— Доброго ранку, чоловіченьку! — Єва чмокнула його в щоку. Від того дзвінкого і милого: "Доброго ранку, чоловіченьку!", від поцілунку, від її гарних променистих очей та ніжної посмішки, зрештою, від її бадьорого настрою в Адама випогодилося на душі, і всі нічні роздуми-страхи відсунулись на другий план. — Ну як, Чорний привид, доки я спала, не приходив у гості? Як казали колись на Землі: якщо гора не йде до Магомета, то Магомет іде до гори. Тож підемо і ми.
— Зараз, чи як?
Єва нічого не відповіла, натомість загадково підморгнула, зробила кілька енергійних вправ і, вловивши на собі його захоплений погляд, показала кінчик язичка. А закінчивши міні-фіззарядку, подалася в бухту вмиватися.
Адам знизав плечима і, посміхаючись сам до себе, виніс за скелі попіл, висипав його. А коли повернувся до печери і глянув униз, то побачив, що Єва забрела по коліна у воду і, нахилившись, щось пильно розглядала. Зрештою, здогадався, що за відсутністю дзеркала вона розглядає у воді себе.
"Щось треба придумати на зразок люстерка, бо жінці без нього як без очей", — вирішив Адам.
Згодом Адам збігав у бухту, підібрав кілька горіхів і, повернувшись до печери, розколов один. Вони випили його на сніданок, а з волокнистої маси Єва виготовила собі маску. Намазавшись кокосовим молоком, зайнялася зачіскою, заявивши, що зачіска для жінки — це все при встановленні контактів з чужою цивілізацією. Замалим не до обіду вона була зайнята своїм волоссям: викладала його і так, і сяк, заколювала шпильками з акації і знову, невдоволена своїм витвором на голові, розсипала по плечах.
Затим, глянувши на Адама, сплеснула руками.
— Ти чого досі не поголився, чоловіченьку? Чи думаєш, мені буде приємно, коли мій чоловік не матиме елегантного і респектабельного вигляду?
Не кажучи й слова, Адам розпалив вогнище і заходився "голитися" — себто старанно випікати кожну волосинку жариною.
Після "гоління" Єва оглянула його критично і лишилася задоволеною.
Вирушили ополудні.
Та тільки вийшли з бухти, одразу ж зупинилися.
— Мусимо скласти план дій, — запропонувала Єва. — Уявімо таку, цілком реальну, ситуацію: раптом той тип у чорному… закохається у мене? — І дивилась на Адама не то серйозно, не то насмішкувато. — Що будемо робити?.. Тобто що діятимеш ти?
— Дам йому по фізіономії. По його позаземній цивілізованій фізіономії! — уточнив він. — Як колись у подібних ситуаціях діяли чоловіки Землі.
— По-перше, дуже похвально, що ти так гаряче захищаєш мене, — одказала весело. — По-друге, ти ж сам казав, що обличчя його, себто фізіономії, не бачив. А раптом у того типа взагалі немає фізіономії?
— Тоді… дрючком бабахну по. голові! — похмуро пообіцяв Адам, не придумавши, звісно, нічого кращого.
— Приємно і те, що заради мене ти готовий стати на герць навіть із представником іншої цивілізації, але… Бійка відкладається… до кращих часів. Тому, що цей тип може виявитися сильнішим за тебе. І потім вони можуть сприйняти твій вибрик зовсім по-іншому, подумають, що ми, земляни, люди Сонця, занадто агресивні.
— А чому ти думаєш, що той тип обов’язково у тебе закохається?
— Тому, що іншого виходу в нього просто не буде. У тебе ж не було?
— Не було, — згодився Адам.
— Тож-бо й воно!
Вони рушили далі, але не зробили й кількох кроків, як Єва, помітивши спис у руках Адама, рішуче заявила:
— Ніякої зброї. Ми йдемо з місією миру!
І так грайливо посміхнулася, так стрімко повела бровою, що не погодитись із нею Адам просто не міг. Але списа однаково не кинув.
"Мало що може трапитись, — міркував він дорогою. — Вискочить десь печерний ведмідь чи ще яка звірюка…"
Єва ж захопила з собою два кокосові горіхи.
— Пригостимо того типа. Як кажуть, чим багаті, тим і раді. Щоб не подумав, що ми, земляни, не гостинні,
12
Вийшли з бухти, й Адам відразу ж повернув на схід. З одного боку розкинулося підніжжя Мідних гір, а з другого — річка Єва. Адам повів Єву густою травою, у якій уже встиг протоптати стежку — то на полювання ходив, то за мідною та олов’яною рудами. Йшли вони довго, бо Єва раз у раз бігала до річки з її іменням і вдивлялась у воду — яка вона з вигляду?
— Тепер сам бачиш, як мені потрібне дзеркальце, — зітхала Єва, й Адам запевняв її, що, як тільки втрясеться веремія із Чорним привидом, неодмінно займеться "проблемою дзеркала".
