Магістр опустив щиток електрозварювальника, підморгнув мені, видиво згасло і переді мною забіліла стіна. Просто стіна.
А ВСЕ ІНШЕ — АНЕКДОТ
Десь надворі — чути було, — сповіщаючи про початок дня, голосисто проспівали півні. Здається, вже й не треті і не четверті, а, мабуть, чи не п’яті. Якщо тільки вони співають — п’яті півні. Слава Богу, крик півня відлякує нечисту силу, зачувши його, втікають чорти, упирі, відьми, чародії — світ тоді стає чистим і благословенним.
Півні співали. Я встав, потягнувся і вийшов у двір. Світало. На сході червоно палало крайнебо. Здавалося, що за ближніми будинками розгорається жарке огнище.
Я дістав сигарету, поляскав по кишенях, але сірників у них не виявилося… Півні докукурікали і все занімувало.
Озирнувся. Неподалік двірник у фартусі й солом’яному брилі шкріб цурпалком мітли — все, що від неї зосталося, — сірий асфальт, мокрий від вранішньої роси.
Я підійшов до нього.
— Доброго ранку.
— Доброго, — сперся він на мітлу. — Ви палите? Дозвольте пригоститися сигаретою.
— О, будь ласка. Але я не маю вогню.
— У мене є, — дістав він запальничку.
Ми запалили.
— Пробачте, можна вас запитати…
— Прошу, — до чого й чемний цей двірник.
— Яке це…
— Мабуть, добродій хоче запитати, а яка ж це вулиця? — прийшов мені на допомогу двірник.
— Ні, добродію, щодо назви вулиці, то мені якраз все одно, адже я не знаю яке це, даруйте, місто. Як не відаю, у якому світі щойно відбувалася Асамблея фан-клубу "Микола Гоголь". Принаймні маю такий сумнів — в реальному чи швидше всього в ірреальному? У тому, який насправді не існує.
— Але насправді неіснуючи, він в той же час насправді існує.
— Дякую, я саме так було й подумав.
Я вже хотів було йти, хоч куди саме, ще й сам не знав, але таємниці продовжувались і щось мене зупинило. Я пильніше придивився до дворового підмітайла — під крисами його бриля щось мені видалось знайомим… Ба, ба!.. Та це ж… Він, Магістр. Білясті очі, білі губи. Геть білі губи. Дивно, подумав я, хіба губи можуть бути білими?
А ще загледів у нього на грудях круглий жетон, з якого мені підморгував знайомий птах з родини качачих — крилатий гоголь.
— На жаль, я не знаю, чи ми ще коли-небудь зустрінемось, пане Магістре.
— Йой! — весело вигукнув він. — А чому б і ні? Тим більше, земля, як відомо, кругла.
— А чому б і справді нам не зустрітися, — охоче погодився я. — Тим паче, земля й справді кругла.
— Мало не забув, — озвався Магістр, як я знову було намірився йти аби де-небудь дізнатися, а в якому ж я перебував місті і в якому світі. — Запрошуємо вас на наступну таємну Асамблею нашого фан-клубу "Микола Гоголь", на якій ми займемося темою… Ну, скажімо, анексії: як та чому сусіди колись анексували в Україні Миколу Гоголя аби з нього почалася їхня література. Точніше, проза. І вона почалася. Пригадуєте, знамените зізнання Федора Михайловича про те, що "всі ми — російські письменник, — вийшли з гоголівської шинелі". Себто всі наступні твори російських письменників XIX і XX століть. Про це на черговій нашій Асамблеї Федір Михайлович…
— Достоєвський?
— Атож. Він, Достоєвський, даватиме цілком добровільно свої зізнання…
— Але владі може стати відомим таке засідання вашої Асамблеї і воно їй, будьте певні, не сподобається.
— Ов-ва! Це її справа. Тим більше всім нині подобається хіба що долар! А в нас на все своя думка і ніхто нас не примусить когось любити так, як нам буде наказано. А на Асамблеї мова йтиме й про інше… Про що саме? Ну, наприклад, про те, що малороси не могли пробачити Гоголю… гм-гм… скажемо так, відступництва, а великороси дорікали йому… Та й нині йому дорікають…
— О-о!.. Чого ж ще великоросам дорікати Миколі Васильовичу?
— Бачите, краща, поетичніша частина його душі навічно зосталася там, на чарівному "хуторі біля Диканьки", а в Росії він побачив лише Хлестакових, Ноздрьових, Плюшкіних, Манілових… Га? — здається, Магістр запитував не так мене чи когось іншого, як себе. — Уявіть… Маленький, непомітний і незначний хахол, власне, хохлик, прибувши до імперської столиці, став там тим, ким і мав стати: чиновником департаменту "підлощів і дурниць" ("Шинель"), перодряпом без імені, без зв’язків, без засобів до існування (першу зиму в холодному Петербурзі пробігав в осінній шинельчині) і, здавалося б без жодних перспектив на майбутнє. Якого в нього і не було. І раптом…
— І раптом… — повторив я, відчуваючи, що він ось-ось скаже те, що може запросто стати фіналом моєї химерної пригоди.
