І загін, сміючись, рушив за своїм командиром. Усі до одного, навіть Неля та Пекельний на бричці. Спершу її хотіли тут полишити, а тоді й передумали: ану ж хто осколка чи кулю впіймає! Все може бути. Тож вирішили бричку лишити в байраці найближчому. І Нелю з Корнієм. Корній аж зрадів: це ж можна й поспати. Та й од куль подалі. Бо він хоч і не лишав самовільно позиції, коли стріляти доводилося, і в атаку піднімався з таким видом, наче не на ворога — по сіль у крамницю чалапав, однак даремно ризикувати не любив: пам'ятав, що життя тобі мама дала одне і жоден командир його тобі не доточить. Тож Пекельний одразу й видерся на фаетон, а Неля ще довго канючила, що вона піде хоч у групі Ганжі. І тепер, невдоволена, сердита на всіх, їхала позаду колони.
Колона йшла степом швидко й бадьоро, і степ розгортавсь перед нею запущений. Наче й не ступала тут зроду-віку людина, не орала, не сіяла: бур'яни й бур'яни, степові буйні трави, здичавілі злаки, що й росли вже не в колосок, а у стебло. А колись же пшениця стояла стіною чи жито, а то й розливалися білі гречки!.. Отак швидко все здичавіло! Скільки ж то праці людської доведеться докласти, щоб знову заколосилось довкола!.. Колона йшла степом, і не в одного стискалося серце при оцьому дикому буйстві, що пре із землі, як шалене. І коли Неля, не селючка — міська, коли Неля побачила велетенський клин поля, порослий суціль волошками, що переливався бузково майже до обрію, коли Неля не витримала й закричала до Корнія, щоб зупинився, і побігла у розлив волошковий, а потім з отакенним букетом повернулася назад і сказала Пекельному, зариваючись у квіти обличчям: "Та погляньте, яка ось краса!" — той глянув неприязно на зілля, що із ним доводилося воювати щороку... Колона йшла степом, і сонце вже сідало за хмари, і всі з надією поглядали на сизу стіну, бо над їхніми головами, їм навперейми, виплив уже місяць: не відстане, не зіб'ється, вони до двору — і він повисне над двсром, вибілить, висвітлить кожну шпарину — миша не прошмигне непоміченою. "Ходу, хлопці, ходу!" — нетерпеливиться Світличний, бо йому все здається, що партизани йдуть не так швидко як слід.
Зупинилися в байраці: там, за пагорбом, вже конезавод.
— Перекур.
Світличний та Ганжа одразу ж подерлися на пагорб, решта опустилася на землю: в ногах аж гуло, одмахали добрий десяток кілометрів не присідаючи! І одразу ж то там, то тут — цигарки світлячками: довкола вже сутінки, хмари вже й місяць накрили. Неля одразу й скористалася цим: підійшла до Андрія.
— Втомився?
Андрій муркнув щось нерозбірливо: соромився, коли Неля отак, на людях, підходила до нього. А вона сіла поруч, злегка торкнулася до нього рукою: їй захотілося раптом, щоб він її обняв, пригорнув, до болю, до сліз захотілося, і, закушуючи губу, щоб не розплакатись, сама на себе сердита за оце несподіване бажання, що нахлинуло, залило, пронизало до останнього нігтика, вона довго сиділа застигла, аж Андрій стривожено повернувся до неї. І той його порух наче зламав Нелину застиглість: вона схилилась над ним, запитала тихенько:
— Пам'ятаєш свій випускний?
І Андрій відразу ж зрозумів, що Неля питає не про школу розвідників, яку кінчила й вона, а про іншу, далеку, майже нереальну, в яку вже важко й повірити, бо вона була по той бік війни... Андрій одразу ж згадав випускний вечір і як він стояв під стіною високого залу, з виглядом незалежним та гордим, бо не вмів танцювати, і як підійшла до нього Юля, дівчина з десятого паралельного класу,— красуня, відмінниця, за якою зітхали всі хлопці старших класів,— сама підійшла і силоміць майже потягла його в коло, до танцю. І як він танцював: невміло, невправно, на когось налітаючи, когось штовхаючи, нічого не бачачи й нічого не чуючи, окрім дівочого тіла, що м'яко, податливо й страшно віддавалось до рук
Скільки тривав отой танок, він і досі не знає, тільки Юля, коли стихла музика, так і не одпустила його руки: щось йому говорила, і він щось їй відповідав,— був наче п'яний. І коли вона його попросила провести її додому, він радо погодився, хоч краєчком ока побачив чиєсь спотворене люттю обличчя. І всю дорогу, од школи до Юлиного дому, ішов і мучився думкою, що мусить її поцілувати: бо так робили всі хлопці, які проводжали дівчат. Ось там, на отому розі.. Ні, там, під тополею, там, здається, темніше... Так і не наважившись, довів до двору, і Юля, яка йшла всю дорогу мовчазна, чогось мовби чекаючи, сказала йому на прощання: "До побачення, маестро! Ви добре танцюєте!" І засміялася, й побігла через двір до будинку
А тоді була темрява, що зовсім уже згусла, і розбійницький посвист у спину, і тупіт услід/ і чорні невиразні постаті: "Ось він!.. Бий, чого дивишся!.." 1 кулаки, які били сліпо й люто в обличчя, у груди, у спину. Йому добре-таки дісталося: кілька днів він просидів удома і весь час марив Юлею, що ввійшла у нього, як чад, як отрута,— не розумів, як досі міг жити без неї. А коли трохи зализав синяки, подався одразу ж у Хоролівку, начебто за підручниками, які полишив на квартирі, а насправді ж — щоб побачити Юлю. І Юлина найвірніша подруга, яку Андрій зустрів біля школи, розповіла, що то Юля зробила навмисне, аби подратувати .свого хлопця, з яким перед тим посварилася. "А ти й вуха розвісив!" — з несподіваною злістю сказала вона: Юля вибирала собі у подруги лише некрасивих дівчат.
