— Менше один на одного стрибатимуть!
— Хай постараються: їм же і їсти! Ще що?
А ще лишився Сорокін. Його знайшли не в дворі, коло воріт, де він стріляв до останнього, а в підвалі одного з будинків Волокли, мабуть, за ноги: потилиця геть зчесана. Втягли, роздягнули до спіднього, пожбурили на купу вугілля — обличчям вниз. Вугільна пилюка аж уїлася в шкіру, наче він і мертвий возив по тій купі лицем: так Пекла, так боліла побита об бруківку потилиця. Партизани винесли його обережно з підвалу, під спину, під плечі долоні підставляючи, опустили додолу, ще хтось і піджак, якимось поліцаєм загублений, під голову підмостив.
І лежав Сорокін, якийсь весь аж видовжений, наче розпрямлений смертю, і загострене обличчя його, обтягнене сірою шкірою, було непорушно-застигле. А під бровами, ріденькими, світлими ("Ми — рязанськіє",— пригадав Світличний), за білими-білими віями — розплющені очі, що не встигли ще й вицвісти. І такі вони здавалися живі, такі моторошно живі на отому мертвому обличчі, що декого аж морозцем обсипало, хоч війна, здавалося, привчила до всього.
— (Здвоювавсь, бідолашний!
— Добре ж, що хоч недовго мучився! — Бо груди Сорокіна прошиті кривавою стрічкою: з такою стрічкою людині хіба що раз дихнути лишається.
— Де поховаємо? — тихо спитав Ганжа.
— Поховаємо в полі. Подалі од цього гадючника! — Бо при одній лише думці, що німці можуть одкопати Сорокіна і поглумитися з мертвого, Світличного так і пересмикнуло.— Беріть, хлопці, несіть до машини! Та обережно несіть: хай відчуває, що він серед своїх, а не серед отієї звіроти!
Згодом покинули двір. Попереду їхала машина, що аж стогнала, перевантажена. З усього було видно, що'їй уже недовго залишилося їздити. Ганжа, погуючи на хлопців, забрався у кабіну, сів поруч із німцем та Ксенею. За машиною гнали коней, а позаду стовпом підіймався дим: горіло сіно, а в дворі — отой "опель* пом'ятий, що із нього злили на прощання бензин. Бо Світличний, після того як Володя його "прокатав", не схотів більше залазити в металеву труну: "Хай чорт нею їздить!" А спохмурнілому Володьці сказав:
— Зачекай, тобі ще знайдеться робота!
Коли од^іхали з десяток кілометрів, обігнав машину, що ледве повзла, наказав зупинитися.
— Вилазьте! — скомандував німцеві й Ксені.
Ксеня вилізла, бліда, пригнічена, навіть фарба, здавалося, поблякла на губах, але з очей уже не котилися сльози: за ці кілька годин надивилася такого, що забула, як і плакати. Вона сторонилася німця, а він усе підступав, усе горнувся до неї, і погляд у нього знову був тоскний, зацькований,— погляд людини, яка усвідомлює, що її чекає попереду.
— Що думаєш із ним робити? — спитав Ганжа. Не для себе спитав — для партизанів.
— Німця одпустимо. Хай іде на всі чотири.
— А як знову за зброю візьметься?
— А ми що йому обіцяли? — визвірився Світличний.
— Так це ж німець! Фашист! — хтось із гурту.
— А ми — партизани! Партизани, а не курви німецькі! І гріш нам ціна, якщо ми свого слова дотримати не можемо! — І вже до Ксені, яка аж голову в плечі ввібрала: — Скажи йому, хай іде куди хоче... Тільки хай зарубає на носі: попадеться іще раз — не помилуємо! — Зачекавши, поки Ксеня, ковтаючи слова і збиваючись, переказала полоненому, Світличний уже звернувся безпосередньо до німця: — Зрозумів? Топай до своєї мутер, поки ми не роздумали!
— Данке зер!.. Данке зер!..— забубонів вдячно німець.
— Данке, данке! — махнув на нього рукою Світличний, і німець, сприйнявши той помах руки як команду, повернувся й пішов,— не в бік райцентру, звідки приїхав, а до конезаводу.
— Тю, куди він попер!
— Заверніть, бо заблудиться!
— Хай іде! — зупинив партизанів Ганжа.— Може, поживе довше на світі: прийде до своїх, ті його ще, гляди, й розстріляють...
— Ну а ти? — обернувся тим часом до Ксені Світличний.— Що накажеш робити з тобою?
З Ксениних очей одразу ж так і хлюпнули сльози.
— Та не реви — раніш треба було плакати! Як до німців на службу наймалася.
— Вони мене силоміць...
— Силоміць! — пирхнув Світличний.— І в ліжко лягла силоміць? Коменданту під боки?
Ксеня мовчала. Тремтіла і схлипувала.
— Так що нам з тобою робити?.. Що нам, хлопці, робити з нею?
Партизани мовчали. Врешті чийсь голос
— Розстріляти гадюку!
