«Предивно бысть чюдо в Полотськъ» Валентин Чемерис

Читати онлайн твір Валентина Чемериса «Предивно бысть чюдо в Полотськъ»

A- A+ A A1 A2 A3

Хвилю тому воно ще було. І раптом у наступну мить наче хто, клацнувши вимикачем, виключив білий день. Як ото в помешканні електролампочку. Тільки цього разу хтось вимкнув сонце, а з ним і білий день.

"Диво дивнеє", — встиг я подумати. Та хіба ж може таке статися білого, щонайбілішого дня, повного сонця, коли ще до вечора не близько?

Суцільна, непрониклива пітьма наче з неба упала.

Я сидів отетеріло, не відчуваючи під собою навіть лавочки, нічого з реального світу не відчуваючи. По якомусь часі (але, мабуть, хвилин через декілька, так, так, через декілька хвилин) передихнувши, зібравшись з думками і відновивши здатність мислити, я подував, що це очевидно ефект сонячного удару, коли в людини раптом все темніє увічу, але ж ні… Не сонячний ефект, заперечив я собі, адже я зберігав повну ясність розуму та свідомості і добре все пам’ятав — хто я, де я і що зі мною трапилось…

Але ж куди тоді зникли гамір вулиці, голоси людей, шум машин, дитячі вигуки, гудіння бджіл на липі, під якою я сидів і самі її медвяні пахощі… Я боявся ворухнутися, бо здавалося, що піді мною, точніше, під лавочкою розверзлась чорна безодня прірви, з якої війнуло холодом. Я все ще не тямив, що ж врешті-решт сталося?

Пітьма була суцільна і мертва.

Наче у вакуумі. Але такої пітьми в білому світі — навіть найчорнішої ночі — бути не може, бо така пітьма в природі та ще у великому місті просто… просто нереальна і неприродна.

Але так тривало, на щастя, не довго, справді не більше декількох секунд — від трьох до десяти, не більше. (Мені чомусь здавалося, що сім). А тоді неприродна темрява зникла так же раптово, як і з’явилася.

Я схопився, роззираючись…

На Старокиївській горі западав тихий вечір, хоч перед нападом раптової темряви — я добре пам’ятав, — було ополудень.

На лавочці біля мене не було нікого. Гм… Де ж подівся той, жовтоокий спеціаліст із чортівні? Ет, зрештою, махнув я рукою, як з’явився негадано, так і зник — чи й не втрата. Хоча взагалі — цікавий дивак. Астрофізик і одночасно спец по різній там бісівщині. Рідкісне, взагалі, поєднання. А втім, мені швидко стало не до нього, вже якось квапно сутеніло, лише де-де миготіли рідкі перехожі. Я теж заквапився додому, пошкодувавши, правда, що так і не взяв у дивного свого співрозмовника ніяких координатів. Та й він хороший! Зник, не попрощавшись. Хоча й погрожував мене переконати. У чому, цікаво? В тому, в чому тверезо мислячу людину неможливо переконати? Дивак та й годі! Хоча, зізнаюсь, люблю диваків! Навіть астрофізиків, які водночас є спеціалістами з чортівні, бісівщини, і кого там ще?..

Та яким же був мій подив, коли вдома, ледь переступивши поріг, я викликав своєю з’явою бурхливу реакцію в дружини. Заплакана, змарніла (під очима синці), якась змучена, наче вистраждана, вона, тільки-но я вигулькнув у квартирі, крикнула:

— О-о-о!!! Ти-и??. Нарешті з’явився!!!

— Чому нарешті? — знизав я плечима. — Як обіцяв повернутися о десятій вечора, так і повернувся…

— О десятій, але якого вечора? — в сльози дружина. — Де ти пропадав цілу добу?

— Яку д-добу?

— А ту, протягом якої тебе не було вдома. Та хоч би застеріг… Нема й нема. День немає, ніч немає, знову день минає, а тебе, як і перше, немає… Що я могла думати, коли нині люди в місті пропадають, як у лісі глухому? Я вже й у міліцію дзвонила, у лікарні… І, навіть… навіть, — шморгнула носиком, — у морг… Слава Богу, повернувся… Живий. Але де ти був стільки часу?

— На Старокиївській горі з одним… мм… спецом посидів.

— Цілу добу?

— Бог з тобою, з годину, не більше. А потім той спец загадково щез, як на кілька хвилин чомусь раптово потемніло у світі білому…

— З яким це ти… спецом сидів?

— А з тим… що по чортівні різній та бісах, — відповів я, знімаючи куртку та літнього кашкета. — Сам не відаю, де він узявся і чому підсів до мене на лавочку… Хоча загалом з ним було цікаво. Правда, він якийсь дивний… очі жовтющі… І мов би має здатність чужі думки читати.

Дружина глянула на мене, вражено глипнула й застигла з розкритим ротом і щось намагалася сказати, тикаючи пальцем на мою голову…

— Що з тобою?

— Це з тобою… що? — Нарешті дружина повернула собі дар мови. — Хто тебе так… обкарнав? Для чого?

— Що ти мелеш?

Я глянув у дзеркало в передпокої і не впізнав себе: з розкішної шевелюри, чубатої кучми моєї на голові — ані волосинки. Наче хто бритвою пройшовся.

— Н-не знав… Я не стригся. Навіть не думав про таке…

— Не стригся, а прийшов стриженим… Ти хоч думай, що говориш. Подивися ще раз на себе уважніше…

Я подивився. У дзеркалі моя голова блищала суцільною лисиною — як відполірована. Це ж треба?.. І хто ж це мене обчикрижив, яка нечиста сила? Та ще й так утнула, що я нічого й не відчув. Якщо тільки вона, нечиста сила, — є, в чому я все ще сумнівався.

І тільки-но я подумав, що все ще сумніваюся в наявності нечистої сили, як у глибині дзеркала, відразу ж за моїм відображенням, у ньому виник він — недавній мій співрозмовник по Старокиївській горі, астрофізик і водночас спец із чортівні… Привиджений, примарений чи… реальний? Виник, наче з глибини дзеркала вийшов. Із його задзеркалля. І став позад мого відображення у тім… віртуальному чи якому там світі?

І підморгнув мені прискаленим жовтим оком.

"Ідіот" — дорікнув я йому подумки, показуючи на свою обстрижену голову.

Він лише насмішкувато розвів руками. Мовляв, що вдієш, довелося, адже ти не віриш у чудо.

І — зник. Розтанув у своєму задзеркаллі, як наче його й не було.

— З ким ти подумки полемізував? — насторожено озвалася дружина. — Чи ж бува не із своїм відображенням у дзеркалі?

Замість відповіді я процитував їй рядок з "Повісті врем’яних літ":

— "Предивно бысть чюдо в Полотьскъ".

Процитував у Києві, в літо 2004-те.