Нараз хтось різко штовхнув Єву у спину, і вена мовби пробудилася зі сну. Рятівний поштовх підкинув її на метр уперед.
До берега!..
А поштовхи продовжувалися. Зрештою, Єва, пропливши ще кілька метрів, відчула під ногами дно і ледве стала на нього затерплими ногами. Це вже було спасіння.
І тут вона побачила дельфіна.
Він проплив понад берегом, вистрибнув із води, свиснув, як здалося Єві, привітно й весело: "Тепер не пропадеш!.." І зник під водою.
Хитаючись, вона вийшла на прибережний пісок і Епала. Світ завертівся перед нею, бухта попливла швидко-швидко, але коли хвилі лизнули їй п’яти, Єва з жахом подумала, що спрут може стягнути її назад у море… І вона поповзла подалі від води, бурмочучи: "Не дістанеш… Тепер уже не дістанеш…"
Туманіло в очах, на губах виступила кривава піна, а Єва все повзла і повзла. Потім голова впала на руки, і вона втратила свідомість…
5
Спрут виявився не таким уже й бридким та страшним, як при першому знайомстві, коли він хотів затягнути її у воду.
"Чому ти злякалась, двонога істото? — грайливо водив він перед нею своїми витонченими щупальцями. — Я ж лише хотів познайомитись із тобою".
"Для цього треба було мене тягти у воду?" — сердито одказала Єва.
"Хто тебе тягнув? — вкрай здивувався спрут. — Я лише обняв ніжно-ніжно і ввічливо запрошував. Але ти, на жаль, не зрозуміла мене. Ось тоді я вирішив показати тебе нашим".
"Кому це — "нашим"?"
"Спрутам. Адже вони ще ніколи не бачили такої істоти, як ти, — з двома щупальцями".
"У мене не щупальці, а руки, — обурилася Єва. — Я людина!"
"Наші премудрі спрути…" — почав було він. Та Єва перебила його:
"Ви що, розумні істоти?"
"Так, на дні моря найрозумніші — спрути. І я дуже хотів, щоб ти побувала у нас в гостях".
"Але ж я могла втопитися!"
"Як це — втопитися?" — не збагнув спрут.
"Ну… загинути від води".
"Ти дивна істота, і мова твоя теж дивна. Як це можна загинути у воді? — страшенно здивувався елегантний спрут. — Вода — єдине середовище, у якому може існувати життя. А поза водою — смерть. Загибель розуму і життя".
"Для нас вода небезпечна, бо наше життя розвивається у кисневому середовищі. У повітряному морі".
"Коли я скажу про це премудрим спрутам, вони реготатимуться цілих три дні і три ночі!.."
І ввічливий спрут так зареготав, що Єва враз опам’яталась.
— Де я?.. — злякано запитала вона.
Звела голову, відчуваючи тупий біль у всьому тілі, — вона лежала у печері, на кам’яній постелі, а над нею схилився Адам.
— Як гадаєш, може бути розум у спрутів?
— Цілком можливо. За певних умов розум може розвинутися і в воді, на дні морів та океанів. А що?
— Приснилось мені чи примарилось, що в цьому морі живуть розумні спрути. Один із них і хотів зі мною "познайомитись".
— Ти вся у кривавих смугах. Як тобі вдалося врятуватися?
— Дельфін виручив. — Єва вмовкла. По хвилі озвалася знову: — Я тебе гукала…
— Я був у Мідних горах, — винувато сказав він. — Але більше я тебе не залишу саму.
— В останню мить… Тобто коли мені здалося, що це моя остання мить, мені захотілося побачити тебе. — Адам ворухнувся, і Єва злякано попросила: — Не відходь од мене. Я хочу, щоб ти завжди був зі мною.
— Твоє бажання легко виконати, адже, крім мене, на планеті більше нікого немає.
— Ти знову кепкуєш, а я серйозно. Я боюся залишатися одна…
І зробила рух, щоб звестися.
— Лежи, лежи, — попередив він. — Тобі не можна рухатись.
— Пити, — попросила Єва, й Адам, діставши черепашку, напоїв свою супутницю. — Як добре, що я вдома. Чуєш, уже печеру домом називаю. До всього людина звикає… А ти де був?
— Я на бірюзу наткнувся, тому й забарився. За другим хребтом, на дні потоку. Бірюза — мов намальована. Голуба-голуба, як весняне небо. — Адам дістав із кишені жменю яскравих бусинок, і в Євиних очах заголубіло. — Це тобі на намисто.
— Ой! — тільки й мовила вона у захваті. А по хвилі: — Що ти ще бачив у горах?
— Познайомився з удавом. Дуже милий удав. І такий цікавий! Витріщився на мене, як на диво, а коли я ворухнувся, то він як підстрибнув. Метрів на два. У траву впав — і тільки його бачили.
— Тобі повезло, а ось мені… — І вона сумно зітхнула.
