– Не будь жорстокою до мене, Ольвіє. Я не зрадник і не боягуз. Я просто на роздоріжжі.
– Але перси тебе взяли не за гарні очі. Тобі доведеться вбивати і грабувати. – Ольвія помовчала. – Ти думав про це? Хто потрапить у вовчу зграю, той втрачає свою доброту. Або стане вовком, або вовки самі його розтерзають.
– Ольвіє, не будь такою жорстокою до мене!
Ольвія довго мовчала, кусаючи губи, а тоді тихо заговорила:
– Я… я розумію тебе. Твоя доля пішла шкереберть, але… Але мені зараз не до твоєї долі. Йди геть, Ясоне. Служи царю царів, а в мене своя дорога. І вона вже скінчилася. Що було між нами світлого – дружба і мрії, – те й залишиться. А такого, як ти є зараз, я знати не хочу.
Ясон простяг до неї тремтячі руки.
– Благаю тебе, не проганяй. Я тільки щойно дізнався, що ти у персів… Аби побачити тебе, напросився в охорону. З одним персом стоїмо на чатах…
– О доле! – тільки й вигукнула Ольвія. – Хто б міг подумати, що ти колись будеш мене охороняти в чужому таборі.
– Якщо від скіфів, то я ладен тебе все життя пильнувати! – палко вигукнув Ясон. – Невже ти й досі… кохаєш? Того скіфа? Чи тебе скіфські знахарі напоїли чарами?..
– У мене загинула дочка, а ти…
Ясон тяжко зітхнув, постояв – Ольвія мовчала і була далека у ту мить від нього – і тихо вийшов. По якомусь часі почувся здавлений крик, щось гуркнуло, наче впало, і в юрту знову зайшов Ясон.
Ольвія навіть не повернулася до нього.
– Я щойно вбив свого напарника по варті, – сказав він глухо.
– Хоч і всіх перебий, – озвалася вона байдуже і пильно дивилася на глиняний світильник.
– Ось тобі шаровари, плащ і шолом, – поспіхом мовив він. – Швидше перевдягайся, біля сусідньої юрти стоять коні. Перси міцно сплять, а таємне слово для пересування в таборі я знаю. Доки розвидниться, ми, як пощастить, будемо далеко звідси.
– Лікта… – прошепотіла Ольвія. – Хто поверне мені Лікту?.. Я чую її плач… Ні, я без неї не піду.
Ясон безпомічно розвів руками.
– З підземного царства Аїда ніхто не повертається. А вранці загибель чекає й на тебе. Та ще й глум. Але я тебе врятую. Я відчуваю, що ти вже ніколи не будеш моєю, що наші дороги розійшлися навічно. Ти стала іншою, і я став іншим. Ми – як чужі тепер. Але в ім'я минулого, сонячного і світлого, я врятую тебе. Врятую, щоб знати, що ти є і будеш на землі. І тоді мені буде легше. Навіть помирати.
– Я не можу піти… Мене не пускає плач Лікти. Послухай, правда ж, вона плаче?.. Чуєш, чуєш?..
– То виють вовки, яких перси возять у великій клітці. Непокірних вони кидають на поталу вовкам.
– Вовки… Всюди вовки…
– Ходімо, допоки північ.
– Ні, Ясоне, я не піду. Я чую, як плаче Лікта і кличе мене…
– Я розумію… Ти… ти не хочеш іти зі мною. Але ти мусиш застерегти скіфів. Може, вони нічого й не знають про персів? Ти попередиш Тапура. До всього ж він твій чоловік.
– Тапур?.. – Ольвія зробила крок і відразу ж спинилась. – А Лікта?
– Ти відомстиш за її смерть.
А сам подумав, що заради спасіння Ольвії він ладен рятувати навіть Тапура, свого найлютішого ворога. Аби лише Ольвія жила, аби він знав, що вона є у світі…
– Перевдягайся, прошу тебе. Часу у нас зовсім обмаль.
Ясон вийшов з юрти, щоб прислухатись до тиші, а коли повернувся, то в юрті стояв перед ним у плащі й шоломі молодий і гарний воїн… Тенькнуло в Ясона серце, але він стримав себе і сказав нарочито безбарвним голосом, навіть дещо аж сердитим.
– Слухай мене уважно. Ти мовчатимеш всю дорогу, говоритиму я. Коли що… будеш видавати себе за німого. І ще одне: на виході з табору нас зустріне дозор. Нічим себе не видавай. Я знаю таємне слово… Ну, а решта… решта – як повезе. Щастя нам, доле. Коли судилося ще жити – поживемо.
Розділ сімнадцятий
Ольвіє, я люблю тебе, Ольвіє!
Ясон виглянув з юрти.
Впевнившись, що сполоху немає, міцно взяв Ольвію за руку, відзначивши про себе, що рука її дуже холодна, наче нежива.
– Ти будеш жити, – палко прошепотів він. – Я роздмухаю в тобі вогонь життя!..
Дві постаті вислизнули з юрти і наче розтанули у темряві. Над перським табором висіла темна, задушлива ніч, тільки десь далеко, напевне, на сході, краяли чорну завісу ночі швидкі темно-сині блискавиці, і тоді здавалося, що на небі виростають велетенські дерева з корінням. Приглушене віддаллю, ледве долинало відлуння далеких громів.
