— Цитьте, добродії! — не обертаючись, шикнув я. — Дайте Магістрові сказати.
— Йой! — вигукнув Магістр. — Виявилось, що в могилі був… підкоп!
— Який? — вигукнули ми вчотирьох по сей бік екрана.
— У стіні ями було викопане поглиблення — є такий спосіб захоронення. Не вельми поширений, але є. Ще й до наших днів де-де зберігся. У ямі, в одній із її поздовжних стін робиться підкоп, печерка така на висоту домовини і трохи глибший за її ширину, аби вона в тій печерці відносно вільно вмістилася. У той підкоп, в ту печерку, опустивши в яму труну, і засунули її, а порожню яму, як і годиться, засипали землею. Коли при перезахороненні труну з трудом видобували з підкопу, її смикали сюди й туди, потім виймали з ями, перекошували її то в один бік, то в інший, череп і повернувся на бік…
— Йой! Йой! Йой! — вигукували всі троє позад мене і я теж до них приєднався: — Йой!
— Фактів, що Миколу Васильовича було поховано живим і він, проснувшись, перевернувся в труні, у підкопі могильної ями, ні тоді, ні тепер не було й немає. Та їх і бути не може. Виявлено лише повернутим на бік череп, а скелет лежав на спині. Не на боці, як могло б статися, якби справді відбулася трагедія, а витягнений на спині. Згодом опитали очевидців, які були присутні при перезахороненні у 1931 році і всі вони підтвердили: так, скелет лежав рівно і "спокійно" витягнутим на спині. Хоча череп і справді був повернутим на бік. Ось свідчення скульптора Рамазанова, який робив посмертну маску Гоголя: у небіжчика при похованні вже були присутні явні ознаки розкладу тіла — ховали його на четвертий день по смерті! Тобто живим його не могли поховати. Але ж… — зітхнув Магістр, а з ним разом і всі присутні — і ми в тім числі, — на малюнку, на якому відображений Гоголь у труні перед похованням, видно, що голова його лежить прямо. Малюнок зроблено з натури. Чому ж голова виявилася повернутою на бік? Процитую далі скульптора Рамазанова: "У мене чисто матеріалістичне пояснення. Я — колишній воєнний і неодноразово брав участь в ексгумаціях: мені доводилося відкривати могили. І я бачив, що в більшості поховань люди лежали з повернутими головами. У труні, навіть в дубовій, в першу чергу підгнивають вузькі дошки — боковини. Під тиском грунту віко починає зміщуватися вниз і торкається черепа, що лежить на верхній точці. І голова повертається на бік. Так що пояснення досить просте…"
— Ху-ух, — полегшено перевели подих всі троє позад мене. І я теж до них приєднався: ху-ух!..
— Йой! — між тим на екрані вигукнув Магістр. — Але, як я вже казав, череп міг бути зміщеним ще і внаслідок видобування з могили труни на світ білий. — Її довго й марудно витягували із підкопу, потім з ями. Все могло статися. Не забуваймо, що у мертвих м’язи розслаблені, безвільні, а шийні м’язи вже не тримають голови, що внаслідок цього й повернулася на бік ще під час поховань. А коли її виймали при перезахороненні, череп вже не тримався з тілом, він уже був окремо від шийних хребців, труну смикали, витягуючи, сюди й туди і череп просто відкотився на бік. І — ніякої містики, панове й добродії!
— Але ж… пане Магістре! А порвана оббивка в середині труни?
— Щодо порваної оббивки…
Зробивши паузу, Магістр сапнув повітря і вдався до свого улюбленого вигуку.
— Йой! Тканина оббивки просто зотліла за 79 років — не залізна ж вона! Невже, невтямки? Попукалась, розлізлася, краї закотилися — от звідки враження, наче хто її шарпав з середини. Насправді ж Микола Васильович не помирав у 1852 році, ні пізніше, ні будь-коли. Такі люди, як він — не помирають — невже невтямки?
ГЛАВА ДЕСЯТА
— А де ж він тоді подівся? — сухо, без емоцій запитав високий і худий пан з восковим лицем і білими бакенбардами. — Дозвольте поцікавитись: де?
— Йой! Але ж ми знаємо з вами, де насправді подівся великий сорочинець. Чи то пак, василівець. Ще точніше — полтавець. Принаймні, де він подівся для України.
— Де? Де? Де? — мимовільно вихопилося в мене, але через мить я пошкодував за свій недоречний вигук, — Магістр на екрані раптом повільно повернув голову і втупився в мене білястими, аж бляклими, наче мертвими очима.
Ворухнув білими — дивно, чому білими? — губами.
— Хто сказав: де? Де? Де?
Я мовчав, вбравши голову в плечі. Те ж саме — це я відчував спиною, — зробили позад мене троє в сірих одностроях.
