Од коней, од воза — тіні вечірні. Довгі, густі, прохолодні.
І вже місяць — блідим серпом. Ганжа подумки почепив на його краєчок відро — не зірветься, втримається. Отже, дощу не буде. На сонячні дні, на гожу погоду показує місяць: хлібам дозрівать, наливатися, врожаями багатими радувати. Тільки де той врожай, коли довкола — самі бур'яни! Якщо років зо три війна ця триватиме — люди забудуть, як і зерно кидати в землю...
Ба ні, не забудуть: бачив Ганжа, мимо сіл проїжджаючи, скопані, засіяні, вкриті хлібами лани,— розумів: не тільки із примусу, із страху перед поліцаями й німцями люди копали та сіяли. Бо й на вгороді у кожного, там, де росла раніше лише картопля, огірки та цибуля, тепер густою стіною стояли хліба. Пшениця і жито,— не ласувати, а вижити.
♦Ні, не так легко ізвести з світу цілий народ,— думав Ганжа, пригадуючи газети німецькі, де майже на кожній сторінці писалося про "життєвий простір".— Не так просто його викорчувати й знищити. Топталися по нас, кому тільки не лінь. А дядько як орав земельку свою, так її й оре. Як сіяв, так і сіє... І довіку буде свою землю о£gt;ати. Бо тут коріння його, яке не вирубає жодна сила у світі, як ти не вимахуй сокирою. Стовбур зрубаєш — лишиться пеньок Пеньок розхитаєш — коріння лишиться, яке вигребеш хіба що разом із землею. Тільки не пошита ще така торба: усю землю разом із собою забрати. А "простір життєвий", а тісно німцеві — дурневі тісно у хаті й самому..."
Задумався Ганжа та й незчувся, як зовсім звечоріло: досі виразне обличчя Степанове, з чіткими, болісно загостреними рисами, розпливлося, розмилося, і треба було нахилятися, щоб побачити губи.
Глянув на захід — зовсім погасло: ледь смужка Сіріє.
Годин десять, якщо не більше. По селах уже до сну лаштуються. А Світличного не чуть і не видно...
Простягнув руку до кухля, зачепив: кухоль брязнув, об щось залізне ударившись. А щоб тебе: Нелю збудив!
Підхопилася і до підводи одразу ж:
— Що з ним?
— Та нічого,— Ганжа сердитий на себе.— Кухоль осьо перекинув.
— А я була вже подумала...— І не кінчила фрази: таким страшним було слово останнє.
— Житиме Степан! — нарочито бадьорим голосом відповів їй Ганжа.— Ось привезуть лікаря — одразу ж поможе... А ти лягай ще поспи...
— Я вже виспалася,— сказала Неля. Намацала кухоль, хустину дістала і рухом обережним та ніжним (як у них, у жінок, це ловко виходить!) витерла губи Степанові— А ви йдіть, я вже сама...
— Ну, коли проганяєш...— Ганжа позіхнув — при думці, що зараз ляже в траву— Прикрий тільки, а то ще застудиться.
Одійшов од підводи, шукаючи місце, де можна було б прилягти, та й наткнувся на гурт партизанів, що сиділи, тихенько про щось розмовляючи.
— А ви, хлопці, чого не спите? Чи команди не чули?
— Та-а... щось не спиться.
Присів до них Ганжа, придивився: новенькі. Три дні тому до загону прибилися, всі з одного й села. Літ по сімнадцять, не більше, досі не знали, як і порохом пахне, а тут одразу ж — у бій! Звісно, що сон не братиме!..
Пригадав, як просилися — мало не плакали: "Та ми ж, дядьку, вже й поліцая убили, осьо і ружжо!" — показували на трьох єдину гвинтівку. А один із них, набурмосений, по всьому видать, ватажок, вигукнув зло: "І нікуди ми не підемо! Не маєте права! Ви що, Сталіна не читали?" — "Ну, що з ними робити?
— повернувся тоді Ганжа до Світличного, що стояв, під вусами посмішку зганяючи: хлопці йому явно подобались.— Що накажеш робить, командире?" — "Що накажу? — Світличний удав, що вагається, а хлопці так і вп'ялися у нього очима.— Коней доводилося пасти?" — "Та кожного літа!" — "І верхи їздили?" — "Аякже!" — "Що ж лишається, комісаре, робити! — розвів руками Світличний, а очі так і бризкали сміхом.— Хочеш-не-хочеш, а доведеться прийняти".— "Ой, спасибі вам, дядьку!"
— "Який я вам дядько?! — гаркнув Світличний.— Ви що, у загін прийшли чи на стайню?.. Кру-гом!" Крутнулися — замалим не попадали. І той, що тримав рушницю, притискаючи щосили до бока, прикладом важким товариша — лусь!
— Куди їх? — спитав потім Ганжа.
— Побудуть біля коней поки що. А там буде видно.
А сталося — одразу ж у бій. Тому й досі не можуть заснути. Бач, автоматами трофейними бавляться — ніяк не намилуються. Діти, ну діти!..
— Ви, хлопці, поменше їх сіпайте. Бо недовго й до нещастя. Ще награєтесь, встигнете...
