Бо не до похоронів було, як перська орда вже за кряжем отаборилась. Тут живі душі треба хутчіше рятувати, де вже про покійників дбати. Та й померла, звісно, не знатна жінка, і навіть не скіф'янка вільна, а чужачка. Рабиня. А таких просто заривають у землю, і все.
І не могла Ольвія сказати, що та рабиня її мати, але все ж наполягала, щоб Мілену поховали не як рабиню, а як просту вільну скіф'янку…
– Вона померла у Скіфії, хай буде вона скіф'янкою, – сказала Ольвія. – Вона заслужила на це.
Погукали покійницьку повитуху.
Прийшла стара жінка з чорною бородавкою на носі, з великою мідною сергою у вусі. На Ольвію навіть не глянула, веліла покійницю винести із шатра і покласти на розстелену шкуру бика.
Ольвія сама винесла Мілену, обережно опустила її легке і висохле тіло на шкуру. Востаннє подивилася на матір. Лежала перед нею маленька сухенька жінка із зморшкуватим жовтим личком, тільки чорні стрілки брів вказували на її колишню вроду і молодість. Волосся було білим як сніг: побілила його так пітьма рабства. На обличчі Мілени – жодних слідів мук чи тяжкого, горьованого життя. Лежала спокійна, лагідна.
І Ольвії хоч на мить стало легше, що мати її на тім світі заспокоїлась.
– Благополучної тобі дороги у світ пращурів, мамо…
Звелась і відступила на крок.
Покійницька повитуха, ставши на коліна, швидкими, завченими рухами загорнула Мілену в шкуру, перевертаючи її, наче колоду, туго спеленала труп і зв'язала згорток на ногах і грудях конопляною мотузкою. Вузли затягла зубами і, звівшись, виплюнула волокна від мотузки, задоволено прогуділа:
– Готово! Міцно зв'язала, не втече ваша рабиня із того світу. Можете брати.
Слуги поклали згорток на візок, запряжений парою комолих волів, взялися за батоги.
Покійницька повитуха веліла Ольвії надіти чорне плаття і низько, аж по самі очі, запнутися чорною хусткою. Перевдягання так пояснила:
– Щоб душа померлої не впізнала тебе у всьому чорному і не шкодила тобі потім… Вона подумає, що жінка у чорному – то не Ольвія, її господиня, а чужачка.
– Мілена ніколи не буде мені мстити, – сказала Ольвія.
– Такий звичай, – зло сказала повитуха. – Душі мертвих мстиві і небезпечні. Не вбережешся від них – лиха потім не обберешся. Все тобі пригадають. А ця, – кивнула на згорток, – була рабинею, лиха зазнала у Скіфії чимало, тож буде мстить.
Ольвія більше нічого не сказала, мовчки перевдяглася у чорне, низько, по брови, запнулась чорною хусткою.
– У люстерко не заглядай, – застерегла покійницька повитуха. – Через люстерко тебе може побачити душа померлої. І впізнає, хоч ти і вбралася у все чорне.
Ольвії дуже хотілося, щоб на неї бодай і через бронзове люстерко поглянула востаннє Мілена, та повитуха покійницька заквапила її:
– Швидше, господине, бо на обрії вже багато диму. Треба вирушати на північ, і так забарилися із цією рабинею.
– Гей, рябі, гей!.. – загукали погоничі, ляскаючи батогами, повозка заскрипіла, і похоронна процесія рушила.
– Гей, волики, гей! – вигукували погоничі і тривожно позирали на захід, де здіймалися дими. – Швидше, рябі, швидше! Бо перси як наскочать, то всім нам доведеться на той світ іти.
Ольвія йшла за повозкою, а позад неї троє жінок замітали полиновими віниками сліди від коліс і людських ніг. Це робилося для того, щоб душа покійної не знайшла назад дороги та не повернулася до живих мстити за рабське життя.
І зникала стара рабиня із цього світу без слідів.
Погоничі покрикували на волів, жінки шаргали віниками, а високі дерев'яні колеса надривно скрипіли, ніби хотіли запитати: як же так? Прожила людина, і сліду від неї не лишиться?
"А колись же вона була юною та гарною дівчиною, – думала Ольвія, із змішаним почуттям жалю і страху поглядаючи на грубезний згорток на повозці. – А колись же вона любила, і білий світ був для неї широким, та світлим, та радісним. І сонце їй ласкаво світило, і думала вона, що вічна… Чи знала, що отак закінчиться її многостраждальна путь?.."
Скриплять колеса, гейкають погоничі, шаргають жінки віниками.
Шаргають, щоб ніякого сліду на цій землі не лишила сліпа скіфська рабиня, яку й за людину ніхто не мав. Та й зараз не мають, а хоронять так тільки тому, що раптом цього забагла господиня. І чим її так привабила до себе покійна рабиня? Хіба мало у вождя рабів та рабинь? Чого його так побиватися за якоюсь чужачкою, безрідною і сліпою?..
Скриплять колеса…
Шаргають жінки віниками.
І хочеться Ольвії крикнути: не замітайте сліду, все одно Мілена сюди не повернеться. Світ білий був надто жорстокий для неї, то чого ж вона сюди повернеться?..
