Взявся за хромовану ручку, крутонув, смикнув догори. Але дверцята таки добре заїло, вони й не думали одчинятися, лише там, усередині, ще дужче заскімлило. Тоді Світличний, вишкірившись, учепився уже обома, смиконув так, що або ручка — в руках, або дверцята — із петель, та замалим і не впав, бо дверцятами наче хто вистрілив, а з машини вирвався голосний плач.
— Хто там?.. Вилазь!..
Партизани просунули обличчя в отвір і там, унизу, серед червоної з золотом шкіри, що нею були оббиті сидіння і кузов, побачили скоцюрблену постать у чомусь такому квітчастому, такому яскравому, що в них аж замерехтіло в очах.
Дівка, чи що?
А вона хлипала, хлюпала носом, совала оголеними ногами, не помічаючи навіть, що спідниця закотилася їй аж до пояса.
— Хлопці, ану поможіть вибратись!
Та хлопці лише топталися довкола, збентежені. Тоді Світличний, крекнувши, сам поліз у машину. Просунувся на переднє сидіння, став на дверцята, схилився над дівчиною: в обличчя йому війнуло дорогими парфумами. Сердито гримнув на дівчину:
— Перестань!
Та одразу ж затихла. Прикривала обличчя долоньками, з-поміж пальців гостро й налякано зблиснули очі.
— Ти що, поранена?
Дівчина заперечно хитнула головою.
— Тоді годі ламати комедію: вилазь із машини! Та спідницю осмикни! — Йому було аж неприємно, що всі бачать її оголені ноги.
Все ще схлипуючи, дівчина нарешті наважилася одірвати від обличчя долоньки. І було воно в неї таки гарненьке — тільки дуже напудрене. "Конячий батько" розумівся не лише на конях... А по обличчю — патьоки. Дівчина спробувала осмикнути спідничину, а вона, вузька, наче чарка, по закордонній моді пошита, не осмикувалася.
— Ну давай, вилазь! — сказав похмуро Світличний: не дивитися б на оті оголені ноги! — Хлопці, поможіть! — І вже
ЗОВСІМ СерДИТО: — ЧОГО рОТИ ПОРОЗЗЯВЛЯЛИ: ДІВКИ ЖИВОЇ НЄ
бачили?
— Дівку то бачили, а от вівчарки німецької не доводилося! — озвався котрийсь. Руки, однак, простягнули і дівчину з машини витягли.
Вибравшись і собі, Світличний спитав:
— Ким працювала?
Дівчина в оточенні партизанів — хлопців молодих — усе ще осмикувала свою спідничину, і в рухах її було щось кокетливе. Та гляньте ж, яка я гарненька, яка в мене попка ладненька! — говорив наче кожен її порух... особливо долоньки, що старанно пригладжували спідничину.
— Так ким працювала? — перепитав її Світличний.
— Питайте не ким, а чим! — втрутився Вітька-моряк: це він і сказав про "німецьку вівчарку". Дивився зневажливо, аж губи кривив: — Наштукатурилась!..
У дівчини одразу ж скривилось обличчя, а з очей так і ринули сльози. То був, певно, її випробуваний захист, до якого вона шоразу вдавалася. І Світличний, якому сльози жіночі — гаряче вугілля на рану, гримнув на Вітьку:
— Ану помовч! — І вже до дівчини: — А ти не реви — ніхто тебе ще не збирається вбивати!.. Як звати?
— Ксеня,— прошепотіла ледь чутно. Сльози вже не котилися, але продовжували зависати на віях: от спробуй лиш крикнути — знову поллються.
— Звідки сама?
Так же ледь чутно назвала село. Світличний колись там і був: гарне село, і дівчата красиві.
— Як ти потрапила до німців?.. Та перестань рюмсати! — Бо дівчина одразу ж покотила сльози з очей.
— Вони мене забрали. 1
— А чому тебе, а не іншу?
— Бо я знала німецьку.
Ага, все ясно. "Дас фенстер, дер тіш".— "Добре, Ксеню, сідай. Молодець. Беріть, діти, приклад із Ксені!" А там уже й вірші, а там і книжечка, поки що тоненька, по-німецькому написана, і заохочена дівчина уже й дома розмовляє лише по-німецьки. І все село знає про це, бо горді батьки спішать розповісти кожному, що дочка у них мов справжня німкеня: чеше так, що й не розбереш. А тоді війна, й окупація, і комендант на поріг: "Ґутен таг, фройляйн Ксенья!.. Бітте!" Та й повіз Ксеню в район — перекладачкою при власній особі. А її батько вперше прокляв лиху ту годину, коли дочка захопилась німецькою, а мати плакала у відчаї, та вже було пізно.. Ксеня теж, мабуть, плакала, і комендант жартівливо сварився на неї: "Но, но, фройляйн Ксенья!" І давав білу хустину — витирать оченята. Таку білу та ніжну, ще й дорогими парфумами напахчену, що страшно було її й до рук узяти, не те що прикласти до носа.
