Партизан, замалим не плачучи, тягнув до дверей непокірну худобину, а з другого кінця стайні уже крик відчайдушний:
— Командире!.. Командире!.
— Що там іще? — так і кинувсь Світличний-
— Та йдіть-но сюди!.. Та швидше!..
Підбіг і обмер: в стійлі на двох ланцюгах стояв жеребець: чорний, як ворон, з вигнутою дугою шиєю, з сухою породистою головою. М'язи так і перекочувалися під єдвабною шкірою,— жеребець голосно форкав, топтався на місці, косував вогняними очима на партизанів, що відступили подалі: такий вирветься
— не доведи і помилуй! А поміж ними, такий же розлючений, з такими ж очима червоними мотався Ашот:
— Дай автомат!.. Дай автомат!..— Хоч автомат теліпався у нього за спиною.
Бо жеребець, як довідався потім Світличний, ухопив Ашота за голову. Добре, що не за шкіру, видер лише жмут волосся.
— Дай автомат, я його стрельну!
— Я тебе стрельну! — визвірився на нього Світличний.— Ану відійди! Не лізь до тварини, як не вмієш із нею поводитись!
— Це тобі, Ашоте, не корова! — додав хтось із партизанів.
— Сам ти корова паршива! — Лаючись, Ашот пішов із стайні.
— Куди ж ти, Ашоте? Позбирай он волосся, може, приклеїш!
— Клеєм столярним! — сміялися йому вслід партизани і зовсім залилися, коли Ашот вибухнув такою лютою лайкою, що аж повітря погусло.
— Хо-хо, оце так дає!
— Ну годі вам! — зупинив їх Світличний: дивився на жеребця, і циганське серце його аж мло'їлось. Простягнув руку
— жеребець, вишкірившись, рвонув ланцюги, аж затріщали дошки.
Тигряка, не кінь!
— Ану, хлопці, виводьте! — наказав Світличний.— Одмикайте ланцюги та добре натягуйте. Щоб не вирвався часом. По двоє, по двоє беріть!.. Зачекайте, хай решту виведуть, бо не втримаємо. Ну, тепер можна... Не заходьте ззаду: дасть копитом — три дні кості збиратимемо!.. Кось, кось, кось... Кось, кось, кось,— голосом ніжним, мов до коханої дівчини.— Не смикайте, хлопці, не смикайте!..
— Та чи ми його смикаємо! Він нам руки з плечей вивертає!
— Нічого, хлопці, нічого... Виводьте, виводьте...— А сам уже ніс сідло з стременами, й вуздечку, й нагайку, біля стійла підібрані. Сідло високе, синім б,архатом обшите, золотими зірками поцяцьковане: чи не з цирку часом? Все може бути: німці цуплять — не дивляться. І стремена позолочені. А нагайка простяцька, робоча, кавалерійська нагайка: в долоню Світличного так і вросла.
Жеребець же, побачивши широко одчинені двері, хропонув, як заведений танк, рвонув на світло — партизани попадали, наче снопи, але ланцюгів, спасибі їм, з рук не випустили: він їх отак і виволік за собою у двір. Заіржав, став чорною свічкою, замолотив у повітрі копитами.
— Тримайте! — закричав Світличний щосили. Кинув усе к бісу, метнувся на поміч, ухопив ланцюг. Підбіг і Ганжа: здалеку побачив, якого чорта вивели. Гукнули ще кількох партизанів — і вже гуртом ледь зупинили тварюку.
— Втримаєте?
— Утримаєм, не бійся! — В Ганжі аж шия од натуги посизіла: держав за ланцюг біля вискаленої морди.
Світличний підняв вуздечку, зайшов спереду.
— Гляди, щоб не гризонув! — попередив Ганжа.
— Не гризоне! — Світличний накидав на високо задерту морду вуздечку.— Бач, не подобається! — засміявся втішено. Просунув сталеві вудила між зуби, натягнув вуздечку на голову, на вуха прищулені: жеребець одразу ж став гризти сталь, розкидати навсібіч білу піну. Світличний же тим часом приладнав сідло, затягнув міцно підпруги. В стремено ногу, птахом у сідло, натягнув поводи: — Пускайте!
Хлопці, одчепивши ланцюги, так і сипонули хто куди, а жеребець одразу ж став на дибки. Світличний ударив його нагаєм по морді, межи очі, жеребець, опустившись на передні, став хвицяти задніми, аж у повітрі засвистіло,— Світличний його нагаєм по заду! І зовсім оскаженіла тварина рвонула з місця і — махом, махом,— у відчинені навстіж ворота!
— Ну, пропав командир!
— Занесе аж у Німеччину!
А кінь і вершник уже мчали дорогою вгору — тільки тупіт шалений, та пил з-під копит, та помах руки з нагаєм,— ось вони злетіли на пагорб, мелькнули, порвавши на клоччя повітря, та й зникли по той бік...
— Все_. Тепер не повернеться, поки й ухоркає.
— Ще невідомо, хто кого вхоркає!
27 А.Дімароо
833
— Да-а, це звір!.. Якби тебе на такого?.. Га, Мартинюк?
— Та він одразу маму став би звати!