Єва лежала перед Адамом напівоголеною і тому почувалася ніяково. З тим почуттям соромливості вона й заснула. І знову їй приснився елегантний спрут. Він обмацував її витонченими щупальцями і голосом Адама наказував: "Лежи, лежи, у тебе жар. І рани горять…" Потім раптом сказав, що хоче взяти у неї інтерв’ю.
"У мене лише одне запитання: чи потрапляли ви коли-небудь у скрутні ситуації?"
І заходився обмацувати її своїми щупальцями, Єва боронилась, як могла, і все кричала: "Я зараз Адама покличу. Ада-аме-е!.."
Прокинувшись, відчула, що чимось обліплена.
— Що це? — запитала злякано, бо здалося їй, що то — щупальці.
— Лежи, лежи, — заспокоїв її Адам. — У тебе жар, то я нарвав листя подорожника і поприкладав до твоїх ран. Листя подорожника знімає жар і допомагає швидкому заживленню.
6
Жар у Єви тримався три дні.
Адам не відходив од неї, напував кокосовим молоком, міняв листя подорожника, а воно від жару швидко висихало і скручувалось. На ніч розводив у печері багаття (дим від нього піднімався під високе склепіння і через тріщини у камінні десь зникав), укривав Єву на ніч морською травою. Коли б вона не погукала його — вдень чи вночі, — він завжди був поруч і, дбайливо схиляючись над нею, запитував:
— Я тут, чого тобі?
На четвертий день жар почав потроху спадати, і Єва вже могла сидіти. Багряно-сині смуги на її тілі — сліди від спрутових обіймів — уже позасихали і почали заживати. Лише тоді вона змогла одягти свій спортивний костюм.
Одного разу, повернувшись до печери, Адам побачив Єву на березі моря: вона бродила по коліна у воді.
— Що ти робиш? — закричав він, спускаючись у бухту. — Зараз же вийди з води! Раптом — спрут?
— У цьому морі спрути мудрі, — засміялась вона.
Зненацька почувся свист — і вони завмерли, повернувшись до моря. Понад берегом мигнув чорний плавець, і з води вистрибнув дельфін.
— Він! — крикнула Єва. — Рятівник мій!
— Дельфіни всі схожі один на одного, — висловив сумнів Адам.
— Ні, ні, це мій рятівник, я його впізнаю серед тисячі дельфінів! — І Єва кинулась у воду.
— Обережно, Єво!..
Вона забрела у воду по пояс, простягла руки; дельфін ткнувся їй у долоні — спершу в одну, потім у другу — і легенько свиснув.
— Він запитує мене… як я почуваюсь, — збуджено говорила Єва. — Рятівнику мій, я ніби заново на світ народилася. І ніколи-ніколи не забуду тебе, найкращий у всьому морі дельфінчику!
Дельфін описав коло, ще раз ткнувся у Євині руки, весело свиснув, підстрибнув і зник.
— Спасибі тобі, рятівнику! — гукнула йому вслід. Хай тобі щасливо живеться у цьому морі. Припливай до нас у гості! — Й обернулась до Адама: — Давай якось назовемо це море.
Адам мить подумав і мовив:
— Є назва. Море Спасіння. Хай віднині воно так і називається — море Спасіння!..
— А тепер слухай мій наказ! — тоном, що не допускає заперечень, сказала Єва. — В море Спасіння віднині без зброї в руках — ані кроку! Я не хочу, щоб якась… метка спрутиха тебе обнімала. Отож без зброї ані-ні!
— Але ж у мене немає зброї.
— Чим хочеш озброюйся — хоч палицею, хоч каменюкою, хоч ще чим, — а тільки з голими руками у море зась! Ясно?
— Ясно, — покірно мовив Адам.
Таким чином на безлюдній планеті Леонія в один день і в одну годину відбулися аж дві видатні події: було названо море і вперше за всю мільярднолітню історію Леонії на її поверхні пролунав наказ. Скільки їх буде ще попереду, скільки сотень тисяч жінок скільком чоловікам даватимуть накази — автор того поки що не відає. Але свято вірить, що наказ Єви, адресований Адамові, хоч і перший, але не останній. Думаю, всі спадкоємці Адама підтвердять, що автор тут анітрохи не помиляється.
7
Із подій, вартих згадки у третій частині нашої… майже не вигаданої історії про двох землян та їхнє поневіряння на безлюдній Леонії, уваги заслуговує та, яку Адам згодом назвав так: "Ніч, коли трудився Робітник".
Отже, про ту ніч. А втім, нічого особливого в ту ніч не трапилося (а любителі пригод ніяких пригод у цій главі не знайдуть), але вона прискорила рішення Адама стати учнем… бога.
Якого бога? Адже планета безлюдна, а де немає людей, там, як відомо, немає і богів, бо останні завжди є тільки супутниками людей.
(Продовження на наступній сторінці)