Він тоді так і не стрів Юлю, одразу ж подався з Хоролівки. Коли вийшов за місто, у степ,— не витримав, заплакав. Від ганьби, від образи, від думки, що весь світ тепер знатиме, як насміялися з нього.
Кілька днів відчував себе найнещаснішою у світі людиною. Од життя вже чекати нічого, лишилося тільки померти. Та перед цим помститися Юльчиному хлопцеві, який так підступно на нього напав. Не сам, не в чеснім бою, а вовчою зграєю.
Андрій кілька разів приходив у Хоролівку і таки діждався своєї хвилини: застукав їх обох біля річки в неділю. "Он вони! — сказав йому товариш по школі, Мишко, який напросився бути його секундантом.— Бий, поки не обернувся, у спину!" Але Андрій не став бити в спину: прагнув чесного бою. Наздогнав, смикнув за руку і, коли той обернувся, врізав правою у вухо...
Хлопець виявився не з лякливих, і вони зчепилися на смерть. Андрій відразу ж відчув, що його суперник сильніший і спритніший, але це ще більше розпалило його: він знав, що поб'є, що подужає, тож з такою люттю молотив кулаком, що той врешті-решт став поступатися.
♦Перестаньте!.. Перестаньте!.." — кричала плачучи Юля, і коли її хлопець упав і Андрій, весь закривавлений, глянув на неї, вона закричала йому прямо в обличчя: "Ненавиджу тебе!.. Ненавиджу!.."
— Пам'ятаєш? — допитувалася Неля таємниче і тихо, як питають про щось дуже інтимне.
— Ну, пам'ятаю,— відповів неохоче Андрій.
— Які ж ми були тоді дурні... й щасливі, — Неля засміялася ніяково, Андрій же одразу подумав про те, що Неля — заміжня і згадує зараз свого чоловіка. І, обпалений ревнощами, вже майже її ненавидячи, відкинув грубо її руку.
— Андрійку, ти що? — вражено запитала вона.
— Нічого.
Андрій звівся, не дивлячись на Нелю, пішов геть. "Отакі вони всі!" — ворушилося похмуро в ньому, бо і Юлька, і Неля злилися в одну істоту — зрадливу й підступну, і йому, як і того разу, знову не хотілося й жити. "Нічого, почнеться ось бій..." І бачив себе, прошитого кулями, і Нелю, збожеволілу од каяття. І коли угледів дядька й Ганжу, що вертались од пагорба, кинувся їм навперейми:
— Візьміть мене! Ну візьміть!
— Не можу, плем'яшо,— відповів йому дядько.— Та ти не журися — вистачить і вам! Ми ж тільки ворота одчинимо. А викурювати будемо разом.— А про себе подумав: "Ну як їх убережеш?!" Згадав сестрине прохання прощальне.
Трохи згодом і вирушили.
— Ви ж до воріт ближче підтягуйтесь,— сказав Світличний Ганжі.— Щоб не довелося потім гукати.
— Не турбуйся, гукати не доведеться. А ви обережніше там. Та німців не побудіть.
— Ми тихенько,— запевнив Світличний.— Ну, хлопці, пішли. І поки вони видиралися на пагорб, Ганжа дивився їм услід.
Потім повернувся до партизанів, що стояли напружені, сказав розібратися невеличкими групами, щоб отак і зосередитися біля воріт.
— Та не дорогою — полем ідіть! — завернув найгарячіших з дороги.— І пригинайтесь понижче — спин не жалійте.— Бо хоч і стемніло, та не настільки, щоб зовсім не видно було: місяць світив уже на всю. силу, пробиваючи хмари, і хто дасть гарантію, що поліцаям, які охороняють ворота, не збреде в голову виглянути в поле. Але навіть оглядаючись, непокоячись, щоб ніхто не одстав, Ганжа продовжував думати про Світличного.
А той саме штурмував безуспішно цегляний мур, що зблизька був мов іще вищий. Спробував зопалу видертись, чіпляючись за ледь помітні заглибини, та й зірвався одразу ж. Лаючись, лупонув кулаком по товстелезній стіні:
— Мурували, падлюки! —
— Ану дайте я,— сказав Вітька-моряк.
Оддав автомат Сорокіну, розігнався, стрибнув Та й шугонув донизу.
(Продовження на наступній сторінці)