— Не знайдемо, бо його люди ховають. Од поліцаїв... Ото як розбили німці санітарну частину, то його люди й підібрали з ногою одірваною. Спершу в однієї жінки лежав, приходив до пам'яті, а тоді як поповзла чутка, що він не простий чоловік, поліцаї й давай за ним полювати. А люди — ховати. І знає поліція, що десь поблизу цей лікар, а де саме, в якому селі та у кого, не може довідатись...
— А ви хоч його бачили?
— Я не бачив, мене болячки не обсідали... А сусідка моя до нього ходила... Щось із серцем у неї.
— Тож із сусідки твоєї й почнемо,— вирішив Світличний.— Ану, кавалеристи, до мене!
Хлопці так і підбігли — шість душ. Та сьомий Хоменко.
— В кого гвинтівка — поміняти на автомат! Кулемет захопіть! — А сам уже знову в сідлі— І побільше гранат...
— їдеш? — запитав у нього Ганжа.
— Ні, на місці топчуся! — Світличний уже й коня уперед послав, та Ганжа його зупинив:
— Зачекай, треба домовитись. Ми зайве зерно закопаємо, машину спалимо, бо пального нема все одно, а чекати вас будемо он там,— показав у тому напрямку, де до цього часу підвода ховалася.— Знайдете?
— Знайдемо по машині.
— По машині не знайдете: машину ми одженемо подалі, щоб німці зерна не нанюхали. Та й могилу з Сорокіним... Краще я залишу, двох при дорозі: вони вас і стрінуть. Ви тільки напрямок запам'ятайте — частіш оглядайтеся". Ну, щастя вам! Та за поліцаями не дуже полюйте! — гукнув уже вслід.
Із зерном провозилися години чотири, не менше. Спершу місце вибирали далі од дороги, якби Ганжа не зупинив, то зашилися б хтозна й куди: і туті мов нічого, а там іще краще; а потім, коли яму викопали та стали пиряти важкенні мішки од дороги, то самі себе й лаяли, що так далеко забралися здуру. Про те ж, щоб підганяти машину чи кіньми підвезти, Ганжа не хотів і слухати: німці теж* не дурні, сліди одразу ж помітять. То поки те зерно перенесли, чуби попогріли.
А перед тим поховали Сорокіна. Загорнули в брезентину, опустили до ями. Був чоловік і не стало: лишився тільки горбик землі, польовими квітами обкладений. Годилося б хоч якийсь стовпчик поставити: із табличкою, з написом, хто тут лежить, але й цього не можна зробити: партизан без імені воює, безіменний і в могилу лягає.
Що ж, запам'ятаємо й так Якщо живими лишимося. От повернуться наші, перенесемо тебе у село або й до центру районного. Поховаємо на площі, в труні, ще й пам'ятник над тобою поставимо.
Іще подумали про його батьків, дружину, дітей, якщо вони в нього лишилися (за життя й розпитати не встигли), що треба буде їх сповістити, коли— наші прийдуть.
— З якого він хоч села? Не знав ніхто.
І подумав Ганжа, що треба список завести. На всіх партизанів, сьогодні ж Хто, звідки, яка лишилася родина...
Упоравшись із зерном, позамітавши сліди, погнали машину назад, до німців побитих, що валялися при дорозі. Ганжа наказав Володьці:
— Поїздь, поїздь, насліди... Та не жени так, бо й тельбухи повитрушуєш!
Володька й старався. Ганяв машину бур'янами, аж поки пальне захлюпотіло на денці.
— Давай на дорогу! Виїхали, зупинили.
— Зціджуй бензин!
Володька дістав відро, ключ, поліз під бак А Ганжа разом із хлопцями став ламати сухий бур'ян, тягати до машини. Накидали в кузов, навіть у кабіну напхали.
— Вицідив?
— Та до краплини!
— Тоді обливай!
Ганжа підпалив віхоть, кинув наверх. Вогонь так і бухнув, знявся стовпом, обняв з усіх боків машину, вдарив жаром і смородом, а вони стояли й дивилися, як обвуглюється дерево, як корчиться й чорніє залізо, а потім червоніє, розжарене, як від коліс попливла догори густа кіптявина з чорними клаптями сажі.
— Зараз рвоне! — сказав Володька, одступаючи, і тільки те вимовив, як і справді вибухнув бак під тиском пари, та так, що вони аж пригнулися, а машина важко осіла на задні колеса.
— Пішли! — і без нас догорить!
І вони пішли. І довго ще оглядалися на стовп ядучого диму, що хилитався над степом.
Зупинилися в балці: глибокій, широкій, з високою, по пояс, травою, з тихесеньким струмком посередині,— не балка, а рай, в отакі до війни приганяли коней на пашу, тому й берегли — не розорювали, і цвіли вони, первозданні, з весни й колихалися до пізньої осені, до перших морозів медовими травами, й викохували таких коненят, що любо-мило й глянути: і під сідло командирське не сором — недаремно ж приїжджали сюди посланці далеких кавалерійських частин.
