— Так не вийде,— сказав нарешті Світличний.— Хто із нас найлегший? Сорокін? Бери, Сорокін, ножиці, а ми тебе підсадимо.— Підступив до паркану, нагнувся, впираючись руками в коліна, скомандував Вітьці: — Лізь! — І коли той став своєму командирові на плечі й теж уперся лобом у паркан, по них уже подерся Сорокін. Вчепився вже там, угорі, однією рукою за гострого списа, а другою ледве витяг з-за пазухи ножиці: коваль заліза не пожалів, ножиці важили півпуда, не менше.
— Ти скоро? — шипів Вітька знизу: тверда, як залізо, п'ята обдирала шию.— Та не топчися, заразо! — Бо Сорокін, перерізавши дріт, в'язав уже мотуз до шпичака. Світличний же унизу тільки кректав.
— Лізьте! — скомандував нарешті Сорокін.— Та автомати спершу подайте.
Він уже сидів зверху, затиснений між двома шпичаками.
Чіпляючись за мотуз, видерся Вітька, потім — Світличний. Прямо під ними тьмянів плескатий дах нужника. Попереду чорно височіли будинки. Ворота ж по той бік, за будинками. Світличний, прислухавшись, чи не несе яку нечисту силу до вітру, перший став намацувати ногою дах нужника— не вистачало ще провалитися! Спустився донизу, допоміг злізти хлопцям.
Постояли прислухаючись Нікого? Мовби нікого.
Довкола порожньо й тихо. Так тихо, що кожен із них чув, як дихає товариш. Будинки були розвернуті глухими стінами в бік нужника, і Світличний подумав, що їм пощастило: ніхто не визирне, не побачить. А по праву руку, з парканом зливаючись, виступала вже одноповерхова споруда. "Стайня!" — пригадав Світличний малюнок Ганжі. За нею, за стайнею, і мають бути ворота. І два біля воріт поліцаї. Яких от-от мають змінити. Світличний одсмикнув обшлаг рукава, підніс до очей годинник: одинадцять сорок. Ще двадцять хвилин. Повинні встигнути.
— За мною!
Спершу йшли під парканом, потім уже — попід стайнею. За стінами чутно було приглушений шурхіт, час від часу металево щось брязкало, а коли проходили попід вузьким, під самісіньким дахом, вікном, фиркнуло так, що в Світличного аж тьохнуло серце. Зупинився, задер угору голову, потім знову пішов, пригинаючись, націлений весь уперед, і котяча хода його була така нечутна, мов не по цеглі ступав, а плив у повітрі. Ось він завмер, ще й руку назад наставив, попереджаючи хлопців, і вони теж застигли, і тоді до них долинув глухий, мов з-під землі, голос: хтось там, попереду, біля воріт, бубонів монотонно. "Поліцаї!" — подумали хлопці. А Світличний уже діставав із піхов гостру, як бритва, фінку. Дістав, закинув за плечі непотрібний поки що автомат, оглянувся на хлопців. І коли б оце був день, а не ніч, вони побачили б, як із-під вусів весело й хижо зблиснули зуби.
Вітька теж уже тримав фінку в руці — лезом до себе. Вся його постать, невисока і зграбна, аж підібралася, націлена на стрибок, несхибний удар. А йому через голову дивився Сорокін: цей замість ножа тримав ломик. Теж зброя нівроку, коли нею користуватись як слід.
Світличний ще раз поглянув у бік будинків, його все більше непокоїло, що ось-ось відчиняться двері й появиться зміна, але там було сонно і тихо, і він, озирнувшись на хлопців, мовчки хитнув головою: за мною!
Бубоніння попереду з кожним кроком ставало все чутнішим, тамуючи подих, обережно переставляючи ноги, вони повільно посувалися вперед... Ось двері минули,— дух кінського поту так у ніздрі й ударив,— ось знову стіна, і ще одне вікно над головою... і ще одне... і — стій! — ріг будинку... Голос урвався, кашлянуло, наче над вухом, глухо поскаржилося:
— У грудях шкребе... Курнути немає?
І другий, дзвінкий, молодий, йому ВІДПОВІВ:
— Щоб німці побачили?.. Забув, що Мишкові було?
— Кий чорт побачить, коли вони сплять! — відповів перший уже роздратовано.— Дай, бо вже й терпіти несила.
— На, тільки присядь, щоб не так було видно.
— Та присяду ж... Ще й одвернуся.
За хвилину дзенькнуло, мов залізом об камінь. "Кресало!" Світличний обернувся до Вітьки, що гаряче дихнув йому в потилицю, хитнув головою. "Пора!" — зрозумів його Вітька і теж хитнув: "Давай, командире, я за тобою!" І обоє, плече у плече, метнулись за виступ...
Коли Сорокін підбіг, все було скінчено: один з поліцаїв так і лишився сидіти, уткнувшись головою в ворота, а другого
Вітька все ще тримав у обіймах —г опускав обережно на землю. В грудях у поліцая щось хлюпало, булькало, ноги судорожно били об землю...
— Ломик!_ Ломик давай! — засичав Світличний до Сорокіна. Вихопив ломик, підскочив до воріт.
А там висів пудовий замчише, що їх навішували колись багаті дядьки на комори — дужка з руку завтовшки — не піцступитися. Світличний заклав зопалу ломик, натиснув щосили — заскрипіло, завищало залізо, ломик став гнутися, а замок як висів, так і продовжував висіти.
