— Ближче, ближче! — ї коли вона, хитнувшись, одірвалась од парти, строго спитав: — Хто вам дозволив?
— Я сама,— відповіла ледь чутно Зіна Кіндратівна.
— Сама! — В нього аж пальці звелися в кулак — ударити, але це все ж була жінка, та ще до того й учителька.— Ну що ж Якщо вам їх так жалко... Тоді ви зараз нам скажете, хто свистів
Зіна Кіндратівна зацьковано оглянулася на клас, на дітей.
— Так хто?
— Я не знаю...
— Голосніше!
— Я не бачила,— так же тихо: відповіла Зіна Кіндратівна.
— Не бачили? — перепитав знущально Гайдук—Всі учні перед вами, а ви нічого не бачили?
Зіна Кіндратівна убито мовчала.
— І вам не соромно — брехати у вічі? — допитувався жорстоко Гайдук— Ви ж учителька! Чому ви учите дітей?. Ну, скажете нарешті, хто свиснув? — А що вчителька продовжувала мовчати і від зіщуленої, зніченої постаті її віяло такою ж затятістю, як і від усіх оцих бандюг, Гайдук зрозумів, що вона нікого не видасть.— Гаразд, я вам дам можливість подумати.— І тихо скомандував: — На коліна.
Зіна Кіндратівна зітхнула й опустилася на коліна. Тепер настала черга Наталки Матвіївни.
— То, може, ви скажете, хто свиснув?.. А ви мовчіть! — гримнув на Козачка, що аж руки простягнув до своєї дружини молитовно: "Та скажи ж!.. Скажи!.."
Наталка Матвіївна теж не назвала нікого. Чи то й справді не знала, чи не могла.
— Що ж, доведеться подумати й вам...
Тепер уже обидві вчительки стояли на колінах. І не встиг Гайдук розтулити вуста, щоб запитати, чи й Козачок нічого не знає, як той вискочив з-за столу, ткнув у бік учнів рукою:
— Он він свиснув!.. Шульженко Петро!..
— Шульженко?.. Встати!..
Поміж учнями здійнявся рух. Діти заворушилися, обертаючись до білявого хлопця з обличчям, густо всіяним ластовинням,— воно в нього було, мабуть, аж руде, а зараз дуже зблідло і якось аж стягнулося...
— Вийди сюди!.. Ком, ком! — Бо в хлопця вже й ноги прилипали до підлоги. І коли Шульженко підійшов, Гайдук простягнув руку, міцно затиснув худе підборіддя: — Хто тебе навчив свистіти? Батьки?.. Вчителі? Відповідай! — Все дужче й дужче стискав підборіддя, впиваючись поглядом в застигле од страху обличчя.— Ти що, язик проковтнув?
— Я сам,— сказав нарешті Петро.
— Не бреши! Ти не міг сам до цього додуматись — тебе навчили дорослі!.. Ну, хто?.. Батько?.. Мати?..
— У нього немає батьків,— несміливо втрутився Козачок
— Ти що, сирота?
Хлопець скривився, в очах його вже стояли сльози.
— В кого він живе? — спитав Гайдук Козачка.
— В рідної тітки... Одарки Безрідної...
— Хто вона?
— Удова.
— Більшовичка? — Гайдук надіявся докопатися до чогось суттєвішого, аніж оцей посвист. Згадав записку, наклеєну йому на ворота.
— Та мовби ні,— вагаючись, відповів Козачок.— Вона мов би віруюча...
— Всі ви віруючі! — мовив глузливо Гайдук. Одпустив нарешті Петрове підборіддя: — Стій на місці — підеш зі мною! А ви,— це вже до вчительок,— можете звестися. Хай це вам буде наукою... Сідайте і ви! — махнув у бік учнів рукою. І коли ті звелися й посідали за парти, сказав Козачкові: — Можете продовжувати. А я поки що оцим більшовиченям займуся. Марш уперед!
І повів хлопця із школи. В управу. Ще не знав, як його покарає, але кара повинна бути такою, щоб іншим відбити охоту. І поки вів похнюпленого Петра од школи, спрацював сільський "телефон",— не встиг замкнути малого в холодній, як і Одарка прибігла.
— Ой Боже!.. Ой Боже!.. Та нащо ж ви, іроди, дитину схопили?! Та чи у вас уже й серця немає, що ви за дітей узялися?!
— Ша, тьотю, ша! — застеріг її Гоша.— Серенади потом!
— Хто там? — виглянув з кабінету Гайдук.
— Та от прибігла визволяти ребйоночка...
— Пропусти!
