— Розумієш, — почав Адам обережно й м’яко, і Єва все збагнула — в її очах почали гаснути живі іскорки надії. — Земля чекатиме "Геліос" ще рівно сім років. Рівно стільки часу, скільки потрібно "Геліосу" на зворотний шлях. Якщо ж мине цей час, а "Геліоса" не запеленгує на кордоні Сонячної системи орбітальна Станція Далекого Зв’язку, що на Плутоні, то Землі стане ясно, що з "Геліосом" трапилась біда… А можливо, "Геліос" встиг передати по О-каналу про свою трагедію. Кажу, можливо, бо цього не знаю. Але навіть, якщо він і не встиг нічого передати, то досить йому не з’явитися на далеких підступах до кордонів Сонячної системи, як Станція дасть тривожну депешу на Землю. І Земля відрядить рятувальний корабель по маршруту "Геліоса". Він летітиме до нас теж сім років. Отже, — вже зовсім бадьоро вигукнув Адам, — через якихось чотирнадцять літ тут, — ляснув він долонею по траві, наполохавши голубих кобилок, — тут приземляться наші люди, дорогі земляки! До всього ж ми виявимося молодшими за них на чотири роки і дев’ять місяців. Це як за один рейс. А як за два, то — на дев’ять з чимось років.
— Тобто як це… молодшими? — недовірливо запитала Єва. — І я буду молодша?
— Ну звичайно.
— Але чому?
— Підрахунки тут складні, але я спробую тобі пояснити простіше. Наш корабель рухався сюди з постійним прискоренням. У власній, звичайно, системі відрахунку. Тобто в кораблі тривав свій час. Тож половину шляху наш "Геліос" розганявся, а другу половину гальмував. З тим же прискоренням. Альфа Центавра розташована на відстані 4,28 світлового року. З точки зору земного спостерігача фаза розгону тривала приблизно 2 роки і 11 місяців. Тому для Землі наша подорож на Альфу Центавра зайняла 11 років і 9 місяців. Але ж ми з тобою точно знаємо, що минуло всього сім років. Ось чому ми вже молодші за землян майже на п’ять років. І це — за один лише рейс. А за чотирнадцять літ, що минуть, доки ми будемо чекати рятувальний корабель і повертатися на Землю, мине…
Єва схопилась.
— Досить! Я сита твоїми премудростями. Та й все одно я їх не збагну.
— Але ж це просто. Якщо взяти чотирнадцять літ…
— Ти хоч розумієш те, що щойно співав? Адам теж звівся.
— Чотирнадцять літ? — усе ще не вірячи, швидко перепитала вона і досадливо відкинула волосся з обличчя. — На нас спортивні костюми астронавтів і більше нічого у нас немає. Тут і чотирнадцяти днів не протримаєшся, а ти… Чи ти збираєшся на чотирнадцять літ залягти у сплячку? А проснувшись, потягнешся, позіхнеш і скажеш землянам: "Здрастуйте, дорогенькі! А ось і я… Ви вже прилетіли за мною? Який я радий. Але ж і виспався добряче на цій планеті за чотирнадцять літ!.." Га? Щось я не чую твого бадьорого голосу.
— Ну й добре, що в нас нічого немає, — удавано безжурно сказав Адам. — Зате ми ніколи не станемо міщанами і не опинимося у полоні речей, як то траплялося з людьми не раз.
— Чи й не дотепно!
— Але ж у нас є руки, чотири на двох, і на двох дві голови, які дечого варті. Це велике багатство. Адже ми люди, гомо сапіенс, — уже серйозно сказав він, не реагуючи на її шпильку.
— Знаю, що ми — гомо сапіенс, а не примати, наприклад. Але чотирнадцять літ! Ти хоч усвідомлюєш таку цифру?
— Якби не усвідомлював, то не говорив би. А час у праці минає швидко. Клімат на цій планеті м’який, принаймні у тім поясі, в якому ми знаходимось. Отже, шуб нам з тобою не треба діставати. І модних речей, до речі, теж. Тут багатий рослинний світ, та й фауна не бідна. На Землі, як підрахували спеціалісти, росте півмільйона їстівних рослин. П’ятсот тисяч! Гадаю, що й на Леонії їх не менше. Їжу нам дадуть море і Великі Рівнини, що багаті на дичину. То хіба ми не зуміємо прожити якихось чотирнадцять літ, доки сюди прийде рятувальний лайнер?
— Ти фантастичних творів часом тихцем не писав на "Геліосі"? Ні? Жаль… Як казали в давнину твої, здається, предки: чим би дитя не тішилось, аби не плакало.
— Ти надзвичайно обізнана з іронічними висловлюваннями моїх предків. Я зворушений.
— Мерсі, як казали мої предки.
— Не забувай, що Земля послала нас у сузір’я Центавра на пошуки планети, придатної для майбутньої колонізації її людством. І не просто треба колонізувати нову планету, а зробити її також планетою людей, як і Земля. От ми першими й почнемо обживати цю планету. Вона варта того. І ми це доведемо землянам.
Єва скептично:
— Без людей?
— Хіба ми не люди? — І додав, посміхаючись: — Щодо мене, то я… досить ординарний представник гомо сапіенс, а ось ти… вельми симпатична представниця прекрасної половини гомо.