Спинилися біля неглибокої і неширокої ями, сяк-так видовбаної на скору руку біля підніжжя якоїсь прадавньої скіфської могили. Погоничі взяли за два кінці згорток, зняли його з повозки і хотіли кинути його в яму, та Ольвія так глянула на них, що вони, злякавшись, обережно опустили згорток на землю. Ольвія постояла над матір'ю якусь мить і веліла опустити тіло у яму.
Погоничі обережно опустили згорток.
– Відійдіть геть! – веліла їм Ольвія, і вони поспішно відійшли.
Ольвія опустилася на край ями, непомітно витягла з рукава важкий мішечок й опустила його у яму.
– Це тобі, мамо… щоб хоч у світі предків ти не знала злигоднів. Цього золота вистачить і тобі, і Лікті. Прощай!..
Брала пригорщами суху грудкувату землю, кидала її в яму, притрушуючи мішечок, щоб погоничі не помітили мішечка.
Випросталась.
– Загортайте!.. І насипте горбик землі. Щоб видно було, де лежить Мілена. Як скінчиться війна, я прийду на її могилу.
Розділ п'ятий
Чуби, яи виросли у Персії
"…скіфи вирішили не вступати у відкриту битву із персами… Скіфи почали повільно відходити, женучи скот, засипаючи колодязі і джерела і знищуючи траву на землі. Своє військо вони розділили на два загони[31]. До першого загону під орудою царя Скопасіса приєдналися савромати. Загін цей на випадок нападу персів на цю область повинен був відходити прямо до ріки Танаїсу, вздовж озера Меотіди. Якщо ж перси повернуть назад, то переслідувати їх… Два інших царства – велике царство під владою Іданфірса і третє, царем якого був Таксакіс, з'єднавшись в одне військо разом з гелонами і будинами, повинні були також відходити, тримаючись на відстані денного переходу від персів, і, таким чином, здійснити воєнний план. Перш за все потрібно було заманити персів у землі тих племен, які відмовилися від спілки із скіфами, щоб втягнути і їх у війну з персами. Якщо вони не побажали добровільно виступити проти персів, то їх потрібно було змусити воювати проти волі…
Прийнявши таке рішення, скіфи виступили проти війська Дарія, виславши вперед головний загін кращих вершників. Кибитки з жінками і дітьми, а також решту скоту, крім необхідної для харчування кількості голів, вони відправили вперед з велінням увесь час рухатись на північ…"
Геродот. "Історія". Книга четверта. "Мельпомена".
Розділивши свої війська, царські скіфи почали свою "дивну" війну з Дарієм.
Перший загін скіфів та савроматів, заманюючи за собою персів, повів вождь, повів Скопасіс, повів, знищуючи за собою все, що тільки можна було знищити.
Скопасіс вважався другим вождем після владики. Другим вождем, як для всієї Скіфії. Для своїх же племен він був царем, і підвладні йому скіфи інакше, як владикою, Скопасіса і не знали. Це було відомо Іданфірсу, і він дещо насторожено ставився до другого вождя Скіфії, вбачаючи в ньому свого достойного противника в царсті. Це був хитрий, кмітливий і везучий вождь, якого любили скіфи і за яким охоче ходили в походи. Він мав сильне військо, вірних людей і в своєму краї був повновладним господарем – чинив, що хотів і як хотів. Він хоч і визнавав Іданфірса за свого владику і завжди підкреслював це при зустрічі з Іданфірсом, але завжди чинив по-своєму. Іноді ж, напившись бузату, до якого він був великий охотник, Скопасіс кричав:
– Іданфірс? Хіба він цар?.. Та що ви кажете?.. А я і не знав. Та що мені ваш Іданфірс, як я сам цар. От ви скажіть, хто я вам такий?
І скіфи всі в один голос весело кричали:
– Цар ти нам!.. Цар!!
– Ну так вип'ємо ще бузату, коли я вам цар! – кричав Скопасіс і напував хмільним бузатом всіх, хто до нього приходив. І сам при цьому так напивався, що розганяв все кочовище по степу.
Іданфірс вже б давно його прибрав, відрядивши при допомозі вірних людей другого вождя у світ предків, але Скопасіс хоч і був хитрим, але ніколи не був підступним. А потяг його до бузату, щоденні гульбища і зовсім робили його нешкідливим. Бо далі отих балачок, що він, мовляв, сам цар, Скопасіс ніколи не йшов і Скіфію не підбурював до непокори. А коли визрівав який похід, коли Скіфія збирала усі свої сили, Скопасіс першим приводив до Іданфірса свою орду, таких же відчайдухів, яким і сам був, і казав:
– Владико, я і мої люди належать тобі. Куди ти велиш, туди й підемо. Зброя у нас є, бузат є – чого нам ще треба?
– Ще й ворог є, – з іскринкою в очах казав владика.
– Так то ж добре, що ворог є! – вигукував Скопасіс. – Без ворога нудно у світі жити. З ким би я бився, якби не ворог, га? Хіба що із своїми, а так з ворогом душу відведу. А трапиться підходящий вождь у ворогів, то й на герць з ним стану. Чужу силу рознюхаю, свою покажу – веселіше буде жити.
(Продовження на наступній сторінці)