послалися од воріт до корівника, погреба і навіть отієї споруди, куди й царі пішки ходили. Васильович іще здалеку побачив дядьків, які, закинувши лопати на плечі, квапилися додому: щось укинути до рота, поки не забемкало в рейку. Двоє повернуло в завулок, а один ішов йому назустріч, і він одразу ж упізнав Глекуху Петра, який устиг побувати в німецькому полоні, а повернувшись додому, сказав: "Думав, що на волю вирвався, а воно: з плену в плєн". Приходько посторонився, вітаючись (відчув себе так незручно, наче Глекуха не Гайдукові — йому двір розчищав), спитав, аби щось спитати: "Уже розчистили?" — "Та розчистили ж!" — із серцем відповів Глекуха та й подався далі. А Васильович мовчки дивувався: які ото треба мати очі — щоранку примушувати людей гнути спини на себе (он і дрова жовтіють, напиляні та нарубані, та не просто нарубані, а складені в акуратний штабель: Гайдук якось вийшов, побачив, що той же Глекуха налаштувався додому, кинувши нескладені дрова, поманив його пальцем: "Ком!" Ткнув потім пальцем у дрова та й урізав по виду кулаком... І в корівнику вичищено, бо свіжий гній он парує на старанно складеній купі)... Хай би вже німець, тому, як кажуть, і Бог велів, а ти ж тут народився і виріс, так невже ж у тобі все людське вбите? Васильович аж сіпнувся був назад — так йому не хотілося стрічатися зараз із Гайдуком, та одразу ж пересилив себе і зайшов у двір.
Не встиг ступити на ґанок, як одчинилися-стрельнули двері, вискочила німа: в самій кофтині, у великих, аж за коліна, чоботях, з помийним відром у руках. Побачила Васильовича, смикнулась назад, аж хлюпнуло з відра, на худому обличчі злякано заблимали очі. "Біжи — ще застудишся!" — махнув їй рукою Васильович, але німа стояла зіщулившись, поки він і мимо пройшов. Не виплеснула воду прямо в сніг, а подалася за корівник, де була викопана яма помийна, ще й прикрита важкенною лядою ("Щоб і помий ніхто не вкрав!" — сміялися потай дядьки).
— А-а, пане старосто! Біте, біте!
Гайдук саме доснідував: чиста на столі скатертина, тоненько нарізаний хліб, вже порожня тарілка з слідами яєчні, паруюча чашка з кавою. Брав із тарілки білі сухарики, смачно хрумтів.
— Хочете кави?
— Дякую, я вже поснідав.
— Тоді присядьте, я зараз.
Васильович, скинувши шапку, сів на стілець. Мимоволі глянув на свої чоботи, які хоч і обмів на порозі, а все ж сніг залишився і вже став танути, а підлога ж вимита так, що дошки світилися! Та й усе у цій кухні було старанно прибране, і від столу, від дзиґликів, од буфета горіхового, що виблискував склом і дорогим посудом, од самого Гайдука, здорового, ситого, поголеного старанно, в білосніжній, мов на свято, сорочці, віяло таким самовдоволенням, що Васильович аж насупився.
Увійшла з надвору німа, поставила порожнє відро, послала у дверях картатий килимок, пройшла до плити, де у величезному казані варилося для свиней та корови. В їхній бік навіть не глянула, але відчувала, мабуть, їхню присутність усім своїм тілом: аж здригалася спиною, коли лунав голос Гайдука.
— Прошу до вітальні! — Допивши каву, запросив гостинно Гайдук
— Дякую, я уже й тут...
— Прошу, прошу!
Приходько, глянувши на свої мокрі чоботи, неохоче звівся.
— Насліжу я вам.
— Приберемо,— сказав недбало Гайдук— Біте, пане старосто! — Посторонився гостинно, уперед пропускаючи.
Колись тут стояло широчезне ліжко, на якому спав Твердохліб із своєю Марусею. Потім його зайняв Іван — разом з Олькою. Гайдук же ліжко викинув геть разом з подушками й перинами, спальню переніс до іншої кімнати, де жили колись діти Твердохліба, а цю перетворив на вітальню: завішав, заслав килимами, обставив дорогими, з Хоролівки привезеними, меблями, а на стіни прилаштував фарфорові німецькі тарілки з готичними написами, з високими фортецями, чоловіками й жінками в перуках та середньовічному одязі. Тут же були розвішані й фото самого хазяїна: у мундирі німецькому, і то лише з німцями поруч,— з одними запанібрата обнявшись, а перед другими шанобливо виструнчившись, а то й схилившись. Давши гостю помилуватися на оті всі прикраси, Гайдук відкрив портсигар, простягнув Приходькові:
— Біте, пане старосто!
— Дякую, я вже курив,— відмовився Васильович.
— Ну а я після кави без сигарети не можу— Гайдук дістав сигарету, постукав по блискучій поверхні портсигара, запалив. Пахнув димком, подивився на ГОСТЯ:
— Так чим зобов'язаний такою високою честю? — Очі дивилися з ледь помітним насміхом.— Яка вас біда привела?
— Та привела ж,— погодився спокійно Васильович.— Тільки не моя, а швидше ваша.
— О! — здивувався Гайдук.— Відколи це ви стали пройматися моїми турботами?
— Та мусив пройнятися, коли на такій посаді... Німці не тільки з вас, і з мене спитають... Як палац не збудуємо вчасно.
— А що там? — одразу ж стривоживсь Гайдук.— Що сталося?
— Сталося те, що ваші поліцаї калічать народ,
— Значить, заробили: дарма не битимуть!
— Заробили чи ні — не знаю. Тільки одне діло нагримати, ну, підігнати, якщо там завозькався, а друге — на тиждень в постіль укласти... Ярмола Погрібний сім днів лежав — зуби випльовував. Та й вид увесь затік — не міг очима й глянути. А з Глекухою? І досі за бока хапається... Той на тиждень, той на тиждень, а робота стоїть... Так ми і до літа не впораємось, якщо людей даремно калічити...
— Гаразд,— обірвав Гайдук нетерпляче.— Накажу, щоб більше не сміли. Що у вас іще? — вже зовсім офіційно.
— Та мовби і все,— ворухнувся, щоб звестися, Васильович.
(Продовження на наступній сторінці)