"…як воєначальник, я – відмінний воєначальник… Я володію невтомною силою в руках і ногах, як вершник, я – відмінний вершник. Як стрілець із лука, я – відмінний стрілець із лука, як у пішому, так і в кінному бою. Як списоносець, я – відмінний списоносець, як у пішому, так і в кінному строю. Це здібності, якими мене нагородив Ахурамазда, і я зумів використати їх. З волі Ахурамазди те, що мною зроблено, я зробив дякуючи цим здібностям, якими Ахурамазда мене нагородив. О, підданий, знай твердо, який я є, і які мої здібності, і яка моя перевага. Хай тобі не здасться лжею те, що почуєш вухами. Хай тобі не здасться лжею те, що мною зроблено".
Розділ третій
Осине гніздо Сифії
Не знав Дарій, що "дивну" війну владика скіфів Іданфірс просто змушений був вести із персами. Іншого виходу в нього не було, як не було і достатньої сили, щоб протистояти Персиді і дати їй вирішальний бій. В перші дні, як тільки дійшли чутки про похід персів, Іданфірс спішно відрядив свого посланця до сусідніх племен із завданням будь-що схилити їх на скіфський бік. Одних схилити лестощами (потім за ці вимушені лестощі можна буде відомстити!), других – обіцянками не чіпати їх більше, якщо вони допоможуть скіфам, третіх взяти погрозами: впораємось, мовляв, із Персидою, візьмемося за вас, непокірних… А тоді – начувайтесь, тоді не буде вам місця у степах. Але погрожувати, звісно, треба натяками, дати їм зрозуміти, а не казати у вічі.
Особистим своїм посланцем владика вибрав Тапура.
Молодий вождь східних кочовиків – і про те добре знали у степах – не дуже корився владиці, бунтував, діяв на свій розсуд, часом наперекір владиці. І якщо вже він – непокірний вождь – діє з Іданфірсом спільно і прибув від його імені, то, виходить, загроза і справді тяжка. Інакше самолюбивий Тапур не змирився б із владикою.
Приблизно так міркував Іданфірс, коли гадав, кого послати своїм посланцем на раду племен.
Тапура ж напучував:
– Поїдеш в урочище Пантікапи. Там, оповіщені моїми людьми, зберуться представники савроматів, будинів, гелонів, таврів, агафірсів, меланхленів та неврів. Зумієш їх схилити на свій бік – малою кров'ю здолаємо Персиду. Бо першими у бій виставимо чужі племена, хай вони помолотять персів, а коли вони і перси обезсиляться – вдаримо ми, свіжими силами. І малою кров'ю здобудемо перемогу. Така моя задумка. Але про неї чужим племенам не говори. Будь лисицею і хвостом замітай свої сліди. Мовляв, Персида напала не тільки на нас, скіфів, а й на вас…
В очах Тапура спалахували вогники.
– Зрозумів тебе, владико. Я теж так думаю: як зборемо Персиду малою кров'ю, потім притиснемо і своїх спільників.
– Ти мудрий, як гадюка! – сказав задоволено владика, і в його устах це прозвучало як велика похвала. – Щасливої дороги!
Але повернувся Тапур із не дуже втішними вістями.
Хитру задумку Іданфірса повністю не вдалося здійснити.
На раді вождів і старійшин в Іданфірса Тапур відразу по поверненню доповів про наслідки своєї поїздки.
Коли посланці племен зібралися в урочищі Пантікапи й зійшлися у велике коло, скіфи рознесли всім чаші з вином, сир і в'ялене м'ясо.
Раду почав Тапур, піднявши свою чашу.
Почав тихо і мирно, дещо навіть запобігаючи перед посланцями племен:
– Хай дарує нам бог Папай добре здоров'я і силу молодечу!
Посланці гелонів та будинів схвально закивали чубатими головами, а посланець таврів визивно кивнув:
– Маємо своїх богів, то чому в чужих, скіфських, мусимо позичати здоров'я та силу?.. Як би нам те здоров'я та не вилізло боком.
– Скіфи задарма нічого не дають! – вставив слово і посланець неврів, але чашу із скіфським вином випив одним духом.
– Так говорять у наших степах, – стримано мовив Тапур. – А здоров'я та сила, від чиїх би богів не йшли, ще нікому не шкодили.
– Авжеж, – сказав посланець неврів, сказав, мовби згоджуючись із Тапуром, але по тону, яким він мовив, ясно стало, що думає він про інше.
Інші посланці поки що не втручалися у розмову.
Тапур коротко розповів про прихід перського царя у… він хотів було сказати "у скіфські степи", але в останню мить передумав і з притиском закінчив:
– У наші степи!
– Авжеж, – озвався посланець неврів, – у наші… – Але знову по тону, яким він мовив, виходило, що він думав про інше.
– Наші коні вже осідлані, акінаки наточені, а стріли наші, як завжди, жадібні до чужої крові! – вигукнув Тапур. – Всі наші чоловіки вже зібралися, і над нашою землею вже пролунали бойові кличі родів. Тепер час кричати вам свої бойові кличі. Перси сунуть тьмою, і нам буде зле, якщо ми не домовимось про спільні дії.
