Трохи отямився, коли стояв на крилі. Не витримав — глянув донизу — і все в ньому отерпло: безодня моторошно дихнула в очі, вона вся була пронизана тремтливим світлом, так світився, мабуть, потойбічний світ, якщо він існував. Андрій щосили вчепився у козирок — у нього уже й мелькнула думка залізти назад на сидіння, але тут до нього донісся голос льотчика:
— Стрибай! Стрибай!..
І Андрій заплющив очі й ступив із крила в порожнечу. Так ступають, мабуть, приречені на страту з петлею на шиї... Його одразу ж перевернуло вниз головою, крижані струмені повітря полоснули по обличчю. Задихаючись, каменюкою падав донизу, в оту страшну порожнечу, що засмоктувала, втягувала у себе з непереможною силою.
Єдине, що зв'язувало тепер Андрія з життям,— кільце парашута. Стискав його щосили, а в голові, у напівпри-голомшеній свідомості, билося, кричало єдине благання, єдина молитва: "Хоча б розкрився! Хоча б розкрився!.." Він падав, падав, падав, усе ніяк не зважуючись потягти за рятівне кільце; падав, поки перед його очима там, унизу, вигулькнула пляма невеликого гаю і з страшною швидкістю помчала на нього. Аж тоді, зажмурившись, смикнув кільце.
Його шарпонуло, перевернуло, трусонуло з такою силою, що, здається, на якусь мить утратив свідомість. А коли отямився, то вже не падав каменюкою, а гойдався на туго натягнутих, як струни, стропилах. І земля — ось вона, під ногами! — погойдуючись з боку на бік, швидко неслася назустріч.
Світличний приземлився далеко у полі. Забув "погасити" парашут — його жбурнуло боком у сніг, а вітер підхопив, надув, мов вітрило, й проволік Андрія майже через усе поле, аж поки полотнище заплуталося в тернових кущах. Так заплуталося, що його виплутували потім усі курсанти на чолі з інструктором. Але все те було дрібницею поряд із тим, що він лишився живий. Андрійко поглядав то на літак, який вже сів і чекав чергового курсанта, То в небо, і йому не вірилося, що він щойно, якісь кілька хвилині, був під отими попелястими хмарами, і йому хотілося стрибати, кричати, сміятися, вимахувати щосили руками.
У тил противника скинули Андрія вночі п'ятого січня тисяча дев'ятсот сорок другого року. Перед підготовлюваним контрударом наших військ на Харківському напрямі.
Перед тим, як перелетіли лінію фронту, кілька днів прожив у хаті лісника на березі Осколу — недалеко од Сіверського Дінця. Тут, уздовж Дінця, вузенькою кількакілометровою смугою тягнулися соснові ліси, де й зосереджувалися наші війська, готуючись до майбутнього контрнаступу. Щоранку, рівно о дев'ятій, з того боку Дінця прилітала "рама". Довго й нудно кружляла над лісом, щось визираючи та винюхуючи, і не звертала, здавалося, жодної уваги на наші зенітки, що стрічали її нервовим огнем: була мов заворожена від попадання осколків та бронебійних снарядів. Довгенько покружлявши, літак забирався геть, а хазяйка — лісникова дружина, проводжала його одними й тими ж словами:
— Полетів, бодай і не сів!
Окрім Андрія, в лісника квартирувало ще двоє: дівчина-єфрейтор і бородатий, вусатий, похмурий та непривітний старший сержант. Майор, який привіз Світличного із штабу, познайомив його з ними.
Дівчина сяйнула до Андрія усмішкою — була до біса гарненькою, добре припасована гімнастерка ловко облягала її талію, а з-під синьої спідниці звабливо виглядали повненькі литочки. Вона жартівливо козирнула Андрієві, а потім подала рожеву руку:
— Неля!
Долонька її ніжна й тепла.
Старший сержант же буркнув щось нерозбірливо, а потім повернувсь до майора:
— Товаришу майор, можна вас на два слова? Провів майора в іншу кімнату, сказав роздратовано:
— Ви б іще немовля з колиски прислали!
Майор весело глянув на старшого сержанта — згадав, як той був і проти радистки, вимагаючи чоловіка, а не дівчину, тому й спробував перевести розмову на жарт:
— Немовля — це ідея. З немовлям на руках — маскуваннячко те, що треба!
15 А Дімаров
— Жартуєте, товаришу майор
Обличчя старшого сержанта стало зовсім ображене, і майор перестав усміхатись.
— Що ж до новенького, товаришу старший сержант, то я скажу вам одне: фронтовий його стаж трохи більший, ніж у вас. Воює з першого дня.
— Воювати можна по-всякому
— Наскільки нам відомо, непогано воює. І після поранення попросився добровільно на фронт. Це вам про щось говорить?
Старший сержант замовк.
— До того ж він із вашого села. Світличного пам'ятаєте? На обличчі старшого сержанта відбилося здивування.
— Світличний? Син учительки?"
— Точно. Його мати вчителька.
— А ви знаєте, товаришу майор, хто його батько?
