Із-за Східних Мідних гір, із-за хребтів віялом у небо вдарили золотисті стовпи, і невдовзі врочисто зійшло сонце Толіман, а за ним і його супутник. Адам привітно помахав їм рукою. І для того у нього були підстави. Єва всю ніч називала його: "Ти ж моє сонечко!.."
Починався новий день, другий день Першого року Леонії.
Над бухтою, як завжди, кружляли чайки і жалібно кричали.
З печери вийшла Єва. За одну лише ніч вона розквітла, помолоділа, посвіжішала, що й не впізнати. Це була інша Єва, інша жінка. Вона глянула на Адама закоханими очима, хитнула головою, розсипаючи по плечах світле волосся, і сказала:
— Доброго ранку, чоловіченьку мій! — не сказала, а проспівала. ("Спершу вони всі співають, а потім?.." — можливо, буркне досвідчений читач. А втім, певен, таких читачів на Землі немає).
— Яка ж ти… гарна! — захоплено прошепотів Адам. — Я раніше думав, що найкращою ти була на Памірі, і помилився. Найкраща ти зараз.
— Гарна, бо щаслива, — одказала Єва, підставляючи вранішньому сонцю своє обличчя. — А жінки завжди гарні, коли сповна спізнають любов. І щастя.
І хода її змінилась — стала м’якою, плавною, граційною.
— Що ти вирізуєш на охоронцеві нашого роду?
— Деяку інформацію.
Вона підійшла ближче і прочитала:
— "Адам + Єва". Здорово і, головне, точно. Ніякої помилки немає.
— Це замість реєстрації у загсі, — пояснив Адам. — Віднині і назавжди нас мусить поєднати знак "+". А свідком нашого з тобою шлюбу буде тотем і Птиця Грому.
Він зіскочив з каменя, обхопив Єву, і вони закружляли у вальсі. І хоч ніде не чути було музики (бо на Леонії ще не ревіли звідусюд транзистори і магнітофони), однак двоє зосереджено і плавно танцювали старовинний вальс, бо музика лунала у їхніх серцях.
А закінчився танець поцілунком.
— У мене вже губи спухли від поцілунків, — не всерйоз поскаржилася Єва. — Звичайно, я не закликаю до регламенту, але…
— То більше… не дозволяєш?
— Хто тобі сказав таку дурницю?! — удавано обурилась вона. — Ми ж розписалися на тотемі, і віднині ти мій законний чоловік. Сам же щойно вирізав: "Адам + Єва". Отже, між нами віднині знак плюс, що об’єднав нас навічно. А мінус…
— Мінус ми виженемо геть!
— Ні, мінус нам теж потрібний.
— Для чого?
— Хоча б для того, щоб ми могли сказати: мінус байдужість, мінус нещирість, мінус неправда, мінус зло, мінус зрада… Як бачиш, мій дорогий чоловіченьку, для мінуса теж знайдеться робота. А плюс хай завжди буде з нами.
І вони знову цілувалися довго, жадібно.
— Ой Адаме, за один раз не можна випити всю радість. Ще звикнемо, перенаситимось…
— Хіба можна звикнути до сонця? До неба? До повітря? До життя?
І їм вірилось, що вони ніколи-ніколи не збайдужіють до життя.
Та через якийсь час Єву наче хто підмінив. Усмішка її згасла, і вся вона мовби зів’яла, ходила, як у воду опущена.
— Адаме! Ти чуєш? — застигала на мить, прислухаючись до чогось. — Звучить…
В її очах були сльози.
— Що з тобою? — обережно запитував Адам.
— Додому хочу, — крізь сльози мовила Єва. — Ой Адаме, хочу на Землю! На рідну Землю! Щастя може бути тільки на Землі. А тут… усе імітація.
— Ти завдаєш мені болю.
— Хіба я винна, що хочу додому? — Вона припала до Адама, ткнулась лицем у його плече і затихла. Але ненадовго. По хвилі заговорила знову: — Чуєш, звучить?.. Пам’ятаєш, як ми сідали в ракету, що мала доставити нас на орбіту до "Геліоса"? Ми робили тоді останні кроки по Землі. А на зеленому полі Космопорту цвіла кульбаба. Рясно-рясно і жовта-жовта… По всьому полю жовтіли тисячі крихітних очок, наче Земля дивилася на нас востаннє. Нас проводжало багато людей, вони стояли, а ми йшли. Йшли, стараючись не наступати на жовті очка кульбаби. Нас було восьмеро землян-астронавтів. І раптом… Ти пригадуєш? До мене підбігла дівчинка років дванадцяти з золотистим волоссям. Як кульбабка. Мені здалося, що то й справді ожила кульбаба і підбігла до мене. "Як тебе звати, дівчинко?" — запитала я. "Зея", — відповіла вона. У ту мить, коли ми робили останні кроки по Землі, її ім’я видалось мені символічним, ніби в давньогрецької богині Землі. І мені здалося, що то юна богиня Землі прощається зі мною. З усіма нами. Дівчинка простягнула мені квітку кульбаби. А простягнувши, махнула рукою, і з її годинничка, в якому був вмонтований міні-магнітофон, раптом полинула незвичайна музика. Я завмерла… Наче хтось хотів вийняти моє серце, душу хотів хтось вийняти. "Це вам", — сказала дівчинка Зея, схожа на кульбабку. І тільки тоді я збагнула, що то за мелодія. То був прадавній полонез "Прощання з Батьківщиною". Всі астронавти застигли, зачувши ту мелодію. Тоді до дівчинки Зеї підбігли якісь суворі люди, вимкнули її міні-магнітофон і сказали їй сердито: "Не треба астронавтам такої музики. Вони не прощаються з Землею назавжди. Вони повернуться. Їм потрібна музика бравурна, мобілізуюча…" А ми прощалися тоді з Землею назавжди. Принаймні шість із восьми вже ніколи не повернуться на Землю. Вони навіки попрощалися з нею…
Та переходи від одного настрою до іншого у Єви були швидкі і раптові. Вона враз стріпнула головою, ніби проганяла од себе те видиво, і ледь посміхнулася.
