«Урмат Бек з Великого Кавказу» Валентин Чемерис

Читати онлайн твір Валентина Чемериса «Урмат Бек з Великого Кавказу»

A- A+ A A1 A2 A3

— До Індії, — розказував він мені за колючим дротом, де ми сиділи на лавочці й тихо-мирно бесідували, — у мене було вельми успішне життя. Наукова кар’єра теж складалася добре. На той час я був перспективним геологом, кандидатом наук. Мав наукові праці. А ще мав кохану дружину Мамаджан (прабабця в неї була туркменка, на її честь і назвали мою дружину, але я її звав на російський манер: Мама. Мали ми й синка з російським ім’ям Степан. Назвав його на честь свого друга— геолога, росіянина Степана. Ми працювали в одній геологічній експедиції в Саянах. Там і сталася зі мною лиха пригода. Я зірвався в прірву. Повис над нею, як кажуть, на волосині. Мав стовідсотково розбитися, але… Мене порятував колега Степан. Я йому безмежно вдячний. Навіть сина, що саме тоді народився в далекій Карачаєво-Черкесії, назвав на честь свого друга-рятівника Степаном… Але… Краще б він мене тоді на врятував. Я загинув би і не знав би всього того, що я згодом зазнав. Щоправда, Степан тут невинуватий. Він тоді мене порятував і моє успішне життя успішно й далі тривало. Як і робота. Я, навіть, поезією захоплювався. Писав вірші, рідною карачаєво-балкарською мовою і якось раз чи два надрукувався в нашій обласній газеті "Ленін байраги" ("Ленінський прапор"). Але серйозно я віддавався геології, науці про Землю. Вже готувався до докторської дисертації. Мені було обіцяно місце в престижному інституті Академії наук, а тут і щаслива нагода трапилася. Просто везуха. Яка рядовому геологу з поля ніколи і не світила — зарубіжне відрядження, В Індію. Про зарубіжні поїздки ми тоді в СРСР лише мріяли, але не кожному вони випадали. А тут така оказія! І я полетів в Індію — навіть не встиг попрощатися з дружиною та маленьким синком. Летіти треба було нагально. Працював у складі спільної радянсько— індійської геологічної експедиції в горах Західні Гати. Потім в Гімалаях, в Каракорумі, мешкали в польових умовах в наметах, але часто й у гірських селищах, де санітарія не не завжди була на рівні. Інфекцій же — кишіло. Там я надивився на прокажених — вони тінями-примарами жахними блукали дорогами, неприкаяні, страшні, спотворені і всі од них сахалися, як чорт від ладану. Нещасні зобов’язані були носити з собою дзвоники і їхнім калатанням застерігати про свою появу, аби од них розбігалися люди. І вони різбігалися. Недарма ж і поговірка така існує: втікає, як від прокаженого. Ось там я й підхопив ту проказу… Як? Де? Коли? За яких умов?.. Хто тепер скаже. Та й ніхто досі до пуття не знає як передається це лихо… Якось під носом у мене з’явилася коричнювата пляма. Швидше плямочка, цяточка така ніби ж безневинна. І раптом почала рости, ширитись. І — все. Пропав Урмат Бек з Великого Кавказу, кандидат наук, завтрашній доктор наук, який приїхав до Індії за бабками та фактами для дисертації і за новими званнями та посадами, і все рухнуло — в один день — як медицина винесла мені свій невмолимий вердикт: лепр!

І білий світ для мене став чорним. В один день від мене всі відсахнулися. Навіть, брати геологи, але я на них не мав і не маю обиди. Я розумів їх. Як і те розумів, що мені треба негайно зникнути з цього світу.

Принаймні, триматися од нього осторонь аби ще когось не заразити.

Оскільки способів лікування прокази немає, я тоді, як заразився в Індії, зрозумів, що це вже асе. (Правда, що хоч від прокази і не можна вилікуватися, але лікуватися все одне треба, інакше буде ще гірше). Сама вона не залишить мене. Принаймні, доти, доки не з’їсть, а медицина безсила. Мені доля винесла смертний вирок. Вищу міру — гнити живцем і бути позбавленим суспільства й спілкування з собі подібними (хіба, що з такими хворими, як і сам). Про те, щоб такому хворому мати сім’ю й говорити не доводилося. Не було ані найменшої надії врятуватися. Та ще й заражуватиму ближніх — з ким контактуватиму. (Я знову здригнувся, але виду не подав).

Мій ляк можна зрозуміти — прокаженим не було місця на Землі. І — не має ні серед живих, ні серед мертвих. Захворів проказою — ти вже мертвий, хоч і живий, але вже мертвий. Мертвий, хоч ще чомусь і живий. Таким, навіть, у церквах ставили свічки — за упокій. Ще живим.

Отож, повернувшись з Індії (проказа тільки-но починалася і на моєму обличчі її ще не видно було) в СРСР. Куди далі? Де жити? (Як жити — то інша річ). Додому повертатися? Дружину і сина заразити? Та мене міліція одразу ж схопить і відпровадить в лепрозорій… Почалися безсонні ночі, коли так викручувало ноги й руки, що я качався до ранку і вовком вив. І постала переді мною — вперше у моєму до того такому успішному житті, — дилема. Гострим ребром: або жити, або…

Я добре знав, що проказа — не виліковується.