— Знаю. Тому й посилаємо, що знаємо про нього все. Навіть те, що мати його, Тетяна Світлична, порвала з куркулем Івасютою ще в двадцять восьмому році й відтоді не має з ним нічого спільного. І що його виховував не батько-куркуль, а наша радянська школа і комсомол. Так чи не так?
— Та воно так..
— До речі, ми йому й довідку відповідну приготували: синок розкуркуленого, випущений із табору військовополонених. Довідка абсолютно надійна, засвідчена самим комендантом. Ви ж — його батько, старий Івасюта. їздили за ним із дочкою до табору й оце разом повертаєтеся в рідне село. В селі ж вам, щоправда, появлятися нічого, а тим більше — показувати своє посвідчення: боюсь — не повірять. Ясно, товаришу старший сержант?
— Та ясно...
— А якщо ясно, то приступайте до занять. Що у вас на сьогодні: вихід на орієнтир? Ото й тренуйтеся, щоб не шукали потім одне одного, поки й ми прийдемо...
Майор невдовзі й поїхав, а старший сержант Твердохліб приступив до занять. Ловив себе на тому, що весь час поглядає на Світличного: дорого віддав би, аби довідатись, що в того за душею!
Раніше він навряд чи отак легко погодився б із майором. Що там не кажи, а син куркуля є син куркуля, і недаремно ж кажуть — скільки вовка не годуй, усе одно в ліс тягне. Але війна, і особливо фронт, де він набачився усякого, похитнули погляди Твердохліба: життя — не лист паперу, поділений навпіл класовою лінійкою: по один бік — пролетаріат і найбідніше селянство, по другий — явні вороги або приховані вороги, яких треба міряти однією лінійкою. Все не так просто. Війна нещадно оголювала людську натуру, і часто та натура так себе проявляла, що лишалося тільки дивуватися, як це ми весь час були поруч і нічого не помічали. У Твердохліба вже був на фронті, у взводі, один такий. Намагався не випускати його з ока, щоб не переметнувся часом до ворога, а той узяв та й кинувся з гранатою під фашистський танк, що наповзав на взвод.
Або отой випадок із чоловіком у зеленому капелюсі, випадок, після якого Твердохліб і пішов, власне, на фронт.
Було наче вчора. Палаюча станція, залита степовим гарячим сонцем. Він біжить по перону, стрибаючи через розкидану цеглу, уламки вагонів, а в спину йому, підганяючи, б'є істеричний жіночий крик
— Он він! Оно! У капелюсі зеленому!..
Твердохліба під час евакуації занесла доля на цю степову станційку півгодини тому, якраз перед нальотом ворожих літаків. Щойно він одчинив двері начальника станції, де було повно народу: і військових, і цивільних, щойно став пробиватися до начальника — затурканого, засмиканого, знервованого чоловіка, як за вікном злякано залементував дзвін, застогнала паровозна сирена. Всі стрімголов кинулися з приміщення — хто куди... А в небі вже наростав грізний гул і наче вимітав перон од людей: за кілька хвилин по ньому метався лише одинокий залізничник
Бомбили не так довго, але густо і люто. Коли літаки полетіли і можна було нарешті одірвати голову од землі, од станційних будов лишилися тільки купи каміння та подекуди стіни, а на коліях, забитих ущерть ешелонами, в основному з евакуйованими, коїлось таке, що волосся на голові ворушилося. Там палало, тріщало, шкварчало, металися напівзбожеволілі люди — здебільшого жінки: голосили, кричали, когось відчайдушно догукуючись, хто, може, вже й почути не міг, бо згорів заживо чи лежить десь, осколком підкошений. Твердохліб ступив на перон, перед очима все аж гойдалося і гуло в голові. І в цей час істеричний вигук:
— Та шпійон же ж! їй же богу, шпійон!..
Твердохліб оглянувся: кричала сива жінка в обсмаленому одязі,— щойно, мабуть, вирвалася з отого палаючого пекла. Кричала й показувала вздовж перону рукою:
— Онде він побіг, у шляпі зеленій!
Твердохліб глянув у тому напрямку й справді побачив чоловіка в зеленому капелюсі. Зігнувшись, чоловік швидко біг вздовж колії.
— Та ловіть же його, бо втече!
Твердохліб уже не роздумував: обпалений ненавистю, вихопив із кобури пістолет, гукнув до бійця, який пробігав саме мимо з гвинтівкою за плечима:
— За мною!
І вже вслід утікаючій постаті:
— Стій! Стій, бо стрілятиму!
Наздогнали аж у кінці перону, біля напівзруйнованої водокачки. Вхопили за руки: Твердохліб за одну, боєць — за другу.
— Хто такий?! Документи!..
А ззаду вже набігав хвилею натовп.
— Диверсанта впіймали, шпійона! Отією он шляпою до літаків і махав! Як махне — так бомби й сиплються!
Оточували їх трьох, тиснули з усіх боків.
— Та, мо', й не шпійон?
— А чого тоді в шляпі?
(Продовження на наступній сторінці)