Віє холодом із Скіфії, ще пустельніше, ще крижаніше стає на серці в Ясона. Не відає, де йому подітися, у якому краї світу від розпачу заховатися. Тісно у рідному місті. Ой, як тісно та душно! Наче у в'язниці мурованій. Боляче ходити вулицями, де все нагадує про тебе, Ольвіє. Ще важче жити, знаючи, що ти належиш іншому. Кинутись би у вирву, знайти у ній забуття. Чи вимолити богів, аби дали ковток води із царства Плутона?.. Ковтнути і забути земне життя і місто, що носить твоє ім'я, і самого себе насамкінець забути.
Все частіше й частіше спадають на думку рядки поета Фелгніда:
Краща доля для смертних —
ніколи на світ не з'являтися
І ніколи не бачить яскравого сонця проміння.
А якщо вже народився,
увійти пошвидше у ворота Аїда
І глибоко під землею
в темній могилі лежать…
Одного дня його викликав архонт і сказав заклопотано:
– До мене дійшли неприємні вісті: над нашим краєм запахло війною. На Балканах з'явилися перси. Буцімто веде їх сам цар Дарій. Про його наміри я ще нічого не відаю, але від Балкан до нас – рукою подати. Ходять чутки, що перси збираються напасти на Скіфію. Так це чи ні, покаже час, а тому пильнуй місто вдень і вночі. Бо може статися, що південне крило перської орди зачепить і нас.
Вийшов Ясон від архонта наче хмільний.
Перси на Балканах!
Перси йдуть походом на Скіфію!
І Ясон придумував для Тапура найжахливіші тортури, і від того трохи легшало на душі, ніби світ трохи розвиднявся.
Марилось… Розіб'ють перси ненависних скіфів, а Тапура… А Тапура поженуть у рабство, поженуть, прив'язаного до перської колісниці, а Ольвія… Ольвію сам Дарій велить віддати йому.
Так і скаже перський владика:
– У кого вона відібрана, до того хай і повертається!
Минали місяці.
Все холодніше й холодніше ставало у степах Скіфії. Іноді зривався сніг, танув… Знову пускався… Над Скіфією висіли важкі сірі хмари. З півночі дули холодні вітри.
Ось-ось замете-загатить скіфські шляхи-дороги, і тоді до весни кочовики врятовані.
А перси все ще барилися.
І надія Ясона на перський меч, що покарає його заклятого ворога, почала підупадати. Але чекав. Терпів, жив віднині лише однією мрією, що перси прийдуть… Так і зима спливла у тому чеканні, а про персів і чуток більше не було. Десь ніби на Балканах зазимували… А може, вони й не дійшли до Балкан, а тільки збиралися в похід, чутки їх випередили?..
А повесні негадано заскрипів скіфський караван до Ольвії. Як угледів Ясон повозки на високих дерев'яних колесах, запряжені двома парами комолих биків, як побачив бородатих, чубатих скіфів у повстяних куртках і таких же башликах, то й світ йому потемнів. Живі-здорові скіфи, і нічого з ними не трапилось, ще й торгувати приїхали.
І бородатий скіф посміхається до його воїнів.
– З весною, греки!.. Як зимувалося? Що нового біля моря?
Шкірив проклятий скіф білі зуби, а очі його були повні сміху.
– Варвар!.. – процідив крізь зуби Ясон. – Дикун!..
А скіф шкірив білі зуби, і очі його були повні сміху.
– Може, й дикуни. Та хліб ви, греки, наш їсте. Скіфський.
І та єхидна усмішка вивела Ясона з себе.
– Цить, мерзенний поганцю! – кричав він, не тямлячи себе. – Ви – найгірший народ, який я будь-коли бачив!!
– Пан, мабуть, далі свого безвусого носа і не бачить? – ледь посміхаючись, запитав його скіф.
І тоді, не відаючи, що робить, Ясон велів варті не впускати у місто скіфський караван.
Вартівники хоч і виконали наказ, але вкрай розгубилися. О, такого ще не траплялося, звідколи стоїть Ольвія. Що чинить цей нерозумний начальник? Чи він справді, як казав скіф, не бачить далі свого безвусого носа?..
Тільки стало про це відомо у місті, спішно примчав стратег, перед скіфами вибачились, а зухвалого полемарха обеззброїли, скрутили йому руки і кинули до міської в'язниці. Так велів архонт.
– Все одно скіфи знайдуть погибель від перського меча!!! – кричав Ясон, коли його запроторювали до в'язниці. – А заодно скуштує гніву Немезіди і ваш архонт, тиран із тиранів! Торговець власною дочкою! Кам'яний ідол!
Хоч архонту й доповіли про нахвалки Ясона, та він велів і пальцем не чіпати бранця. А сам все думав і думав, що чинити із сином загиблого полемарха, як його врятувати, як до життя повернути. Гине-бо хлопець, ой, гине…
А другого дня йому доповіли, що Ясон утік із в'язниці, забивши каменем памороки вартівнику, і зумів вислизнути не лише з підземелля, а й навіть із міста.
– Гаразд, – сухо мовив архонт, – я розпоряджуся, щоб організували погоню…
Про погоню він нікому і не заїкнувся.