— І раптом той чиновничок, перодряп той за словами великороса Василя Розанова "спалив миколаївську Русь". Га? Як вам? Що ви скажите на це, добродію?
— Цілком і повністю поділяю думку пана… е-е… Розанова.
— А детальніше про це сам Гоголь скаже у "Вибраних місцях з листування з друзями": "Про мене багато говорили, розбираючи деякі мої сторони, але головної суті моєї не визначили. Її чув один тільки Пушкін. Він мені говорив завжди, що ще в жодного письменника не було цієї здатності виставляти так яскраво вульгарності життя, уміти окреслити в такій силі вульгарність вульгарної людини, щоб уся та дрібнота, яка вислизає від очей, мигнула б гостро всім в очі. Ось моя головна властивість, що належить одному мені і якої точно немає в інших письменників". Здавалося б для чого таке пояснення? Та ще для генія. Ви не задумувалися над цим, га? (На жаль, я над тим і справді не задумувався). І суть не в тому, що ще тоді, за його життя була причина для такого "зізнання". Гоголь передбачав — він був пророком! — що вони ще і ще будуть. В майбутньому. У нашому сьогодні будуть, і будуть ще й у завтрашній будучині — ось у чому суть, панове-добродії. А не в тому, що його, мовляв, поховано живим… Чи не правду я кажу?
— Правда ваша, пане Магістре. Наша преса ласа… ба, навіть, жадібна до сенсацій. Ось і недавно я в одній з газет побачив інтригуючий заголовок "Чи жив Гоголь після смерті?" Себто, як отямився в труні після летаргійного сну… І далі газета зазначає, що повністю відмінити версію про поховання Гоголя живим ще не можна, але… До речі, Гоголь помер у вісім ранку 21 лютого 1852 року, але маску знімали через вісім годин після констатації смерті… В музеї його імені, що у Великих Сорочинцах, зберігається посмертна маска Миколи Васильовича. Так ось, співро-бітники музею вас запевнять: її знімали, коли на лиці письменника і на його тілі вже почали з’являтися трупні плями і перші ознаки розкладу… Більш того, маску накладали 45 хвилин, протягом яких всі верхні дихальні — і це головне — шляхи були повністю перекриті. Отже, Гоголь не міг бути — це стовідсотково точно! — похованим сплячим у летаргійному сні. Він був похованим мертвим. А тому є всі підстави твердити, що Гоголь помирав тільки один раз… Взагалі, смерть великих людей здебільшого буває незвичайною — чим і привертає увагу. Тривалість життя в творців поетів, письменників, художників — значно коротша в порівнянні з життям звичайної людини. Що ж до геніїв, то вони або самі йдуть в інші світи, наклавши на себе руки, або гинуть в розквіті свого великого таланту. Що й сталося з Гоголем.
— Ось-ось… А ще згадуваний Василь Розанов зізнаватиметься в році 1918-му (на "пожарищі миколаївської Русі"): "Я все життя боровся і ненавидів Гоголя (мабуть, за те, що душа його навічно залишилася біля Диканьки) і в 62 роки думаю: "Ти переміг, страшенний хохол!" Той хохол, який побачив руську душеньку з її "пекельним вмістом"… До речі, саме Василь Розанов якось з гіркотою скаже, що "Росія — художня нація". І додасть всього лише одне слово: "З анекдотом". Ось у цьому й суть — що з анекдотом. Художня, але з анекдотом!
І мені стало все втямки. Як і те, що душа Гоголя — дивна, незвичайна і незбагненна — ще довго тривожитиме наші земні межі. Кажучи словами пророка Єремії, що були вибиті на його могильному пам’ятнику в некрополі Свято-Данилівського монастиря, гірким словом своїм сміявся.
І — сміється.
Крізь невидимі світові сльози. Тож і відповідь на запитання: чи жив Гоголь після смерті своєї, що він — ні-ні та й вигулькує на сторінках преси, може бути лише одна: ЖИВ. ТАК, ЖИВ.
ЖИВ І ЖИВЕ. І говорить з нами мовою своєю злободенною, відповідаючи на ті вічні запитання, що хвилюють нас і хвилюватимуть ще наших нащадків.
А все інше… Все інше й справді просто анекдот.
… Я вийшов на вулицю, щулячись від приємної ранкової прохолоди, що зазвичай бадьорила душу і тіло.
Хотілося чогось… такого-розтакого.
За відсутністю кращого, я просто бадьоро насвистував якийсь мотивчик — так, експромтом.
Пустельною в цей час вулицею — ані тобі де перехожого, наче вимерло все навколо — чи ще не проснулося? Цікаво в якому я місті? і чи є в цьому місті люди, зазвичай звані городянами?
(Продовження на наступній сторінці)