— Дайте ще я.
Вітька простягнув було руку, та враз і одсмикнуг* од будинків донісся виразний кашель. Ухопившись за автомати, вони обернулися і одразу ж побачили три невиразні постаті, три розмиті фігури, що йшли у їхній бік.
Зміна!
— Лягай! — зашипів Світличний до Сорокіна, ще й рукою натиснув на голову. І, вже впавши, здогадався Сорокін, чому його поклав Світличний: поліцаїв же коло воріт було тільки двоє. Ось один із них і лежить поруч, і од нього канудливо тхне кров'ю, але не на мертвого — на живих поліцаїв дивився Сорокін, що підходили, на Світличного й Вітьку, які з ножами в руках пішли їм назустріч: боялися, мабуть, щоб ті завчасно не помітили трупи.
Зійшлися, кинулися, змішалися — чийсь стогін передсмертний, чийсь здушений зойк, що обірвався одразу ж, а потім — спалах, постріл, зігнута чорна постать, що метнулась назад, в бік будинків. І їй услід — коротка й поспішна автоматна черга. Постать підстрибнула по-заячому побігла ще швидше, і тоді Сорокін, виставивши автомат, прицілився. Автомат затремтів, забився в руках, випльовуючи одстріляні гільзи, осліплений спалахами, Сорокін аж голову звів: постаті вже не було. Натомість в одному з вікон з дзвоном посипалося скло, замиготіло, запульсувало вогнем, й одразу ж довкола Сорокіна завищало, затьохкало, сипонуло, викрешуючи іскри, а позаду заскреготіло залізо. "Кулемет!" — визначив одразу Сорокін і швидко підповз до убитого, щоб прикритися од куль. І вже звідти, поклавши автомат на непорушне тіло, спіймав у приціл пульсуючий вогник, натис на спусковий гачок. Автомат знову затремтів у руках, довга черга прошила вікно, вогник погас, але вже стріляли з інших вікон, і Сорокін став бити на вибір, на спалахи, гасячи то одне вікно, то друге, і в ньому все аж дзвеніло од незвіданого досі почуття мстивої радості. Він уже навіть не думав про своїх товаришів, які десь поділися, ні про те, що його можуть убити,— він не раз там, у таборі, марив про автомат, націлений у ненависні обличчя,— і ось автомат у руках і він, Сорокін, не зрушить із місця, доки не випустить останню кулю. "Ну, давайте, давайте!..— аж кричало у ньому— Набігайте, висовуйтесь!.. А-а-а, не подобається!.." Він стріляв і стріляв: по вікнах, по дверях, і коли йому вдарило в груди і в голову вдарило, він навіть не зрозумів, що це вже смертельно. І в свідомості, яка швидко гаснула, все ще стріляв... стріляв... стріляв...
— Сорокін! — трусонув його Вітька щосили. А Світличний, перевернувши непорушне тіло на спину, глухо вимовив: — Все! — І закричав уже до Віктора: — Давай за будинки! — І підхопився, й метнувся в бік стайні, бо один зараз біс повзти чи бігти по цій площі проклятій, де кулі — як оси. Вони бігли під стайнею, а довкола аж миготіло, і в обличчя, на плечі, на голову бризкали, сипалися осколки подовбаної цегли. А там, за стіною, іржали, билися наполохано коні... Світличний з Вітькою бігли вже попід муром, і лящало, тріщало, вибухало довкола, тільки кулі мовби не так густо роїлися, і подовбана цегла не сипалася; зупинившись на мить, обоє оглянулись: біля воріт, поверх муру, пульсувало й спалахувало. "Наші! Наші стріляють!" — аж тепер вони зрозуміли, чому й досі живі...
— Давай!
Допомагаючи один одному, командир з Вітькою видерлись на мур.
Стрибнули донизу, до своїх...
— Пропало!.. Все к бісу пропало!..
— Годі тобі... Все одно не поможеш...
— Чортів замок! — Світличний аж зубами скреготнув, пригадавши, як зігнувся ломик... І Сорокін... 1 Степан...— Ех!..
Пропускав колону, похмуру, похнюплену, й аж чорнів на виду. Порівнявся з бричкою.
— Як йому? — питав Нелю. Хоча б міг і не питати: Степан лежав непритомний,— біле, аж синє обличчя, загострений, як у покійника, ніс. "Ех, Степане, Степане, що твоїй матері казати!.."
І до Нелі:
— Пильнуй, щоб не трусило! — Бо всі груди Степанові — кокон білий суцільний: стріляв із кулемета, доки його й не прошило. — Не спіши, не спіши! — вже до Пекельного.— Груддя об'їжджай!
Обганяй знову колону, а сльози аж закапали на очах: отаку справу згубити! Не міг собі простити! Не міг!
І коли зупинилися (скільки одійшли од того заводу проклятого: десять, двадцять кілометрів? — ніхто не міг би напевне сказати), коли стали на високому пагорбі: перепочити, подумати, куди далі податися, і партизани попадали, хто де стояв, і не було н" сміху, ні жартів, мов при покійникові, тільки хтось попросить тихенько: "Дай закурити", сказав Світличний Ганжі:
— Обирайте собі командира!
(Продовження на наступній сторінці)