– Не нам, а вам! – крикнув посланець таврів. – Вам, скіфи!
– Про персів ми чули, – озвався невр. – "Велике вухо" рознесло вість про персів у всі усюди. Але перси прийшли до вас, скіфи, ви й зустрічайте своїх гостей. А ми тут при чім?
Шукаючи підтримки своїм словам, він глянув на тавра.
– Хитрі скіфи хочуть, щоб ми підставляли за них свої голови під перські мечі, а груди під їхні списи і стріли! – вигукнув тавр. – Перси – не наші гості, і не нам про них мову вести. Ми живемо у горах, і перси до нас не дійдуть. Та й чого їм до нас іти? Ми – народ маленький і з персами не ворогували. А ви, скіфи, тинялися по світах, були в Мідії та інших краях, там досадили персам, от вони і прийшли до вас.
– Але наші степи… – почав було Тапур, та його перебив посланець агафірсів:
– Не тільки ваші степи, скіфи, а й також вони наші! А ви, скіфи, колись прийшли сюди ордою, вигнали кіммерійців і захопили собі їхній край, зробивши його своїм. Ви кривдите нас, грабуєте наші поселення і кочовища, а тепер хочете, щоб ми вам ще й допомагали? Воюйте самі із персами!
Такої ж думки був і меланхлен.
– Агафірс правду мовить, – коротко кинув він.
– Мій народ теж так думає, – підсумував тавр. – До скіфів прийшли перси, хай вони і воюють. А своїх воїнів виставляти за скіфами не будемо.
Здійнявся шум і крик.
За скіфів були савромати, будини і гелони.
– Ми згодні допомогти скіфам, – сказали вони. – Повоюєм Персиду, захопимо добру здобич.
– А потім вас захоплять скіфи, – вставив невр. – Якщо ми допоможемо скіфам, вони стануть ще сильнішими. А тоді нам не буде життя од них. Скіфам вірити не можна.
– Коли так, то – начувайтесь! – схопився Тапур. – Впоравшись із Персидою, згадаємо і про вас!
– Чули?! – закричав невр. – Чули, як погрожує нам скіф?
Посланці агафірсів, таврів, неврів та меланхленів покинули раду, а ті, що лишилися, пили вино, їли сир та в'ялене м'ясо і співали пісень цілий день.
Рада вождів і старійшин мовчки слухала Тапура.
– Ось так було, – закінчив Тапур свою розповідь. – З нами гелони, будини і савромати. Вони вже кричать бойові кличі своїх родів.
– А решта наших сусідів? – похмуро запитав Іданфірс. – Вдарять нам у спину чи втручатися у нашу війну із персами не будуть?
– Ухвалили не втручатися.
– Я цього й чекав, – зітхнув Іданфірс. – Жаль, не вдалась наша задумка.
– Вони переконані, що перси прийшли тільки до нас, скіфів, – сказав Тапур. – Зрештою, вони бояться не так персів, як нас. Сильні скіфи небезпечніші за персів, – так вони говорили. Перси прийшли і підуть, а скіфи, себто ми, завжди у цих степах.
– Впоравшись із персами, візьмемось і за них! – зашуміли вожді. – Вони ще нас згадають!
Іданфірс повів бровою, і вожді вмовкни.
– Добре, – сказав владика. – Савромати, гелони та будини – надійні спільники. Використаємо їх і пустимо першими. Хай трохи помнуть їх перси, та й самі ослабнуть, а тоді вже вдаримо й ми. Тому зараз маємо всі разом домовитись, як нам зустрічати персів. Більш як десять кругів літ на нас ніхто не нападав. Полум'я війни спопеляло чужі землі, тепер воно перекинулось і до нас.
Помовчав, і засмагле лице його було непроникливим.
– Збиратися скіфові на бій, що птаху в політ. Птах махнув крилами і полетів, скіф скочив у сідло і помчав як вітер. Всі чоловіки Скіфії уже готові до бою. Я питаю вас, мудрі мої вожді і старійшини, як ми будемо зустрічати своїх гостей?
– А так, владико, щоб білими кістьми лягли ті гості в ковилі! – під схвальний шум присутніх вигукнув вождь Скопасіс. – Треба спішно йти на захід, навстріч персам, і розбити їх десь біля Борисфену! І там всмак напоїти наших воїнів перською кров'ю.
Іданфірс довго мовчав, похитуючи головою в такт своїм думкам, а тоді запитав Скопасіса:
– Моя Права рука гадає, що в нас досить сил, аби розбити вщент всемогутню Персиду? Навіть з допомогою савроматів, гелонів та будинів?
– Не розіб'ємо, то самі ляжемо кістьми! – запально вигукнув Скопасіс. – Але зустрінемо смерть, як і подобає: у битві!
– У щирості твоїх слів ніхто не сумнівається. І в мужності твоїй – теж, – сказав Іданфірс. – Але кістьми лягти не штука. А штука в тім, щоб знищити Дарія. Але сил у нас замало. Дарій привів стільки війська, що здолати його у битві неможливо. Ми справді ляжемо кістьми.
(Продовження на наступній сторінці)