По якомусь часі Адам звернув ліворуч і пірнув у розпадок, посередині якого, ховаючись у травах чи у кам’яних брилах, гомінливо поспішав кудись веселий струмок. Час од часу з-під ніг у них випурхували гірські перепілки (чи щось схоже на гірських кекликів) і з глухим фур-фур падали каменем в іншому місці. На неприступних скелях хребтів, іноді з усіх боків прямовисних, стояли невеликі, але дорідні гірські козли з химерно закрученими рогами. Над ними вгорі кружляли якісь птахи.
Зрештою, Єва почала приставати й пхикати.
— Я вже вся мокра від такої шаленої ходи. Можна подумати, що ти біжиш на зустріч із своїм найкращим другом. Хіба я можу в такому вигляді, та ще й пропахчена потом, встановлювати контакт із чоловіком чужої цивілізації?
— Чоловік тут я! — зрештою, не втримавшись, грізно зауважив Адам.
— Невже?! — проспівала Єва й аж сплеснула руками, закоханими очима дивлячись на нього.
— А хто той тип — ще невідомо. Може, у них взагалі немає статі.
— А дітей вони що, в "Дитячому світі" купують? — пирхнула Єва.
Замість відповіді Адам поцілував Єву, і вони рушили далі.
Ще з півгодини вони піднімалися крутим схилом хребта на гребінь. Сонце вже котилося до заходу, і в розпадках та долинах між хребтами з’явилися гривки туманів. Наче з білого моря, стирчали гострі шпилі скель, кущі, дерева, іноді козли на камінні.
Зрештою, здолали і цей, останній підйом.
— Ще далеко? — важко дихаючи, запитала Єва.
— Вже прийшли. Я стояв ось на цім хребті, а той тип з’явився на протилежному. На тому, що лисим гребенем із туману виглядає. Мабуть, десь неподалік знаходиться їхнє стійбище, якщо то гірські племена місцевих дикунів, чи база, якщо космічні пришельці.
Адам, не вагаючись, зійшов на самісінький гребінь і почав уважно розглядати протилежний хребет, що тягнувся паралельно.
Призахідне Сонце світило ще яскраво, протилежний хребет був мов на долоні, — і на ньому жодного підозрілого руху чи слідів перебування якихось істот. Пустельно, як і всюди в Мідних горах.
"Очевидно, мені вчора просто… здалося", — подумав він.
І тільки-но Адам подумав про це, як на гребені з’явився чоловік у чорному.
Він зринув так несподівано, що Адам аж відсахнувся і став гарячково думати, що ж робити далі.
Тип у чорному мовчав, Адам теж не подавав голосу.
Як і першого разу, видно було лише обриси голови незнайомця, плечі, руки і поставу десь до колін. Ноги потонули в тумані, обличчя, незважаючи на близьку відстань, чомусь не проглядалося. Вбраний незнайомець був у все чорне — не то легкий спортивний костюм, не то скафандр… "Швидше всього скафандр, — механічно відзначив Адам. — Очевидно, тому й лиця його не видно, що воно закрите склом шолома".
Адам застиг, невідривно вдивляючись у незнайомця. Той у чорному також застиг і стежив за Адамом.
— Ти чому затих? — озвалась Єва з каменя.
— Тс-с! — зашипів Адам, не повертаючи до неї голови. — Він з’явився… Привид у чорному. На сусідньому хребті стоїть і на мене дивиться.
— Почекай, я зараз… Ой, геть зачіска розпалася!
Руки в Єви злегка тремтіли, коли вона квапливо поправляла волосся.
— Як він там? — цікавилася.
— Стоїть і дивиться на мене.
— Не хвилюйся. Зараз я гляну на нього, враз заговорить.
І тут Адам відчув (вперше у своєму житті), що його права, його священні й недоторканні чоловічі права починає узурпувати жінка. Й, аби реабілітувати честь і гідність чоловіків Землі, крикнув:
— Е-гей!!! Ти чуєш мене? Не бійся, я не агресивний! — і, як йому здалося, привітно махнув рукою.
Незнайомець не озвався, але на жест відповів, привітно махнувши рукою, тільки чомусь лівою. Тоді Адам махнув незнайомцю лівою рукою, а той у відповідь — правою.
"Якщо махає, а не погрожує, уже легше", — подумав Адам і тому впевненіше вигукнув:
— Як представник роду гомо сапіенс, себто людей розумних, які живуть на планеті Земля в системі Сонця за 4,28 світлових роки звідси, вітаю тебе, Пришелець Космосу, якщо ти прибув з місією миру і добра! — В пориві розчулення Адам зробив не то реверанс, не то кніксен на манір вихованців Інституту благородних дівиць. І все ж той його реверанс-кніксен незнайомець у чорному сприйняв без тіні насмішки і відповів такою ж мішаниною.
— Ми, земляни, люди Сонця, прибули на цю планету з місією миру, — продовжував Адам, уже ввійшовши в роль міжгалактичного посланця-парламентера. — Ми готові встановити з вами контакт. Але перш за все представтесь: хто ви такі? Місцеві дику… — Адам вчасно прикусив язика. І поправився: — Хто ви: місцеві громадяни чи пришельці з Космосу?
(Продовження на наступній сторінці)