Але компліменти, на які Єва колись була така ласа, вже не впливали на неї. Більше того, Адамова похвала викликала спалах нового роздратування.
— Живи!.. — крикнула вона йому в обличчя, стріпнувши головою. — Живи рабом природи! Звіром! Слимаком! Хоч пташкою щебечи! Хоч рожевим метеликом пурхай! Ким хочеш. Мені однаково. Хоч сік амброзій з квіток злизуй, хоч сире м’ясо їж, хоч пасися на траві, як жуйна тварина, мені все одно! Я так жити не буду і не хочу!
Та Адама важко було вивести з рівноваги.
— Не хочеш жити, а змушена будеш, — спокійно одказав він. — Бо ми з тобою приречені на життя!
Дев’ять годин 00 хвилин після загибелі "Геліоса"
— Послухай, оптимісте. Запали багаття. Мені холодно.
— У мене немає вогню.
— І ти збираєшся жити на цій планеті аж цілих чотирнадцять літ? Чи, може, передумав?
— Ні, не передумав. А ось як добувати вогонь, не знаю. Вірніше, знаю теоретично, але практично… не пробував.
— Знаю — не знаю! Вмію — не вмію! Практично— теоретично!.. — аж верескнула вона. — Ти нічого не знаєш! От мій Руслан усе знав. Він завжди знаходив для мене слова втіхи й розради. А ти…
— Звичайно, я не така яскрава особа, як твій Руслан. І тому знаю і вмію дещо менше. — Й додав, невідомо кого пародіюючи: — Ми люди прості, скромні.
— Робот! — крикнула вона йому в лице. — Біомаса!.. Яка я нещасна, що в останній день мого життя доля послала мені тебе, просторіку, бевзя! Ти, як геолог, усе життя мав справу з камінням, тому й сам перетворився на каменюку! І не ображайся за правду.
Адам незворушно посміхався.
— Коли на Землі засперечаються, буває, дві тіточки, то одна одній виказує: ти така і сяка! Друга не менш галасливо кричить: від такої чую! А ось тобі так не скажеш. Ти не камінь. Ти грудка живих, вибухонебезпечних емоцій. Дивуюсь, як ти з таким сумбуром, даруй, в емоціях зуміла пройти суворий медичний і психологічний відбір і потрапити на "Геліос"?
— Від… сумбура чую! — відрізала вона і, спохопившись, кашлянула, навіть усміхнулась. Скупо, лише куточками вуст, але посміхнулась, і в Адама ніби камінь спав з душі. Все залишалося на своїх місцях, однак стало трохи легше.
А на чужій планеті стояла німа первісна тиша. Тільки чути було, як глухо шумить унизу невидиме море та в небі німо спалахували зірниці.
Та іноді хтось моторошно й пронизливо реготав у пітьмі.
Єва кожного разу здригалася, хоч і знала, що то регоче мартин.
Дев’ять годин 30 хвилин після загибелі "Геліоса"
— Єво!
— Ну!
— Поглянь на небо.
— Чого я там не бачила? Одне й те ж.
— Звичайно, в небі Леонії сяють ті ж сузір’я, що і в небі Землі. Але все одно подивися. Он бачиш, Велика Ведмедиця, за нею Оріон, потім Волопас. А між сузір’ям Великої Ведмедиці і Волопаса сяє сузір’я Гончих Псів.
— З нудьги ти вирішив пройти зі мною короткий курс по вивченню зоряного неба Леонії? Але ти помиляєшся, оптимісте, коли думаєш, що я збираюся ночами тинятися на цій безлюдній планеті. Мені і вдень тут нічого робити.
Та Адам, не слухаючи її, гомонів наче сам із собою, невідомо кому показуючи рукою на небо.
— По той бік Малої Ведмедиці — сузір’я Кассіопеї. А за нею відразу ж сузір’я Андромеди, — помовчавши, зітхнув. — Варто глянути на зоряне небо Леонії, як мені здається, що я вдома, на Землі, на березі Дніпра. Але зиркну на сузір’я Кассіопеї — і все одразу ж стає на свої місця. Однак у небі Леонії мене найбільше цікавить сузір’я Кассіопеї.
— А мені байдуже.
— Постривай. У небі Землі Кассіопея має п’ять зірок, а в небі Леонії уже шість.
— Зірок тут, може, і багато, та всі вони чужі!
— Оті п’ять зірок Кассіопеї, що утворюють ніби ромб, справді нам з тобою чужі та далекі. Але шоста… Поглянь на неї, яка вона яскрава. То, — голос його затремтів, — Сонце.
Єва рвучко схопилась, глянула на шосту, найяскравішу зірку в сузір’ї Кассіопеї, потім на Адама.
— Що ти сказав? Яке… Сонце? — Вона вже почала здогадуватись, і подих їй перехопило. — Невже?.. Ні, ні, не може бути.
— Так, шоста зірка — то наше Сонце, — помовчавши, Адам замислено додав: — Наше рідне Сонце-Сонечко, у промінні якого ми й виросли. Та хіба тільки ми з тобою — усе живе на Землі.
(Продовження на наступній сторінці)