Наша могутня медицина перед нею, як і перед деякими іншими хворобами — безсило пасує. І навіть не може її загнати, — бодай на якимсь час, — хоча б в ремісію — тимчасове ослаблення проявів хвороби. Бодай на кілька років дати приреченому передих — так ні ж. Хоч лікуйся, хоч не лікуйся — все одне справа буде лише погіршуватися, і погіршуватиметься тільки катастрофічно. Доти, доки я, — в даному разі я, — не перетворюся на живий… Даруйте, смердючий і спотворений труп. Надії на порятунок — нуль. Тільки стрімкий розвиток хвороби в напрямку до загибелі, в крайньому разі до жахливої інвалідності. Як хворих не лікуй, вони все одне благополучно гинуть. А я… Не я перший, не я останній. За тисячі років, що на планеті Земля лютує проказа — мільйони й мільйони таких як я були приречені живцем гнити. І гнили, живцем. Медицина, власне, влада, лише прихистить мене в лепрозорії та й усе і буде лише спостерігати як я гнию. Доти, доки й не переселюся на лікарняне кладовище, де лежать сотні й сотні таких бідолах, які колись приїхали сюди з надією на порятунок…

Тож і постала переді мною дилема: або жити, жити навіть і тоді, коли в тебе, ще живого, почнуть відмирати органи твого тіла, або… або покінчити з таким життям. Одним махом розрубати гордіїв вузол, щоб і себе не мучити, адже кінець все одне буде жахливим, і близьких звільнити від горя. І піти з цього світу, таким радикальним чином вирішивши свої проблеми, страхи, болі, відчаї, безнадію…

Все одне ж колись доведеться помирати — безсмертних в роду людському немає. То краще одним махом: р-раз і все. Як казав один вождь: немає людини, немає і проблеми.

А якщо жити, то доведеться жити самому — без сім’ї, без рідних, без близьких. У мого любого Омара Хайяма ніколи не було сім’ї, як і нащадків, а нічого — жив і творив. Проживу і я без сім’ї.

Аби хоч якось заспокоїти себе, що не буду мати не лише сім’ї, а й друзів, я повторював рубаї того ж таки Омара Хайяма.

Не ті тепір часи, щоб друзів добирати.
З людьми на відстані безпечніш розмовляти.
До найвірнішого приглянь розумним оком —
І ворога в ньому зумієш розпізнати.

Але це було малою утіхою. Я не уявляв свого життя без сім’ї, без друзів. Але нічого вже змінити не міг. Все хтось вирішив за мене.

І я дійшов до думки, що така воля Аллаха. А все зваживши, вирішив… жити. Тобто вибрав те, що важче. Не таке просте як смерть.

Аллах послав мені життя.

Він і тільки Він вільний розпоряджатися моїм життям. Як Він вирішить, так і має бути. Та й не виключено, що це Він посилає мені випробування, які я мушу витримати достойно. Перефразовуючи одного російського поета, я б сказав: померти в цьому світі не трудно, жити — значно трудніше. Тож кожна людина має відстраждати своє, виділене їй Небом. Мав відстраждати і я, випити свою чашу сповна. Наперекір всьому! Аллах дав мені життя і долю в Ніч Призначення (за мусульманським віруванням, ніч, у яку Творець визначає долі всіх людей, які живуть на Землі) і я мушу прожити його…

Бажано навіть достойно.

Серед таких же приречених бідолах, як і я. Та ще серед безпомічних лікарів, з якими я, до речі, люблю грати в шахи, але я тоді був ображений — на увесь білий світ! Як ніби він був винним у моїй біді і повторював рядки свого улюбленого поета про те, що

О світе, знаєш сам, які твої діла!
Ти міцно замкнутий у башті гніву й зла!
Одним добро даєш, а іншим лихо тільки
Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!

Я тоді, повторюю, був ображений на увесь світ білий, який — як я сьогодні певний, — все ж таки прекрасний, і — унікальний. Бо невідомо чи є ще де у безмежному Всесвіті бодай один такий! Тепер я радуюсь кожному новому дню… Сонечко зійшло і добре, і — прекрасно. А тоді я на світ білий вергав громи і блискавиці моїх образ.

Але перед тим, як мій слід назавжди зникне за колючкою лепрозорія, треба було тут, на волі, вирішити останні проблеми. І заодно обірвати — раз і назавжди! — всі зв’язки з життям, зі своєю сім’єю на яку я вже не мав права, і ще живим вмерти для цього світу і його людей.

З вимріяним фахом — геолог, з покликанням — наука, — хочу я цього чи не хочу, вже покінчено. Віднині я ніхто. Просто приречений каліка — яка вже тут наука як у мене вже і самого життя не було, а сам я був хоч ще й живим, але вже мертвим, у сорок неповних років. То яка наука, яка кар’єра для мертвого, хоча ще й тимчасово живого.

(Продовження на наступній сторінці)