Далі — більше: Ксеня звикає потроху до нового життя, до своєї роботи. Та й що вона, власне, робить такого поганого, вона ж лише перекладає. А пан комендант такий уважний, такий чуйний до неї: щоранку цікавиться, як вона спала, який у неї настрій. І майже щоденні дарунки: духи, пудра, мило, рожеве та ніжне, лак для нігтів і помада губна, а для брів — олівець, бо комендант хоче бачити Ксеню не гіршою, аніж дівчата в його далекій Німеччині, при одній лише згадці про яку в нього завжди зволожувалися очі. Ксеня поступово звикає до подарунків, привчається користуватися ними і все щільніше обтягається спідницею, бо комендант знався і на спідницях, і на інших предметах туалету жіночого. Фройляйн Ксені уже лестила щоденна увага пана коменданта, тим більше що всі, навіть німці, його дуже боялися, а вона могла дозволити собі поварити трохи воду із нього, прикидаючись, що сьогодні щось нездужає чи просто не в настрої, і надувала невдоволено губки, й одсувала подарунок, а разом і його руку одводила, яка тягнулася ніжно її поплескати. "Ай, перестаньте!" — знаючи вже, що й оте "Ай!" йому подобається. Фройляйн Ксеня старанно засвоювала вищу арійську культуру, французькою косметикою припахчену, голландськими сирами вгодовану, грецькими винами напоєну,— та й дозасвоювалася до того, що одного ранку прокинулася в пана коменданта в постелі, на широкому ліжкові, що на ньому спав колись із своєю дружиною відомий на ЕСЮ область дитячий лікар Герштейн. Герштейн тепер спить у яру, розстріляний із усією сім'єю, а його ліжком користується пан комендант, та ще й Ксені вділив тепле місцечко. "Но, но, фройляйн Ксенья, нащо оці сльози! Ви ж є мудрий дівчина!" І фройляйн Ксеня не дуже довго й печалилась...
— Так куди це ви їхали, якщо не секрет? — поцікавився Світличний.
У колишньої фройляйн од партизанів секретів не було. Все ще схлипуючи, стала розповідати, що десь серед ночі подзвонив телефон. Вислухавши, комендант закричав, що він зараз їде. Зірвавсь як опечений, наказав збиратися й Ксені. Поки підняли солдатів, поки зібралися, стало світати. Так що виїхали вже майже по видному...
— Тож там вас чекають?
— Чекають.
— Умгу..— Посмикуючи вуса, Світличний задумався. Дивився то на одну машину, то на другу, і в його очах уже щось тремтіло, щось народжувалося,— ось вони заблищали весело й молодо:
— Хлопці, а чи не майнути нам замість пана коменданта до німців у гості? Вони ж там приготувалися, чекають, то навіщо ж їх розчаровувати? Як ви думаєте, хлопці?
Хлопці погодилися з радістю. Тоді Світличний пішов до машини.
— Хлопці, ану поможіть!.. Давайте на ноги поставимо." Ну, р-раз!_ Ну, два!.. Ви що, три дні каші не їли?.. Ану дружно!..
Дружне сопіння, почервонілі обличчя. "Опель" якось неохоче одірвавсь од землі, гримлячи якимось залізяччям, став на колеса.
— Ану, хто був шофером?
— Я трохи був.
— Що значить "трохи"? Був чи не був?
— Та перед війною курси закінчив. А поїздити не встиг.
— А на курсах машину водив?
— Та водив же...
— То й тут поведеш. Як тебе звати?
— Володька.
— Міняй, ВОЛОДЮ, переднє колесо та освоюй іноземну цю музику. Даю півгодини. Впораєшся?
— Та спробую... І
— От і добре... А вам, хлопці, годі роти роззявляти,— берться за німців! Щоб за десять хвилин жодного не було в мундирі!
— І отого? — показав на полоненого Вітька-моряк.
— Того поки що не чіпай. Той нам ще стане в пригоді... Ну, хлопці, давайте — час не жде!
Ганжа спитав:
— Ти в якій будеш їхати?
— Та, мабуть, що в отій,— кинув Світличний на "опель".
— Тоді я у вантажній.
— За німцем пильнуй, щоб по дорозі не вистрибнув.
— Не вистрибне.
А партизани тим часом скидіали солдатів з машин, знімали з них мундири та чоботи, одтягали з дороги в кювет.
— Закопати б, щоб степ не завонювали.
— Без нас закопають... Що-що, а це' вони вміють: ховати своїх... Іди мундир вибирай, а то не дістанеться. А я ось у нього позичу,— кивнув Світличний у бік "конячого батька". І пояснив: — Попереду їхатиму, то щоб усім видно було, що сам комендант, а не будь-хто.
— А вуса? — посміхнувся Ганжа.— Вони ж як твої вусища побачать — гикати почнуть! Давай краще вже я.
Але Світличний нізащо не хотів поступатися місцем. І вуса обстригти, як жартома пораяв Ганжа. Сказав, що перев'яжеться якоюсь шматиною білою. Могли ж у коменданта розболітися зуби? Од звістки, що хтось насмілився на його коненят зазіхнути?
— Ну давай, перев'язуйся,— поступився Ганжа. Світличний підійшов до вбитого німця, підняв високий
(Продовження на наступній сторінці)