Й останні сльозинки висохли на її обличчі. Адамові ж здалося, що на Великих Рівнинах після дощу виглянуло сонце.
І вже її світлі очі були повні тепла, любові, радощів…
— Ходімо, — сказала Єва з милою лукавинкою в очах.
— Куди?
— А туди… — вона махнула на Великі Рівнини. — У нас медовий місяць. А в молодих мусить бути весільна подорож, так заведено. От і пішли у нашу з тобою весільну подорож.
Обнявшись, вони пішли, пішли по планеті, куди очі бачать. Але далеко не відійшли, бо зненацька попадали у високу траву, і було над ними тільки небо, небо, небо… Хто міг сказати, чи порушують вони моральні принципи, творячи свою любов у траві, під небом дзвінким та бездонним, хто міг це сказати, коли на планеті їх було лише двоє? Раніше б сказали: бог їм судія. Але й бога на Леонії не було. Була лише любов.
І вони творили свою любов без утоми. В поцілунках, в обіймах, у спекотній нуртуючій близькості, що обох пронизувала, як спалахом блискавки. І здавалося Єві, що такої пристрасті, такої солодкої близькості вона ще не знала. Коли в хвилини найвищого злету любовного шалу все — і дерева, і трави, і небо, і сама планета — вертілося над нею і під нею, вона забувала, що десь у космосі існує Земля, а на ній люди.
Потім наступила приємна втома й окутав сон — раптовий, солодкий, спраглий… І вони провалились у той сон, як в інший світ, і дзвеніла на дні того світу якась щемна мелодія — не то зустрічі, не то прощання. Єва тихо плакала вві сні. Чи прощаючись з кимось, чи зустрічаючи когось…
8
Єва лежала біля нього, розкидавши руки, розметавши по зеленій траві світле волосся, і трава навколо її голови посвітліла. І таке у неї було красиве тіло, тіло зрілої жінки, що Адам на мить аж зажмурився від тієї вроди. Він звівся на лікоть, потягнувся до неї і поцілував у груди. Зненацька у сні вона схлипнула, ніби заплакала, і з-під опущеної вії викотилась сльозинка. Не розплющуючи очей, вона торкнулась. його плеча, заспокоїлась, пробігла рукою по обличчю, по* сміхнулася куточками вуст і прошепотіла. "Ти тут, біля мене?.." Притулилась до нього своїм пружним тілом, ткнулася лицем йому в груди і знову поринула в сон. Дихала легко і спокійно.
І від її теплого й тихого подиху, що лоскотав груди, Адамові стало теж тихо, затишно. Він посміхнувся, думаючи: як людині небагато треба! Дихає у нього на грудях кохана жінка — і він уже найщасливіший у світі!.. І згадалася фраза, колись почута на лекції, що перший рік подружнього життя називається медово-полиновим.
"Таке вигадають: медово-полиновий рік, — посміхнувся Адам від повноти щастя. — Що медовий, то це так, згоден, що хмільний — теж згоден. Але до чого тут полин?.."
— Ти посміхаєшся, чоловіченьку? — тихо запитала Єва, губами торкаючись його грудей. — Я відчуваю, що посміхаєшся.
Адам розповів їй про лекцію і про оту дивну фразу. Єва обхопила його руками за шию і зашепотіла у вухо:
— А ти вже й злякався?
Їхні вуста злилися у поцілунку, і обоє забули про все на світі. А світ закружляв і поплив, гойдаючись на зелених хвилях трав.
— Скільки у тебе любові, — шепотіла Єва стомлено і радісно.
— Бо я тебе довго чекав і зберіг свою любов.
— Як добре, що ми вдвох на планеті, правда?
— Правда, моя люба. Земляни прилетять сюди лише через чотирнадцять довгих-довгих літ!
— Так… швидко? — здивувалась Єва. Очі її сяяли весняним сонцем, і вся вона була як молодий вогонь. Та все щебетала, щебетала до Адама, зазираючи йому в очі.
(Продовження на наступній сторінці)