І загула рівнина, сповняючись бойовими кличами скіфських родів. Під ті кличі цар з вождями спустився з могили і ступив у велике коло, викладене з білого каміння. А навколо кола ряд за рядом стояли воїни. І приніс туди найстаріший воїн Скіфії меч Ареса, і поклав його на землю до царських ніг, і опустився на коліна. І все військо по всій широкій і великій долині в ту мить опустилося на коліна, і кожен воїн поклав на землю перед собою свою зброю.
– Земле, дай силу мечам нашим грізним! – опускаючи руки до землі, заговорив найстаріший воїн Скіфії. – Земле рідна, дай силу і лет дзвінким нашим стрілам. Щоб не знали вони промаху, щоб смерть несли кожному, хто посміє тебе, земле наша, топтати!
І вигукнули хором усі чоловіки Скіфії:
– Ніхто не спинить політ смерті на кінцях наших стріл, акінаків, мечів і списів!
Коли освячені стріли було покладено в сагайдаки, а акінаки почеплено за пояси, і мечі опущено у піхви, і списи взято до рук, у біле коло, спираючись на довгий спис, неквапливо ступив найстаріший воїн.
– Владико наш, – ґречно звернувся він до царя, і біла його борода маяла на вітрі. – Я – Ілам з роду скіфського з бойовим кличем "арара". Як міг, служив я тобі, владико, вірою і правдою усе своє життя. Не полічити битв, у яких мій спис пив ворожу кров. Давно то було, а був я тоді і молодим, і дужим. Силу мав волячу, і жадібний мій спис наскрізь проколював ворогів. А зараз я старий став. І руки мої вже не так міцно тримають зброю, як колись. Зір мій стомився, і стріли не завжди потрапляють у ціль. Тож хочу я востаннє прислужитися тобі, і твоєму славному війську, і всьому народові нашому скіфському, і землі усій нашій. Віддаю себе в жертву богам за побіду нашу над Персидою! Вели, владико, приготувати хмиз, і я з димом полечу до Папая.
– Слава тобі, мужній скіфе, – тихо сказав Іданфірс і в шанобі схилив голову перед найстарішим скіфським воїном Іламом. – Я велю приготувати багато-багато хмизу для твого вогнища, аби ти легко з димом полетів на небо до батька нашого Папая і до бога нашого бойового Ареса.
І хмиз було зібрано, і складено на рівнині у велике кострище. Старий воїн Ілам підійшов до царя, уклонився йому в пояс.
– Я готовий, владико, востаннє прислужитися тобі і війську твоєму славному!
Іданфірс підніс йому золоту чашу.
– Випий, славний муже, скіфського зілля перед далекою дорогою. Воно настояне на травах землі рідної, воно дасть твердість духу твоєму і тілу. Ти легко полетиш у небо, славний наш Іламе!
Ілам підніс чашу до губ, неквапливо випив на прощання рідне зілля рідної землі.
– Пора, владико, пора. Я чую, як тупотять коні Персиди. Треба поспішати до Папая.
Спираючись на списа, зійшов на хмиз старий воїн, на всі чотири боки вклонився військам.
– Прощавайте, бойові друга мої! Прощай, славне осине гніздо скіфів! Не поминайте мене лихом. Ара-ра!
– Прощай, друже бойовий наш! – хором відповіли війська і зняли башлики. – Доброї тобі дороги на небо!
– Вогонь – брат мій і дим – теж брат мій! – сказав Ілам. – Я швидко полечу з димом на небо і розкажу Папаю все, що на землі діється. І вимолю в нього перемогу нашій ясній зброї!
Підійшли чотири воїни з палаючими головешками в руках і підпалили хмиз із чотирьох сторін світу.
Спершу з чотирьох сторін світу появились маленькі голубі димки, а потім виглянули з хмизу червоні язички вогню.
Військо тихо заспівало давню скіфську пісню прощання…
Затріщав хмиз, спалахнув вогонь і почав жерти хмиз із чотирьох сторін світу.
Ілам стояв непорушно на хмизі, тонкий, високий, худий. Він звів руки до неба, приготувавшись летіти, і навіть не здригнувся, коли вогняні язики обхопили його тіло.
Якусь мить з полум'я ще виглядала біла Іламова голова, а тоді й вона зникла у жаркому, страшному вогні, що загоготав на всю долину. І шугнув угору дим.
– Полетів!.. Ілам полетів!.. – закричали воїни. – Ара-ра, Ілам!
Білими клубками помчав угору дим, і всі проводжали його поглядами, аж доки дим не розтав у блакиті над рівниною, над усією скіфською землею…
Догорів хмиз, впав вогонь, налетів вітер і поніс сірий попіл степами. Проходили мимо кострища війська, і кожний нахилявся і брав собі вуглину, котра віднині і завжди оберігатиме його у боях, нагадуватиме йому про старого воїна Ілама, вчитиме, як треба любити свій край і жертвувати своїм життям в ім'я народу свого, в ім'я військового товариства.
Увечері відбулася тризна по старому воїну, котрий по добрій волі полетів на небо прохати богів дарувати перемогу скіфській зброї… Пили також і за всіх чоловіків Скіфії, котрі полягли у минулих битвах.
