«Урмат Бек з Великого Кавказу» Валентин Чемерис

Читати онлайн твір Валентина Чемериса «Урмат Бек з Великого Кавказу»

A- A+ A A1 A2 A3

Додому я теж вирішив не повертатися. Бодай аби попрощатися. Я не мав на це права. Заразити дружину і сина? Дому, як і сім’ї, в мене вже не може бути. Дім і сім’я для прокаженого відомо які — лепрозорій за колючим дротом. Я вже знав його адресу в тодішньому есересері: Україна, одна з південних її областей. Та й прощатися це значить зізнатися дружині й синові, що я прокажений. А для чого це їм знати? Щоб потім вони все життя терзалися? Чи не жорстоко це буде з мого боку? Та й Мамаджан моя тоді буде і не дружина, і не вдова. То для чого їй все життя зазнавати болю і горя? Чи не краще буде, якщо я раптом помру. Або ще кращі загину. Одержавши похоронку, дружина поплаче, поголосить якийсь час й згодом заспокоїться. Адже давно відомо: час лікує. Аллах посприяє, вийде вона заміж, створить нову сім’ю.

А, знаючи, що я в лепрозорії, побиватиметься за мною все життя — не дружина, не вдова, а хтозна і хто. Ні, краще буде, якщо я для неї "загину". Та це й не буде перебільшенням, адже я вже і справді загинув. Хоча ще й живий.

Урмат Бек відіслав дружині "офіційного" — як він мені потім розповідатиме, — листа. Буцімто з Індії. Про власну загибель. Про те, що "ваш чоловік, кандидат наук, геолог У. Бек, такого— то року народження, перебуваючи в Республіці Індія в службовому відрядженні загинув внаслідок нещасного випадку і похований на південному схилі гори Айнамуді" — є там така.

— А вже тоді дорога мені прослалася одна — в лепрозорій. Туди, куди звозили заражених лепрою в СРСР. Дізнавшись де лепрозорій, поїхав сам. Добровільно.

Знаючи, що дорога моя в один кінець. Назад з лепрозорію таким, як я, дороги немає. Хіба на той світ, а він не забариться. На ногах у мене вже були відкриті рани, але якось я таки дістався лепрозорію… Де мене й прийняли як стовідсотково їхнього хворого. Де я живу й нині. Ось уже десятий рік. А втім, час для мене зупинився. Мені все одне яке сьогодні число. А втім, я не знаю яке. Чи який рік на планеті Земля. І все одне яке число чи який день буде завтра і який рік згодом наступить, і скільки мені годочків виповниться…

— І всі ці десять років ваша дружина Мамаджан…

— Очевидно, вона вже не моя, а якщо й моя, то — колишня.

— Ваші дружина і син певні, що ви загинули в Індії десять років тому? Внаслідок нещасного випадку в горах?

— Мабуть що так. Принаймні, я так сподіваюсь. — По хвилі: — Може, з мого боку це й жорстоко, але… Але все одне це краще, ані ж би Мамаджан, Мама моя всі ці десять років знала, що я в лепрозорії — без права на повернення до нормального життя.

Ще по хвилі, з погано прихованою розпукою та відчаєм.

— Тільки іноді раптом так захочеться — хоч криком кричи, — побачити її. Відчути запах її тіла — я й досі пам’ятаю запах її тіла. Чи хоча б дізнатися: як вона там, Мамаджан, Мамочка моя в Карачаево-Черкесії моїй рідній? Так захочеться, що хоч вовком вий. І я вию… І руки б кусав, так вони вже проказою з’їдені…

Після довгої— довгої мовчанки (я терпеливо сидів поруч):

— Але нічого не вдієш — вище себе не стрибнеш. Тож намугикую— наспівую ночами про себе "Держись, геолог, крепись, геолог, ти ветру и солнцу брат…" Цю пісню ми, геологи, любили наспівувати в горах — як тяжко було… але те "тяжко" ні в яке порівняння не йде з тим "тяжко", що його я відчуваю нині. І відчуватиму до кінця свого невдалого життя…

У цієї історії лучилося негадане продовження. І ось яке. Років зо два по тому випала мені — на дурничку, пардон, профспілка посприяла! — путівка в Єсентуки, в тамтешній санаторій попити мінеральну водичку (у мене тоді були проблеми зі шлунком).

А Єсентуки — це Ставропольшина Російської Федерації. До якої, між іншим, і Карачаєво-Черкеська (тоді спільна на два народи) автономна область входила — на схилах Великого Кавказу. Ну, поїхав, п’ю воду, п’ю…

В санаторії — стабільна нудьга. (За жінками я не спец упадати й до них лицятися — а чим ще в санаторії займатися?) Від безділля. Але виручали екскурсійні поїздки.

В першу чергу відвідав Лермонтовські місця (побував у П’ятигорську, біля гори Машук, де урвалося життя поета). А потім якось поїхав до гори Чегет. Є там такий екскурсійний маршрут — принаймні, тоді був. Збереглася в пам’яті довга-довга дорога, спершу рівниною Ставтопольшини, потім — Передкавказзя. А ще далі з траси пірнули в міжгір’я.

