Але на ці та інші запитання автор відповість трохи згодом, а зараз вдасться до дуже популярної в романістиці фрази: "Минуло кілька днів".
Отже, й справді минуло кілька днів, а однієї ночі Адам з Євою прокинулися одночасно, схопилися на своїх кам’яних лежаках.
Якусь хвилю вони сторожко прислухалися.
Знадвору долинав незрозумілий, але тривожний гул" Він то затихав, то знову посилювався.
У пітьмі печери ледь-ледь тлів жар багаття, вкриваючись сірим попелом.
— Адаме, що то? — В голосі Єви відчувалася тривога. — Гуде… Ніби під землею.
— Гуде й справді під землею, — дослухавшись, підтвердив Адам. — Але далеко, і нам той гул поки що не загрожує.
— Землетрус? — зойкнула Єва. — То нас ще завалить камінням у цій печері?..
— Ні, не землетрус, — заспокоїв її Адам і додав по хвилі: — Десь, напевно, прокинувся вулкан.
— Хіба і тут є вулкани?
— Чому б їм не бути? Хіба Леонія гірша од Землі? Навпаки, вона молодша за Землю, тож і діючих вулканів на ній може бути більше. Ми просто з ними ще не встигли познайомитись.
— Хто тобі сказав, що я згораю від нетерплячки швидше познайомитись з леонійськими вулканами? — Єва запитала це з посмішкою, й Адамові її поведінка сподобалась. — Про мене… аби мене вулкан не зачепив, а я його і пальцем не торкну.
На якусь мить гул стих (вони обоє вмовкли, сторожко прислухаючись), а тоді раптом почувся приглушений відстанню вибух.
— Точно! Вулкан! — підсумував Адам, і його наче вітром здуло з печери.
Слідом за ним вибігла і Єва.
Ніч була чорна, вітряна, повна блискавок, що там і тут краяли небо. Але вітер був гарячий, на дощ не клалося. Та й грому не було чути. А на півночі, де Великі Рівнини кінчалися зубчастими горами, на півнеба вставала червона заграва. Час од часу долинав гул, чулися струси, і тоді земля глухо дрижала.
— Почалося виверження вулкана! Буде на що подивитися.
Єва зітхнула.
— Я не розумію, чого ти радієш? — Вона щулилась від неприємної ночі, від тоскного завивання вітру, від німих блискавок, від червоної заграви, що висвітлювала півнеба.
— На Землі я лише раз спостерігав виверження. Це було на Курилах. Та й то з літака. Проте видовисько, скажу тобі, було з тих, що на все життя запам’ятовуються.
Єва тремтіла. Позад неї нуртувало море Спасіння, і його бризки долітали аж сюди, на майданчик. А попереду в чорній пітьмі, що наче кров’ю була облита на десятки й сотні кілометрів, вставало щось загрозливо-незбагненне.
Гул наростав-наростав, збільшувався, грізнішав і зрештою закінчився вибухом — ніби гахнула всегігантська гармата.
Єва кинулась до Адама.
— Боюсь, Адаме, я боюся!.. Ніч чорна, заграва червона. Чимось недобрим віє од вулкана.
Він погладив її по тремтячому плечу і подумки подякував вулканові (якби не він, Єва навряд чи дозволила б дати себе погладити).
— Це ж лише проснувся вулкан.
— Послухай, а чому ти мене… гладиш? — раптом насторожено запитала Єва.
— Ти ж боїшся, — знітився Адам.
— А хто тобі сказав, що я боюся?
— Мені так… здалося, — пробурмотів він винувато.
Єва помовчала і зненацька попросила:
— Я передумала. Гладь мене й далі, бо я таки й справді боюся. — Єва засміялась і несподівано притулилась до нього.
Адам аж задихнувся від теплої хвилі, що з ніг до голови огорнула його, і в тій хвилі млосно защеміло серце.
Пролунав третій вибух, ще гучніший за перші два, і далеко в горах у небо метнулась така яскрава, криваво-червона заграва, що вони обоє на якусь секунду заплющили очі. А коли розплющили, то побачили, як у червоному полум’ї злітали в небо якісь чорні предмети.
— Почалося основне виверження, — прокоментував Адам, насолоджуючись теплом Євиного тіла. — Зараз ідуть викидки рідкої лави — магми. А темні предмети, що злітають угору, та багатотонні глиби каміння. Це ж здорово, Єво! Перше виверження вулкана, відколи ми живемо на цій планеті.
— Я не проти, щоб це виверження було й останнім. І взагалі… — Єва підвела голову, і він близько-близько побачив її очі, в яких танцювали червоні відблиски розжареної магми. — І взагалі, — насмішкувато повторила вона, — чого це ти до мене притулився? Ще, чого доброго, й обніматися почнеш?
— Ну що ти, Єво! — Адам поспішно відійшов убік. Постояв ще трохи і, пробурмотівши: "Яка хвилююча ніч!", зайшов до печери.
Єва лягла на своє місце, а він — на своє, заклавши руки за голову.
— А чому проснувся вулкан? — по хвилі озвалася Єва.