Зупинилися, стали циганським табором побіля струмка, розгнуздали коней, пустили на пашу стриножених: Ганжа пильнував, щоб в'язали як слід, бо шукай тоді вітра у полі,— кінська пам'ять тривка — одразу ж гайне до конезаводу. Йому ж допомагали брати Володьки, командири ескадронів майбутні,— що ж, дай час, будуть і ескадрони, а то й полки (Ганжа уже запалився Федьковою вірою). Тут лише свиснути, лише почати, викресати лише вогонь: спалахне, розгориться — жоден німець не погасить!.. От якби тільки наші вистояли. Якби тільки німця погнали... Як у грудні сорок першого під Москвою... Якби він іще раз юшкою вмився — отоді й нам легше буде. Так що потерпіть, Володьки, настане й ваш час — ескадронами командувати. От тільки як вас одрізняти один від одного, хай легенько вашому таткові гикнеться?" Комеск перший, комеск другий?.. Ну, тоді розберемося: де ще ті ескадрони, а ти уже голову сушиш! — усміхнувся собі Ганжа. Виділив охорону, щоб зненацька хто не застукав, двох на дорогу послав: переймати Світличного.
Ходить Ганжа табором: дістають партизани із сумок, із Сидорів, хто чим багатий, чим хто розжився по селах, і тут проявляється вдача людська: хто розкрива свого сидора, аж зав'язки тріщать, а хто їсть, наче краде: руку до торби й швидше до рота. І погляд відсутній: мов, не чую, не бачу, як ти, голодний, слину ковтаєш.
Підійшов Ганжа до кількох торбохватів (вони й гуртувалися докупи, їсти сідаючи), привітався голосно:
— Хліб та сіль, православнії
Бликнули спершу неприязно, іншому відповіли б: "їмо, та свій, а ти рядом постій!" — а це ж комісар, цьому так не можна.
— Сідайте до нас,— посунулися, місце звільняючи.
— А чого, можна й сісти, якщо добрі люди запрошують! — примостився одразу ж Ганжа— Тільки що ж це мені: до кожного в торбу заглядати? Ану, давайте якусь шматину та й висипайте, хто чим багатий!.. Сипте, сипте, не бійтесь! Торби ваші не всохнуть! — І коли виросла ціла гора їстівного: і хліб, і сало, і масло, і ковбаса, й крашанки пополам із лушпинням (так, сучий син, у торбі й чистив), оглянувся Ганжа на партизанів, які поряд сиділи,— хто сухар гриз, хто окраєць черствий.— Хлопці, а ви ж чого?.. Люди ж добрі запрошують! Давайте до гурту!
Хлопців удруге запрошувати не треба: торбохвати аж стогнали, дивлячись, як зникає їхнє добро.
— Ну, спасибі вам! — звівся Ганжа.— Наївсь, напивсь — царем зробивсь! Отепер і подрімати не гріх.
Пішов до струмка, щоб напитися, а там на пружній м'якій мураві, на зеленому килимі, двоє лежать. Поскидали піджаки й сорочки і навпроти сонця, голічерева.
— Ану зводьтеся! — сердито Ганжа.
— А чого? — очима сонними сліпують.
— Похворіти хочете? Спинами на землю сиру!
— Не похворіємо.
— Я що сказав! — уже гримнув Ганжа.
.Звелись неохоче, піджаки й сорочки підібрали. Побрели, де вище.
Діти! Ну діти! Бач,— не похворіємо!..
Став на коліна, схиливсь до струмка, закинув у чисту водицю долоні: "Ну й смачна ж! Особливо після обіду добрячого!" Пригадав, які обличчя були в торбохватів,— усміхнувся. І одразу ж про кухню подумав. Обов'язково треба заводити кухню, годі харчуватися з Сидорів Добре б польовою розжитися, на колесах. А торби — не доведуть до добра. Сьогодні хліба чи сала, а завтра набій пожалієш товаришеві: відстрілюйся сам, чим у тебе лишилося, а мого не чіпай!
Отак-то воно...
Звівся, обтрусив краплини з грудей, оглянувся: майже всі спали. Лише біля підводи, що трохи збоку стояла,— Нелина постать. Чергує, боїться, що засне, не помітить, як Степан прийде до тями... І хоч Ганжа уже двічі до підводи підходив, пішов іще раз.
— Ну, як?
Хоча б міг і не питати: і так видно було, що хлопцеві не полегшало й трохи.
Неля повернула до Ганжі змучене обличчя, сумно сказала:
— Так само...
Дістала із кухлика мокру хустину, віджала воду, стала витирати Степанові губи — хустина почервоніла одразу.
— Ти от що, дочко, лягай, а я почергую.
— А ви?.. Ви теж не спали?..
— Де ж не спав?.. Я вже комарика придушив... Та мені багато й не треба... Лягай, лягай, бач, аж хитає...
— Я трохи... Півгодинки, не більше,— сказала лягаючи Неля. Підклала долоню під щоку й одразу ж заснула.
Ганжа вмочав хустину у воду, викручував, витирав закривавлені губи: "Потримайся, козаче,— ось лікар приїде. Лікар, він, брате, допоможе одразу..." А в серці вже звична тривога: як там Федір, не напоровся б на засідку. Хоча — вони ж усі в мундирах німецьких...
Швидше б верталися...
Прислухався мимоволі: чи не їдуть? Не їдуть. Тиша така — аж дзвенить. Тільки форкають коні, соковиту траву пощипуючи, та дихає важко Степан. І сонце вже на прузі: велике, задумливе. Буде й завтра гожа днина.
(Продовження на наступній сторінці)