Між схилами гірських відрогів — неширока, радше вузька і довга на кілометри й кілометри, здається, їй немає й кінця, — долина, по якій петляла якась гірська річка. А обабіч неї петляла й дорога з благеньким потрісканим асфальтом.

Проїжджали селища, що одне до одного тулилися в неширокій долині з одного боку до річки, а з другого — до відрогів гір: чим далі вглиб, тим вужчою ставала долина, річка бурхливішою, а гори обабіч стрімкішими. Ми в’їздили в царство Казбеку.

Там і виявилась батьківщина Урмата Бека — його Карачаєво-Черкесія. Назва селища, в якому закінчувався екскурсійний маршрут (далі шляху не було, лише підвісна канатна дорога на гори) видалась мені мовби знайомою. Ніби я її десь уже чув. Але звідки я, українець з Придніпров’я, який вперше опинився на Кавказі, міг чути назву селища карачаєвців?

Пригадав: та ймення того селища мені називав карачаєвець Урмат Бек, як я зустрічався з ним два роки тому в лепрозорії. Виходить, це його рідне селище? Те, де він залишив дружину Мамаджан (я запам’ятав її ім’я) та сина Степана? Виходить, і справді тісно в цьому світі.

І я загорівся бажанням їх розшукати (якщо вони живуть у тім селищі), чи бодай щось дізнатися про їхню подальшу долю.

На гору Чегет я вже не став підніматися, а поки туди піднімалися канатною дорогою інші учасники екскурсії, подався блукати селищем. Просто так, а раптом пощастить? В селищі був достоту гамірний — істино східний! — базар, майже в центрі, неподалік річки, що була там бурхливою, адже тільки-но спустилася з гір.

Торгували усім, чим тільки можна було (а найбільш імпортним ширпотребом, що його з-за кордону завозили всюдисущі тоді човникарі). Покупальників — щодня до гори Чегет прибувало по кілька екскурсійних автобусів, вистачало і базар процвітав. Отож, походив я тим торговищем, придивляючись та прицінюючись до яскравих імпортних товарів з Турції, Ірану та Китаю. Невтримавшись, купив гарний светр місцевого виготовлення з овечої — теж, з місцевих овець, — вовни, теплий і пухнастий. Якраз те, що мені й треба було для зимової риболовлі. Здається, за 45 рублів — ціна для светра невелика. А вже потім заходився розпитувати жінок— торговець: так, мовляв, і так, жив у вас колись родом він звідси, народився і виріс у плетеній з лози хаті, обмазаній глиною, з очеретяним дахом — Урмат Бек, геолог, учений…

І раптом від однієї ятки пролунало:

— Той, що в Індії загинув?

І ось ще я тоді дізнався. Урмата Бека (нашого геолога і вченого) у селищі ще пам’ятала. Та і виріс він на їхніх очах, там школу закінчив, потім у Ставрополі, в університеті навчався. Потім по горах з геологами ходив. Десь у Росії, в Сибіру. Жінка його, Мамаджан, теж звідси родом. Коли він в Індію поїхав підзароблятися, вона його вдома чекала, і дочекалася звістки про його загибель.

— Оге, одержала вона страшну бомагу. Яка писала, що Урмат Бек в Індії голову свою зложив. Там його й поховано — так та бомага сообщала.

Ще я дізнався: дружина Урмата більше року слала розпачливі листи — і в Індію, і в Москву, навіть у Ставрополь, хоч край в цій історії ні при чім був. Благала, аби тіло її чоловіка привезли в Союз, щоб його вдома поховати… З Індії ніякої відповіді так і не отримала, а Москва відгукнулася. Писано було на гербовому папері, що їм нічого невідомо (немає даних) про загибель в Індії радянського геолога Урмата Бека ("Як невідомо, — голосила Мамаджан, — як бомагу про його загибель присилали?!.")

— Що далі було? Відомо, що буває з удовою, яка свого чоловіка втратила. Горювала, як і всі вдови горюють. Побивалася. Переконалася, що ніхто їй тіла загиблого чоловіка не поверне — не надійся і не чекай! — і стукатися далі в державні двері безнадійно, то на кладовищі нагорнула горбик. Ще й поставила там камінь з його ім’ям та прізвищем. Могила вийшла для виду, для блізіру, під горбком, ясна річ, ніякого тіла не було. Для безутішної удови то було місце, куди вона приходила плакати — як то ходять вдови на могили своїх чоловіків. Бо як же без могилки… Мала чоловіка і тепер навіть могилки не має? Бодай і на старому кладовищі? (Я бачив те кладовище. Справді, старе, принаймні, там свіжих могил не було — буцімто в кінці селища відкрили новий цвинтар. Було воно наче занедбане. Чи забуте. Заросле густою і високою — місцями по пояс людині, травою. З неї густо стирчало високе гостре каміння, надгробки. Чимало з них вже попадало в траву, інші похилилися, частина ще стирчала рівно.)

(Продовження на наступній сторінці)