— Цього взагалі ніхто не знає. Вулкани сплять іноді тисячоліттями, а тоді раптово прокидаються і починається… музика. Принаймні так завжди було на Землі.
— А нам він не загрожує?
— Звідси до нього кілометрів із двадцять, якщо не більше. — Адам встав, підійшов до багаття, розворушив палицею жар, накидав паліччя і сказав, дивлячись у вогонь: — У дитинстві я мріяв стати вулканологом. Перечитав усе, що було написано про вогнеди-хаючі гори, й уявляв себе грізним приборкувачем вулканів. І хоч став геологом, але дитяча мрія ні-ні та й дає про себе знати. Хочеться заглянути вулканові в душу: що там?
Єва теж підійшла до вогню, сіла на камінь і, обхопивши коліна руками, поклала на них голову, повернувши лице до нього.
— І тебе в дитинстві тягло на такі жахи? — запитала, показуючи поглядом на криваві відблиски, що танцювали на стіні печери. — Знайшов про що мріяти!
— Тому, що кожен вулкан — це загадка. Неприступна таємниця. І разом з тим найтитанічніша з усіх титанічних сил Землі. А що відбувається у його надрах, того ніхто не знає. От я і мріяв стати вулканологом і відкрити його таємниці.
— Так зразу й усі?
— Ну, хоча б одну. — Він помовчав. — Одну-єдину, і це теж немало для людського життя.
Вони помовчали, прислухаючись до гулу, що долинав у печеру. Вулкан не затихав і на мить.
— Знаєш, про що я зараз подумала? — запитала Єва. — Коли б ти вивчився на вулканолога, а не на геолога, то ми б ніколи не зустрілися з тобою на Памірі. І тим більше, не сиділи б зараз у печері на Леонії.
Знадвору долинув вибух ще гучніший за попередні, і на протилежній від них стіні печери затанцювали криваво-червоні відблиски.
— То трудиться бог Вулкан, — і Адам пояснив їй, що слово "вулкан" прийшло до нас від стародавніх римлян, які вважали вулкани трубами печей, біля яких працює бог вогню і ковальського ремесла — Вулкан. — У грецькій міфології, — продовжував Адам, — богові Вулкану відповідає бог Гефест. На відміну од інших богів Олімпу, Гефест ніколи не марнував час у гульках та пиятиках, як то робили інші боги. Він любив фізичну працю. Стародавні греки вірили, що майстерні Гефеста знаходяться у жерлах вогнедихаючих гір, а сам він живе у кратері гори Етна, що на острові Сіцілія. Коли починався гул, греки казали: то працює бог Гефест.
Та ось гул закінчився вибухом, і Єва тільки головою похитала.
— Невгамовний бог. Але краще б було, аби він… байдики бив і нічого не робив.
— Друге ім’я Гефеста — робітник, — з повагою відзначив Адам. — Вслухайся, Єво, у боже ім’я — Робітник. Жоден бог жодної релігії не мав такого славетного імені — Робітник. А якщо сам бог не цурався праці, то нам і поготів треба трудитися. Я хочу на Леонії стати учнем Гефеста.
— Ковалем?
— Так. Але не тільки ковалем, а й металургом, У горах повно мідних руд, є олово. З них можна виплавити бронзу. А бронза — то життя.
— Ти збираєшся виплавити бронзу?
— У мене немає іншого виходу, — пробурмотів він, укладаючись на своєму лежаку. — Завтра на Леонії мусить розпочатися нова епоха — епоха бронзи.
— Виходить, я буду присутня при історичній події? — пирхнула Єва. — Хоч би не проспати таке негадане щастя.
8
Бог Робітник трудився з солідним гулом. Виверження вулкана тривало всю ніч, через кожні 2–3 хвилини. Працював бог у чіткому ритмі: спершу чувся гул, потім з’являвся спалах над конусом гори і в небо, ледве видиме звідси, в хмарі попелу вилітало каміння, наче корки із пляшок, а вже потім вихлюпувалась червона лава — магма. Здалеку, та ще вдень, вона видавалася звичайними патьоками рожевої фарби.
Наставала тиша на дві-три хвилини — тільки курілося над конусом гори, — потім знову повторювалося усе спочатку.
Випалюючи жаринками бороду ("голитися" він уже навчився вправно і швидко), Адам думав про Єву. Потім вони нашвидкуруч поснідали печеними яйцями, котрі вже обом добряче набридли, розпили кокосовий горіх і заходилися лаштуватися у дорогу аж на цілий день. У торбинку (щось схоже на торбинку Адам виплів із лика) поклали десяток печених яєць, солі. Адам прихопив своє огниво — лук з паличкою для свердління та палицю з ямкою, — і вийшли з бухти.
Із-за Східних Мідних гір вставало сонце Толіман зі своїм супутником. Море, як завжди вранці, було тихим та умиротвореним, навіть чайки кричали не так жалібно.
З півночі на захід, до Західних Мідних гір, тяглися густі й чорні хмари — попіл викинутий у небо при виверженні вулкана.
(Продовження на наступній сторінці)