Розходяться, жартують, сміються, мимоволі на ворота
позирають. На дорогу, що прослалася в степ. І вже чийсь
голос захоплений: ;
— Оце кавалерист!
— Кавалерист!.. Кавалеристів багато. А такого, як наш командир, удень з вогнем пошукати!
Ганжі й приємно, а разом і думка ревнива: "А ти?.. Зміг би отак?.." І чесно признався, що, мабуть, не зміг би. Хоч сам вік звікував біля коней. Тут же вдачу таку треба мати, чи що: живцем перти у вогонь. І хоч дратувала його не раз надмірна запальність Світличного, і злився, бувало, на нього, а от —любив його, чорта! Іншим уже й уявити не міг. Та й чи хотів би кого іншого на місці командира загону?
— Ану, хлопці, в'яжіть коней по двоє! — Бо заздалегідь вирішили із Світличним коней гнати не під вершниками.
Кавалеристів же справжніх — на пальцях порахувати. Наб'ють собі сідала — три дні ноги дрючками ставитимуть. Та й коней покалічити недовго, якщо не вмієш сидіти в сідлі. І сідел же менше десятка. Так що гарцювати потім будемо вчитися, а тут дай Боже догнати до місця. Жеребці ж он так і пориваються один одного гризонути за холку чи копитом уцілити. Вискіт, тупіт, хропіння — наче у пеклі. І розпачливий голос то в одному кінці широкої площі, то в другому:
— Куди преш із своїм жеребцем?! Куди преш, бодай тобі повилазило!
А той, неборака, не бачить і сам, куди його цупить оскаженіла тварина.
— Іванов!.. Жасимбеков!.. Ану злазьте з коней, ще накатаєтесь!.. Поможіть дати лад! — Обох лейтенантів, Володьків-братів, ізсадив: встигли розжитися сідлами. В кров, видать, в'їлося: кавалерист без сідла, що солдат без чобіт. Гукнув і Хоменка, який стеріг німця та Ксеню, що сиділа досі в кабіні вантажної.
— А хто ж їх стерегтиме?
— Та постав кого-небудь.
Хоменко вибрав партизана в літах, довго наказував стерегти бранців — очей не спускати:
— Утечуть — голову одірву!
Тільки встигли сяк-так коней збити в табун — тупіт із степу.
— Командир! Командир повертається!
Кинулися до воріт, а Світличний уже спускався із пагорба. Не кроком, не риссю — кар'єром. Продудонів по мосту, ввірвався, як вихор, у двір. Жеребець весь і у піні, у милі, вершник теж мокрий,— дісталося, либонь, обом. Осадив різко, на всьому скаку, рвонувши щосили вудила, в кров роздираючи губи,— жеребець захропів, червоьу піну пускаючи. Зліз — аж хитався.
— Ну, як? — підійшов до нього Ганжа.
— Беру! — сказав Світличний, мов циган на ярмарку. Дістав хустку з кишені і, перш ніж утертись самому, витер морду коня.
— Сподобався?
— Питаєш! — Гарячі очі його так і зволожились.— Тепер мені й сам чорт не страшний!..
Партизани засміялися схвально, усміхнувся й Ганжа.
Та милуватися конем було ніколи: треба вирішувати, що робити з вівсом та пшеницею, що ними була набита одна з стаєнь,— мішок до мішка, з пронумерованими бирками,— акуратність німецька, нічого не скажеш! І з двома велетенськими скиртами сіна, що не помістилися в дворі — височіли за конезаводом.
— Сіно спалити: все одно з собою не візьмемо!
— А може, людям роздати? — втрутився Хоменко: м'яв поміж пальцями духмяне сінце, нюхав, замалим на язика не клав: оце б корівчині!
— Як ти його роздаси?
— Та гукнути із сіл, що поближче! — не здавався Хоменко.
— А німці?.. Німці, думаєш, ждатимуть, поки ти людей скликатимеш? Тут самим дай Бог ноги швидше забрати, а ти людей під удар підведеш!.. Що їм німці зроблять, як біля сіна застануть?
— То паліть, тільки не на моїх очах! — Хоменко востаннє глянув на сіно, так жалісно глянув, наче од серця одривав, махнув рукою та й пішов геть у двір.
— Не зараз! — сказав Ганжа Вітьці, який уже й запальничку дістав.— Як рушимо, отоді й запалиш.
— Правильно! І завод весь за димом пустити!
— За димом? — обернувся до молоденького партизана Ганжа.— А ти його будував, що — за димом?
— Так фашисти знову ж сюди коней наведуть!
— То й що?.. Наведуть, тільки ненадовго...
— То це й заводи не треба палити? І фабрики?
— Завод — воєнний об'єкт. Завод на німців працює, а який воєнний об'єкт оці стайні?
27*
835
— Та вони ж у них коней тримали!
— А ми забрали. А спробують ще раз завезти — і тих заберемо. Ще й спасибі їм скажемо — Ганжа поглянув на убитих, що лежали на подвір'ї, і додав: — Якщо почують...
Зерно зирішили повантажити на машину. Бензин іще був, повезе скільки зможе. А те, що не влізе, покласти на коней. По два мішки візьмуть запросто.
(Продовження на наступній сторінці)