Сів за стіл, а Одарка закричала прямо з порога (була червона й розпалена, єдине око її аж горіло):
— Та чи ви уже й Бога забули, що дітей стали хапати?! Чи й совість свою погубили?! Та що він вам таке зробив, що ви за ґрати укинули?
Гайдук мовчки дивився на жінку, аж поки вона перестала кричати.
— Все? — запитав її різко. А коли Одарка сіпнулася щось сказати, ударив долонею по столу: — Мовчати! — І звівся: суворий, нещадний, у мундирі німецькому— Слухай, тітко, сюди... Слухай і запам'ятовуй, якщо хочеш іще пожити на світі... Разом із своїм щенюком, з більшовиченям... Твій племінничок влаштував демонстрацію проти німецької влади...
— Та що ви таке кажете, Господи! — аж у долоні сплеснула Одарка.— Та чого б це він мав те робити! Хто б це його так навчив!..
— Оце і нас цікавить: хто його навчив. Ми його випустимо, але після того, як він у всьому зізнається.
— Та в чому ж йому зізнаватися?
— А це вже ти йому, тітонько, підкажеш,— холодно всміхнувся Гайдук— Ми тобі таку можливість дамо.— І до Гоші: — Одвести в холодну!
— Та куди ж ви мене ведете?! — знову закричала Одарка.— Та чого ти мене хапаєш, щоб тобі й руки повсихали?! Пусти, сатано!.. Пусти, сила нечиста! — лунав її голос уже в коридорі. Аж поки й урвався внизу.
Гайдук же схилявся до думки, що Петра, можливо, ніхто й не намовив свистіти на уроці. Але щоб простити". Ні, жінко, погано ти знаєш німецькі порядки! Хай посидять до ранку, погріють голі дошки, щоб іншим не кортіло...
А згодом прибігла Одарчина дочка. Шістнадцятилітня Орися. Гайдук саме збирався на обід, коли прочинилися двері й просунулася Гошина голова:
— Гер начальник, тут іще одна пташечка!
— Яка іще пташка?
— Другий ребйонок,— вишкірився Гоша.— Впустити?
— Давай!
Гайдук одразу ж її упізнав: запала в око на будівництві маєтку. Та й важко було не звернути на неї увагу: недаремно ж у селі казали, що росте Орися ще красивішою од матері, коли та була молодою.
— Чого тобі? — спитав Орисю Гайдук
Орися ворухнула вустами: хотіла, мабуть, щось сказати, та все не наважувалася. Переступила з ноги на ногу, і юні груденята її здригнулись беззахисно.
— Вона по мамашу прибігла,— пояснив Гоша, що стояв за дівчиною.
— По матір прибігла?
Орися мовчки кивнула; на її очах з'явилися сльози, підборіддя тремтіло.
— Не треба плакати! — сказав їй Гайдук, а Гоша додав:
— У нас, дєтка, не плачуть — у нас, дєтка, кричать! Гайдук невдоволено глянув на поліцая. Скомандував:
— Одвести в холодну... А мамашу сюди!
— Ну от,— сказав Одарці Гайдук,— даю тобі останню можливість врятувати собі й своїм дітям життя. До вечора. До десятої.— І постукав пальцем по циферблату годинника.— Зізнаєтесь — випущу. А не зізнаєтесь — ночувати будете нарізно.
Л щоб твоя дочка не боялася, з нею спатимуть мої поліцаї... По черзі чи разом,— то вже як домовляться.
Одарка як стояла, так і закам'яніла. А коли Гоша взяв її за руку, вона рвонулась щосили, упала перед Гайдуком па коліна, обхопила його НОГИ:
— Ой паночку ой що ж ви надумались!..
— Все!.. Поговоримо увечері!..— звільнявся од жінки Гайдук. Підскочив і Гоша, а Одарка виривалась-кричала:
— Ой, не губіть же дитини — я все вам робитиму!.. Гайдук увечері їх одпустив, хоч Одарка так і не пригадала
нічого. Не пригадала чи не схотіла?.. Навряд. Щоб урятувати дочку, Одарка зізналася б у всьому,— Гайдук у цьому був переконаний. Знав, па що йдуть матері заради дітей.
Одарка замалим руки йому не цілувала— так дякувала. Казала, що вік Бога за нього молитиме.
— Та я ж на вас день і ніч робитиму!
Гайдук запам'ятав — не забув. І коли настала пора вибирати картоплю та Олька поскаржилася, щоб вони удвох з німою не впораються, пораїв:
— А ти Безрідну гукни!
— А прийде?
— Прийде.
(Продовження на наступній сторінці)