"Може, й краще, що втік Ясон, – думав він, і від такої думки легшало на серці. – Хай походить хлопець по світах білих, охолоне, тугу свою на чужих вітрах розвіє, розуму набереться. А в далеких краях, де ніщо йому не буде нагадувати про Ольвію, легше горе своє перенесе…"
Розділ другий
Як летіли від моря дрохви…
Як у скіфські степи з теплими дощами й першими громами, із соковитими травами й галасливим птаством завітала справжня весна і заквітчала землю зелом, а небо – блакиттю, як Тапурів рід кочував у долині Семи Вітрів, в Ольвії почалися пологи.
З півдня, від берегів далекого Понту, летіли барвисті хохітви, а дрохви так хмарами сунули у скіфські степи. Прилетіло їх тієї весни, як ніколи! А днини які стояли! Промчать вершники, наконечники списів аж горять у сонячному промінні. Наче з чистого золота вони. По всьому обширу – від обрію й до обрію, від кряжа до кряжа – котилися ковилою зелені хвилі. В кочовищах уже спали просто неба, радуючись і ясним дням, і золотим місячним ночам. То влітку сонце як вогнем випалить степи, а зараз, повесні, радуйся, живи.
Летіли перепели.
Високо у весняному небі курликали журавлі – не сумовито, як восени, не прощально, а радісно, бентежно. Життя виходило на нове коло, що воно принесе скіфам?
На душі у Тапура бентежно. За що не візьметься – все з рук падає. Сина чекає. Певний Тапур – Ольвія неодмінно народить сина. З нього вистачить і чотирьох дочок. Бо дочки дочками, а син ось так потрібний. Продовжувач його роду. Тапур все має – кому те багатство передасть, в кому його кров нуртуватиме, коли він, відживши своє, у світ предків піде? У синові. Тож син ось так потрібний. А Тапур уже бачив його, сина свого. Доля вже показувала йому, яким буде його син, коли виросте. У сні показала. (Коли про що кріпко увечері перед сном подумаєш, забажаєш що побачити, те й присниться. А Тапур забажав у сні подивитися на свого майбутнього сина. От доля йому і показала.) А снилося Тапуру, що спинив він свого коня на узвишші, спішився біля дуба, обпаленого громом. То таке знане дерево, що скіфи, коли кочують у долині Семи Вітрів, неодмінно заїдуть до нього, щоб і самим подивитись, і синам своїм громове дерево показати. Впомку малим буде.
– Бачите?.. Дуб тут ріс на узвишші, та не дуб, а дубище! Десять чоловіків, узявшись за руки, не могли обхопити його. А високий був, аж до неба! Та все ріс і ріс, вшир і ввись. А хто вищий од усіх, той першим і удари на себе приймає. От грім і поцілив цього велетня, навпіл його перебив. І вогнем лютим обпік. Горів дуб, аж ген за отим кряжем видно було. В степу тоді чутки пронеслися: біда буде, у долині Семи Вітрів живий дуб горить од небесного вогню.
Та не здолав небесний вогонь дуба-степовика. Пень од нього лишився, високий пень, вершнику аж до пліч. Товстелезний. Так обпалений вогнем, що й місця на ньому живого немає. Ні кори на нім не зосталося, ні соку живлющого в нім. А бач… Зверху, де розчахнуте все, зелена гілка до сонця тягнеться. Така зелена на тлі чорного стовбура.
– Бачите, яка сила, яка жага життя у цього дуба, – неодмінно скаже батько синам своїм молодим. – Грім його бив, вогнем його пік, а силу життя не здолав. Синок росте у дуба, росте наперекір всьому! Із чорного пня зелений син росте. Ось так, сини мої, тримайтеся за землю, як оцей дуб, і ніякий грім тоді вас не здолає!..
Звідтоді й звуть той дуб громовим.
Ось і сниться Тапуру, що спішився він біля громового дуба, глядь, а перед ним стоїть молодий, дужий і знатний воїн. І поставою степовик вдався, і силою не зобиджений. І зброя у нього ясна, і сам він із себе удатний. Дивиться Тапур йому в лице, і дивно Тапуру уві сні: сам себе бачить. І чому це, думає він, я сам себе бачу? Та молодим себе бачу, гінким. А той другий Тапур, молодий і ставний, каже: "Я не Тапур, я син твій, Тапуре".
"Звати тебе як, сину?" – питається Тапур.
"У мене ще немає імені", – одказує він.
"Я тобі дам ім'я", – вигукує Тапур.
"Рано ще мені ім'я брати, – каже молодик. – Я ще нічого такого знатного у житті не вчинив: ні коня не сідлав, ні в битвах не бував. Та й не жив я ще зовсім, а тільки збираюся жити".
"Добре, синку, – одказує Тапур. – Ім'я треба ділами славними заслужити. Покажи себе, сину, в житті, щоб усі скіфи про тебе загомоніли. Ось тоді й буде у тебе знатне ім'я".
Відступився од нього молодик, розчахнулося громове дерево і сховало в собі того степовика, лицем на Тапура схожого.
"Я тебе чекаю, сину! – крикнув Тапур. – У світі білому чекаю, під сонцем нашим, посеред степу широкого!.."
Крикнув – і проснувся.
(Продовження на наступній сторінці)