— Ми не граємося — ми ворожу зброю вивчаємо.
— Вивчати треба удень... А вночі спати слід...
— А партизани хіба сплять уночі?
— А що ж — гопки танцюють?
— Партизани уночі тільки й воюють. "Бач, яке!" — упізнав Ганжа ватажка.
— Як тебе звати?
— Ну, Василь.
— Нувасиль чи Василь? — Хлопці розсміялись.— Це вже, Василю, коли доведеться, тоді й воюватимемо. Вдень, то й удень, а вночі, то й уночі.— Звівся, наказав уже строго: — А тепер — спати усім! Не ляжете — одберу автомати! Ясно?
— Ясно, товаришу комісар!
— Не кричіть голосно — людей побудите... Ну, спіть мені... Одійшов од хлопців, ліг горілиць у траву. Небо так і
гойднулося — опустилось донизу, зірки аж на повіки лягли, трава ж обплела руки-ноги. "Що це, невже я уже сплю?.. Де ж це Федір подівся?" І зімкнулося, й погасло одразу, і він провалився у сон...
— Комісаре! Комісаре! Та прокиньтеся ж! Німці!
— Як німці? Де?
— Звідси не видно. Пішли на горбок...
Дрімоти як не було. Спотикаючись, поспішав за чорною постаттю, що бігла попереду. Вискочили на пагорб: там стояв іще один партизан. У їхній бік навіть не обернувся: дивився перед собою у темряву.
— Ну, що? — спитав той, що привів Ганжу.
— їдуть.
Тепер і Ганжа побачив далеко на обрії снопики світла. Вони то спалахували, то пригасали, гойдалися то вгору, то вниз, зливаючись і знову на окремі пучки розсипаючись,— рухалися тією ж дорогою, якою нещодавно йшли і вони, од конезаводу вертаючись, от тільки ніяк не міг розібрати, скільки машин. Було тільки ясно, що не одна, та й, мабуть, не дві: німці підняли весь гарнізон, свого коменданта розшукуючи. І хоч Ганжа був упевнений, що німці будуть їхати тільки дорогою, нікуди не звернуть, аж поки наткнуться на своїх, на побитих, він насамперед подумав про партизанів, які спали.
— Біжи вниз, піднімай усіх! — наказав партизанові, який його розбудив.— Стривай! — Бо той уже рвонув донизу— Не кричи, не лякай — тихенько буди. І щоб ніхто не здумав цигарку палити.
Глянув у бік конезаводу — там глухо і темно. І знов*у — тривожна думка про Світличного, який мав повертатися цією ж дорогою: не зіткнувся б із німцями! Згадав про Андрія й Ашота, отам, при дорозі, спитав того, що лишився:
— Те місце, де ми звернули з дороги, знайдеш?
— Знайду, як не знайти.
— Тоді біжи й скажи хлопцям, щоб стріляти не здумали. Діждетесь командира — й назад. Зрозумів?
— Зрозумів!
— Давай Та глядіть, обережніше. Щоб німці вас не помітили." Лишився один, та ненадовго: позаду розлігся тупіт і тріск,
кілька постатей бігло до нього. Зупинились, захекані
— Чого бігли? — Ганжа невдоволено.
— Так німці ж!
— То й що?.. Німців не бачили? — Ганжа більше за все боявся, щоб не зчинилася паніка.— І ти прибіг? — Упізнав Вітьку— Вертайся назад, попередь, щоб ні звуку... І хлопців з десяток, з двома кулеметами, до мене пришли.
— Я сам приведу.
— Ні, ти там командуй. Упряжіть коней у підводу і щоб ні з місця. Хіба що почнемо стріляти. Тоді коней з підводою женіть униз балкою, а решту — до мене. Хоч я не думаю, щоб вони сюди завернули,— до конезаводу попруть.
Вітька побіг вниз, решті Ганжа наказав залягти. Строго-настрого попередив, щоб без його команди не сміли й ворухнутися. Хоч що б там сталося...
Машини наближалися. Рухливі яскраві снопи рвали темряву, металися праворуч, ліворуч, дорогу намацуючи, і вже чутно було тонке комарине гудіння, що дужчало й дужчало,'ставало все басовитішим. "Одна, дві, три,— став рахувати Ганжа машини, що виривалися саме на узвишшя,— чотири, п'ять, шість. Шість машин, по тридцять, не менше, в кожній солдатів: весь гарнізон, мабуть, оголили... От коли б по райцентрові вдарити!" І тут чи не вперше пожалкував, що вони не на конях поки що. Навпростець же кілометрів п'ятнадцять, не більше. Поки німці повернулися б, вони там похазяйнували б уволю.
Ну та гаразд, наше од нас не втече. Тут лише б Світличного швидше діждатися. Та й рушити одразу ж із цього місця непевного, бо німці неодмінно завтра стануть сліди їхні нанюхувати...
А машини все ближче й ближче. Спалахують фарами, натужно гудуть.
"Хоч би там хлопці не зірвались — не стрельнули! Треба було б самому до них!" Але вже не встигне добігти.
(Продовження на наступній сторінці)