— Вас цікавить, де подівся Гоголь? — апелював до мене Магістр. — Себто де він подівся для України? Відповідаю очевидну істину: імперія двоголового орла його забрала. Здійснила таку собі… анексію, на культурному, як би ми сказали, фронті. Спершу вона забрала Україну з її ресурсами і територією, а потім і таланти її, анексувавши їх за правом сильного — що ж тут невтямки?
— Стоп, стоп, сто-оп!!! — почулося позад мене у три горлянки і наперед вискочив один тип у сірому плащі, схожому на немодний нині макінтош із непромокальної, проґумованої тканини, винахід, до речі, шотландського хіміка Ч. Макінтоша. — Протестуємо! Макаронізм (о, вони, виявляється, й таке слівце знають!) анексія означає… означає…
— Від латинського аmexio — приєднання, — прийшов я їм на допомогу. — Себто насильницьке загарбання…
— Стоп, стоп, сто-оп!!! — знову в три горлянки загаласували троє в сірих одностроях. — Саме це і означає. Себто пасквіль на дружню нам імперію… Е-е… братню державу. Провокація! Зловорожа пропаганда! Ми звинувачуємо вас у нелюбові до…
— А чого я маю її… любити? З якого дива? З якої потреби? Тим більше, вона мені не клялася в палких почуттях, чого я їй повинен клястися? Я не займаюся любов’ю без відповіді. Тільки на взаємній основі, і то — лише до жінок. А щодо анексії, то вона і є… анексія, — вигукував я в запалі.
— Тоді ми інкримінуємо вам… Інкримінуємо…
— Український буржуазний націоналізм, — з охотою прийшов я їм на допомогу.
— Ми інкримінуємо вам… розпалювання міжнаціональної ворожнечі. І на цій підставі ми вас… затримуємо. До вияснення обставин. Негайно встати і слідувати за нами!
— Дозвольте поцікавитись: куди?
ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА
— У двір, до машини. А далі ми вас повеземо… Куди? Та туди, куди й слід везти подібних типів! Ви щойно займалися зловорожою… антиімперською… себто антиросійською пропагандою. В крайньому разі, не братньою. Та чи знаєте ви… ви… — здається три горлянки похлинулися одночасно, — що Гоголь цілком добровільно… здався… Тобто перейшов на бік імперії. Це якщо й анексія, то — добровільна. З його волі і згоди.
— Але давайте спершу вияснимо, де Гоголь, а тоді…
І тут з екрана подав голос Магістр.
— А це ми зараз і вияснимо. На ваше запитання, де подівся невмирущий Гоголь, відповість один… е-е… добродій, скажемо так.
На екрані з’явилося якесь присядкувате, товстелезне, без шиї і наче без ніг страхопудало з довжелезними аж до землі повіками, віясте, з чималими віями і руками, схожими на покручене коріння.
Я здогадався, що то за візія — то був сам Він з української міфології. (Зрештою, і повість Гоголя я перечитував кілька разів, і фільм режисера-казкаря із сусідньої держави Олександра Птушка "Він" теж дивився неодноразово (до речі, українця на російській службі), тож і запам’ятав. Той Він, про якого Гоголь вперше почув у селі Прохорівці, що на Черкащині і на основі почутої легенди створив свою повість.
І ось він — бовван-бовваном, — стіжком сіна виріс на екрані, у плоті, а відтак і страшнуватий…
Він повільно розтулив свою ротяку, плямкнув.
— Помічники мої, — прохрипів. — Я нічого не бачу — підніміть мені вії мої — хочу подивитися на декого… Ой, подивлюся!..
Обабіч чудовиська вигулькнули двоє в охлопках — одразу й не збагнеш — люди чи істоти з потойбіччя. В руках кожен з них тримав вила-трійчата.
— Підніміть! Підніміть мені вії! — велів їм Він.
— Застерігаю! — вигукнув з-за його спини Магістр, беручи до рук щось схоже на щиток електрозварювальника з прямокутником із затемненого скла посередині. — Під повіками Вія схований смертоносний погляд. Як помічники піднімуть йому вії, він побачить, де Гоголь, але востаннє застерігаю: жодна людина не може витримати погляд Вія! Більшість од його погляду гине. В крайньому разі навіки сліпне, адже його погляд, як дуга електрозварювання. Плазма його погляду сягає від 5 до 50 тисяч градусів! На кого Він спрямує свій погляд — той миттєво сліпне або й помирає! Щоб потім не було ніяких претензій, щодо фан-клубу, мовляв, вбивають людей! Чи то пак, приносять людські жертви на догоду демонам та іншій нечистій силі.
І затулив щитком своє обличчя.
Тієї ж миті почувся гуркіт.
Коли я, схопившись, оглянувся, позад мене лежало троє перевернутих стільців. Трійці в сірих одностроях у зальці більше не було, тільки десь в коридорі лунав поспішний тупіт їхніх казенних черевиків, потім хряпнули вхідні двері і все стихло…
Я знизав плечима і перевів погляд на екран.
(Продовження на наступній сторінці)