– Над Скіфією гроза… – прошепотів Ясон.
Ольвія стрепенулась, вчувши оте: "Над Скіфією гроза", і мовби аж ожила. Глянула на небо, і здалось їй, що в обрисах блискавиць, котрі одна одну змінювали на небі, бачить вона образи воїнів, що встають над Скіфією.
– Квапся, – смикнув Ясон її за рукав. – Кожна згаяна мить обернеться проти нас.
Перебігли до сусідньої юрти, де стояло четверо чи шестеро коней, прив'язаних до вбитих у землю паколів. Ясон відв'язав двох коней, накинув їм на спини чепраки, допоміг Ольвії сісти, сам сів. Хвилю чи дві обоє сторожко прислухалися, а далі рушили вже спокійніше. У таборі на них ніхто не зверне уваги, їдуть серед ночі вершники, значить, так і треба. Може, міняються дозори, може, ще куди. Але всюди чулося дуже хропіння, пирхання коней, якісь шерхоти, стогони… Наче хтось когось душив і не міг задушити… Іноді лунали крики, якісь різкі команди, і знову все стихало й хрипіло та пирхало в пітьмі.
їхали вузькою вуличкою поміж наметами і юртами воєначальників, раз у раз обминали сонних вояків, котрі спали просто неба, петляли то праворуч, то ліворуч поміж згаслими багаттями, возами й худобою та ворохами якогось скарбу, аж доки не виїхали на ширшу вуличку. Невдовзі почулися людські голоси. Ясон глянув на Ольвію, приклав пальця до губ, посміхнувся заспокійливо.
З-за намету вийшли три постаті в панцирах і загородили списами дорогу.
– Хто? – почувся різкий окрик. – Куди серед ночі зібралися? Тікаєте? А хто буде із скіфами битися?
– Дозор, – коротко відповів Ясон. – Послані для підсилення зовнішніх засад.
– Таємне слово?
– Веретрагна – бог грому, – одказав Ясон.
– Мітра – бог сонця, – відгукнулися дозорці. – Проїжджай!
Ясон полегшено зітхнув, коли варта лишилась позаду.
Але ще довго петляли поміж купками сонних вояків, котрі, як рухались похідними колонами, так і спали, – сотнями. Десять великих купок – тисяча, за нею коні, повозки, верблюди, бики, шатра сотників та тисячника, і знову десять купок сонних – тисяча, і за нею коні, повозки, худоба, шатра…
Довго петляли поміж сонними тисячами, і здавалося, що їм не буде кінця-краю, а на сході все дужче й дужче гриміло, цвіркали блискавиці, освітлюючи на мить табір… Іноді хто-небудь з вояків зводив голову із щита, сонно дивився на двох вершників, потім на грозу і вкладався спати, натягнувши на голову край накидки чи плаща… Та ось уже під'їхали до виходу з табору, котрий був оточений трьома рядами возів. Обабіч вузького проходу горіли сторожові багаття, і відблиски вогню танцювали на широких наконечниках списів. Тут варта була численніша і добре озброєна. Ольвія відчула, як їй враз стало жарко. Дозорці витягували з піхов мечі. Троє з них скочило на коней і кіньми загородили прохід.
– Стій!! Хто такі?!! – наче тріснуло в темряві ночі. – Люди чи злі духи?
– Воїни великого царя царів!
– Тут усі воїни царя царів! – буркнув дозорний. – Куди?
– Перевірка дозорів на березі Істру, – відказав Ясон і хотів було рушити, але почувся крик:
– Стій, ач який швидкий!
Високий і довгобразий вершник, увесь закутий у панцир, на якому грали вогняні відблиски, придивлявся до них підозріло і поволі підносив Ясону спис до обличчя.
– Яка ще перевірка? – роздратовано вигукнув він. – Ось проштрикну твою башку, і буде тобі вся перевірка. Кажи, куди зібрався серед ночі?
– Облиш, Кір, – озвався другий дозорець і смачно, з виляском позіхнув. – Хай вони скажуть таємне слово, а там – побачимо.
– Вайю – бог вітру, – сказав Ясон.
– Диви-и… Знає… – здивувався високий і прийняв списа. – Атар – бог вогню. Провалюй!
Ясон і Ольвія, аби не викликати підозри, повільно проїхали в тісному проході і, лише опинившись по той бік табору, пустили коней трохи швидше, спершу прямуючи до того місця, де йшло будівництво мосту.
– Чому вони такі підозрілі? – вперше за всю дорогу озвалася Ольвія. – Он скільки їх багато, сотні тисяч, а ніби когось бояться.
– У чужому краї, коли десь попереду ворог, у війську мусить бути порядок. Перси певні, що скіфи слідкують за ними і навіть зроблять спробу заслати своїх вивідників. Та й взагалі: похід є похід, а військо завжди сильне порядком і дисципліною.
І вони надовго вмовкни.
За табором було трохи видніше і не так душно. Від ріки повівав легенький вітер, де-не-де блимали зорі, але по той бік ріки, у скіфських степах, як і перше, гриміло й блискало. Біля мосту горіли багаття, чулися голоси, цюкання сокир.
(Продовження на наступній сторінці)