— Ти сказав? — знайшов одразу ж Світличний власника голосу — того самого молоденького партизана, що пропонував пустити за димом стайні й будинки.
— Ну, я.
— От бери і розстрілюй.
— А чого це я? Що я — рудий?..
— Можна, командире, мені? — виступив наперед Хоменко. Зняв гвинтівку з плеча, дав Андрієві: — Потримай.— Підійшов до вже зовсім обмерлої Ксені: — Ну, дівко, кажи, як тебе судити: по закону чи як серце підказує?
Ксеня голосно схлипнула, прошепотіла крізь сльози:
— Як серце...
— Тоді нагинайся!.. Нижче, нижче, не бійсь: голова не одвалиться! — І коли Ксеня нагнулася замалим не до землі, так наче просила партизанів простити її велику провину, Хоменко затиснув її голову поміж колінами — як у обценьки узяв! — Задирай спідницю! — скомандував. Поплював на долоню — і з усього маху по грішному тілу! Ксеня шарпонулась, вереснула, а долоня Хоменкова, тверда, мозоляста, залізна, знову опустилась, як ціп.— Не крути, не крути задницею!.. Оце тобі, суча дочко, оце!.. Не гуляй... не волочися з німцями!.. Не продавай свою душу за шмат одежини!.. Ось тобі!.. Ось!..
Ксеня вищала, аж у вухах лящало. Крутилася сюди-туди, а Хоменко лупцював та й лупцював не зупиняючись.
— Досить! — зжалився нарешті) Світличний: сміявся разом з усіма.— Досить, Хоменку, бо ще долоні одіб'єш!
— Нічого, для такого діла не жаль,— вимахував рукою Хоменко.— Вона в мене звична... Трьох до розуму довів...— Розмахнувся востаннє, припечатав щосили, одпустив Ксенину голову: — Носи на здоров'я та пам'ятай нашу науку!. Та спідницю осмикай, стид свій прикрий! • — нагримав, бо Ксеня, за рясними сльозами нічого не бачачи, і про задерту спідницю забула...
— А тепер іди! — наказав їй Світличний.— Іди та добре подумай, як будеш далі жити на світі! — Провів поглядом Ксенину постать, сказав Володьці: — Ну, шофере, залазь до машини! Та гляди мені: перекинеш — нагая не пожалію!
— Не перекину! — вигукнув Володэка, щасливий.
— Може, сядеш у кабіну? — спитаЕ Ганжа Світличного.
— Сідай уже ти_. А я на все життя накатався.— Та й помацав голову, де виросла гуля — з яйце гусяче. І коліно опухле.
Зупинилися вдруге на тому місці, де лишили підводу. Світличний звівся на стременах, роздивляючись, але довкола нікого не було видно: тільки степ, безлюдний, розімлілий од сонця. Тоді він заклав пальці до рота, по-розбійницькому свиснув, але степ не озвався — мовчав, Світличний іще раз підніс до рота, але свиснути не встиг — іздалеку докотився посвист.
— Проснувся Корній! — засміялись довкола.
Згодом підкотила й підвода. Пекельний сидів на передку, похмурий та заспаний, а позаду вже — Неля.
— Ну як Степан? — спитав у неї Світличний.
Неля підняла на нього змучене обличчя, сумно сказала:
— Погано... Не приходить до пам'яті. Світличний важко зліз із коня, підійшов до підводи. Степан лежав застиглим обличчям до неба. Ніс загострився,
шкіра пожовкла, замість очей — глибокі чорні провалля. А з відкритого рота, з-поміж вуст, посірілих, потрісканих, у кривавих бульках, виривалося із свистом повітря. І груди, бинтами обмотані, кров'ю пропечені, весь час піднімались-опускались судомно.
Ех, танкісте!.. Що ж це ти так?..
— Ти йому хоч губи частіше змочуй.
Неля дістала із кухлика мокру хустину, обережно стала вимочувати криваву піну на запечених губах. Звела на Світличного великі, сльозами наповнені ОЧІ:
— В лікарню б його.
— Яка тут лікарня! — буркнув Світличний.
— Хоч лікаря б...
— Лікар буде: хоч із-під землі, а дістанемо! Ти його тільки припильнуй... Не дай померти!..
Одійшов від підводи, глянув очима гарячими:
— Хлопці, хто із вас жив неподалеку?
— Я жив.
— Я.
— Більше немає?
— Моє село за двадцять кілометрів звідси.
— Давай і ти!
— Та і в мене так само... Набралося сім чоловік.
— Хлопці, у кого в селі лікар лишився?
Лікаря не було. Не було навіть фельдшера: евакуювалися або забрали в діючу армію. Тож хлопці мовчали, зніяковілі, один тільки Хоменко й озвався:
— Я мовби знаю...
— Що значить: мовби?
— Не в нашому селі — десь у сусідньому. Тільки ж дуже він обережний, той лікар: боюсь — не знайдемо.
— Як то не знайдемо?
(Продовження на наступній сторінці)