Вожді сиділи кожен біля свого шатра, із своїми родами і племенами, в оточенні кращих своїх воїнів, мужів і ватагів. Чаша вождів ходила по колу, і з неї пили бузат тільки найхоробріші, найвідважніші, хто повалив у бою не одного ворога, чий кінь біля вуздечки носить цілі жмути чужинських чуприн.
Найбільш знатним воїнам вожді власноручно підносять золоту чашу, повну хмільного бузату. Честь яка! Не кожен її удостоюється бодай і раз за життя. А той, хто ще не вбив у своєму житті ворога, мусить стояти віддалік. І вони тупцяють, опустивши голови, не сміючи глянути в очі своїм родичам і товаришам. І подумки клянуться: в найближчому бою, а він скоро-скоро буде, самим прославитись і плем'я, і рід свій прославити.
П'ють воїни хмільний бузат і хором співають давню пісню чоловічої мужності:
Ми славим тих, хто степ любив безмежний,
Ми славим тих, хто зріс в сідлі коней прудких,
Ми славим тих, хто вмів любить жінок вродливих,
Хто сонце дав синам і звагу батьківську безстрашну.
Ми славим тих, хто пив бузат хмільний у дружнім колі
І побратимству вірний був щодня й завжди.
Ми славим тих, хто, полум'я уздрівши веж сторожових,
Сідлав коней і мчав на бій із кличем бойовим.
Хто в січі злій пив кров гарячу ворогів.
Ми славим тих, хто мужньо в інший світ пішов,
У битві смерть свою лице в лице зустрівши.
Бічна повсть у шатрі була піднята, скручена у валки і прив'язана біля верха. Крізь ребра лози, з якої був виплетений кістяк шатра, зазирали далекі тремтливі зорі. Іноді завіював до шатра прохолодний нічний вітер з Борисфену, приносив з собою полиновий присмак степу, ворушив пригасле вогнище у шатрі, і тоді вгору, в закіптявлену дірку для диму, кружляючи, роями злітали іскри-блискітки, наче жовто-золотисті вертляві комахи.
Видно було, як біля похідного царського шатра нечутно, наче духи померлих, походжає варта. Іданфірс сидів, звично схрестивши під собою ноги, і, як завжди, дивився у вогонь. Важкий башлик його був закинутий за спину, і шишак тьмяно полискував золотом. Велетенський табір у долині уже спав. Лише на тлі неба біля далеких сигнальних веж зринали темні постаті дозорців та варта все кружляла й кружляла навколо шатра владики.
Степ дихав нічною свіжістю, десь брязкотіли повідцями коні, та чути було, як у пітьмі перегукувались ближні і дальні дозорці:
– Пильнуй!
– Пильнуй!
"Пильнуй", – подумки повторив Іданфірс і вкотре задумався: чи ж кріпко він пильнує Скіфію в лиху годину, чи все виважив, врахував, перш ніж стати на герць із всемогутньою Персидою?.. О, багато народів і племен, великих і малих, покорила Персида, її Колесо потрощило кості кращим воїнам світу. Чи ж вистоїть Скіфія проти такої навали царя царів?.. Чи ж все він урахував? І, як на духу, каже собі владика: все! Врахував усе!
– Пильнуй!
– Пильнуй!
"Пильную, – думає владика, – пильную Скіфію, покіль б'ється моє серце і покіль лишиться у мені хоч краплина крові".
Дивився в затухаюче вогнище і бачив у вмираючих язиках вогню очі… Рідні до болю очі… Сини… А може, то очі не лише його синів, може, то вся Скіфія тривожними очима дивиться на свого владику, німо питаючи: чи ж приведеш мене до перемоги, а чи кістьми я ляжу під перське Колесо?
Перед внутрішнім зором владики пливло море гостроверхих башликів, у вухах гриміли бойові кличі родів, іржали коні… Він підняв Скіфію, посадив її на коня і завтра кине на бій… Ще і ще обмірковував свої задумки, зважував їх… Сьогодні ще він має час вивірити, завтра буде пізно…
Зненацька вгорі, в дірці для диму, зникли зорі, ніби хто чорний і кудлатий заглянув до шатра… Загудів вітер, крізь ребра оголеного шатра видно було, як на потемнілому обрії лисицею мигнула і щезла жовта блискавиця. І тієї ж миті вдарив грім!
Вдарив лунко, з виляском.
Іданфірс здригнувся, звівши голову, закляк, прислухаючись. Чи грім гримів, чи йому вчулося? Небо було аж чорне від грозових хмар, блискавиці вже синіми зміями вигиналися у пітьмі… Знову вдарив грім, гуркітливою луною покотився над рівниною…
Іданфірс схопився на ноги і квапно вийшов із шатра.
Гриміло!
З усіх шатрів і юрт вибігали вожді і старійшини, воїни, які спали просто неба, схоплювались на ноги, здіймали руки до грозового неба.
– Папай! – лунало над рівниною. – Ми чуємо твій грізний голос, захиснику і батьку наш! Ти спішиш нам на поміч! Тобі все повідав Глам. Слава Гламу, воїну скіфському слава!!!
І сповнилась долина бойовими кличами.
Гримів грім, голос бога Папая вітав скіфське військо. І скіфське військо, потрясаючи зброєю, вітало бога Папая.
(Продовження на наступній сторінці)