– Так вести себе не подобає мужчині, яким би великим не було його горе. Та, зрештою, горе – це твоє, особисте, а ти мусиш дбати про загальне благополуччя. І ще затям: кохання – всього лише одне з почуттів людини. А людина мусить завжди і при будь-яких обставинах стояти вище своїх почуттів. На те вона і людина. А ти ще молодий і знайдеш собі пару. Не зійшовся ж світ клином на Ольвії?
Родон говорив, аби лише не мовчати, а сам болісно думав про свою далеку, навічно втрачену дружину… І як не силкувався, а не міг вигнати її образ із серця. Не міг його ні вирвати, ні зцілити рану… Вона подарувала йому короткочасне щастя і принесла довге-предовге горе, що терзає його увесь час і терзатиме до кінця днів. Відтоді, як він у пориві шаленого гніву так жорстоко покарав свою юну дружину, він не знаходить собі місця. Не знаходить місця, хоч і минуло вже вісімнадцять літ! Іноді він ладен степовим вовком вити, бо ж вісімнадцять літ кануло у безвість, а він і досі не в силі її забути. І сниться вона йому й досі, сниться чарівна, юна, бентежна… Він простягає до неї руки, та зненацька з'являється страховидна химера – демон з головою лева, тулуби-щем кози і хвостом дракона – і хапає юну й вродливу його дружину… І прокидається він з невимовним болем і мукою в серці… І ніхто, ніхто у всьому світі не може йому зарадити. Він то прохав крилатого Гіпноса не навіювати йому її образ у сні, то потай заздрив герою Лінкею, погляд якого проникав крізь землю й каміння. О, коли б йому таку здатність, щоб глянути хоч одним оком на неї: де вона і що з нею?..
Родон здригнувся, наче зі сну пробудився.
– Знайди в собі силу і перебори те кохання! – вигукнув у відчаї архонт, а сам подумав: "Але де брати ту силу?.. Я так і не знайшов її за вісімнадцять літ".
– А для чого?.. – зненацька запитав Ясон. – Щоб моє серце зробилося порожнім, як морська черепашка? Чи щоб закам'яніло без кохання, як земля без дощу?
– Серце воїна завжди кам'яне. Але від мужності й відваги!
"Він не людина, а ідол, – подумав Ясон. – Йому ніпочім людські болі і муки. У нього давно не серце у грудях, а камінь. Та й той уже встиг обрости мохом".
"Він молодий і дужий, – подумки заздрив архонт Ясону. – Він ще знайде в собі мужність, аби вирвати Ольвію з серця і назавжди забути її, а де я візьму силу на старості, коли замолоду не знайшов?.. І що мене чекає попереду?..
Одинока, самітна старість? Мав єдину дочку, і ту скіфи забрали з собою…"
Скреготнув зубами, аби подавити мимовільне зітхання, це йому вдалося, і обличчя його зробилося таким, яким воно завжди було на людях: холодним, різким і безжалісним.
– Надів панцир воїна – годі нидіти! – владно мовив, старанно маскуючи свій голос, аби він не забринів, бува, зрадливо: – Пам'ятай про свого славного батька, а мого побратима. Він був моїм найвірнішим Ахатом. Він був і назавжди залишився героєм нашого міста. Так будь же достойним його вчинків і пам'яті. Хай справедливість буде завше з тобою. Пригадуєш, як сказав поет:
Хай встане між нами з тобою правдивість!
Вище, святіш, як вона, нічого нема на землі!
А сам подумав: "Не те… Зовсім не те і не тими словами кажу. Простіше треба і – душевніше. Із сином свого побратима говорю. Та й слабкий ще Ясон духом. Не змужнілий, не загартований. Треба б частіше з ним зустрічатися, бесідувати…"
"Тиран!!! – люто думав про нього Ясон. – Деспот! Єдину дочку свою не здригнувшись кинув у пазурі того дикого кочівника! Нема в тебе ні людського, ні батьківського почуття!"
"Який він нещасний, – подумки зітхнув архонт. – І нікому у цілім світі його приголубити, пригріти… Ох, який він нещасний!.."
І хотів було наостанку сказати кілька теплих слів, але не знайшов їх, а натомість сухо кивнув головою і пішов важкою ходою самовпевненого і грізного владики міста, думаючи, що меч, який довірило Ясону місто, викує з нього справжнього воїна.
Та Родон помилився: військова служба не полонила юнака, не вигоїла його зранену душу, не загартувала сили волі. Життя віднині втратило для нього смак і з кожним днем, що минав без Ольвії, здавалось йому зайвим і непотрібним гнітом, котрий він мусить як приречений нести і нести… А куди? А для чого?.. Немає відповіді, всюди стіна, стіна, стіна… І пустеля. І самотній він серед людей, самотній, і ні з ким поговорити, ні перед ким відвести свою душу.
Хоч він зовні ніби й чинно походжав містом і щоранку з'являвся в магістратурі, доповідаючи, що все гаразд і ніхто не загрожує місту, але очікуваної ревності чи бодай зацікавленості справою, не виявляв. Так і текли його самотні, сірі й надто гнітючі дні.
Негадана і така тяжка для нього загибель батька спершу ніби відсторонила Ольвію, в ті дні він не згадував її, бо серце ятрив інший біль. Та батька поховали у "царстві тіней", поховали, як він і прохав, біля Лії, і життя пішло своїм, узвичаєним шляхом. Про полемарха говорили в місті ще кілька днів, співчували його синові, а потім почали забувати – інші клопоти стали на часі. Перші дні Ясон відвідував могилу батька, а як вона почала заростати молодою травою – все рідше і рідше з'являвся в некрополі. Там уже ховали інших городян, і загибель полемарха відійшла в минуле. "Та й чого журитися, – спокійно кажуть городяни, – всі будемо в "царстві тіней"".
Отож все рідше й рідше ходив Ясон до батька. Та й чого ходити, з того світу його все одно не повернеш. А живий про живе думає, життя ж бо не стоїть на місці…
Ось тоді, як він почав потроху заспокоюватись, перед ним знову постала Ольвія, і він уже нічого не міг із собою вдіяти. Бачив дівчину так зримо, наче вона була поруч, здавалось, руку простягни, і він доторкнеться до неї. І очі заплющував, а все одно її бачив. Ночами ж у сни приходила. І зовсім витіснила вона із його серця батьків образ. Та, зрештою, батько на тім світі зустріне матір, а кого він зустріне на цім світі?
Служба його не цікавила.
Спершу гопліти дивувалися: кого це над ними поставлено? Мало того, що безвусого юнака, так ще й байдужого до охорони міста, до військової справи. Та згодом звикли. Службу свою несли справно і, здавалось, зовсім обходились без начальника. І він також не звертав на них уваги. Завше ото був зайнятий своїми думками, нікого не бачив і нікого не чув. Та, мабуть, і не хотів нікого бачити чи чути.
Іноді вийде Ясон за місто, зійде на узвишшя, мовчазно стоїть, насуплений та відлюдькуватий. А що в нього на серці – піди розберися. Але й так видно – немилий йому світ білий і життя не життя, відколи скіфи забрали архонтову дочку. Але чому за нею так журитися? Чому тліти? Хіба мало у місті дівчат?
А Ясон у степ поглядає, ніби кого виглядає. Порожній степ, тільки вихор, крутячись-вертячись, несе пил і мчить із свистом в далину… А перед Ясоном стеляться чужі степи, чужа далина. Там, у тих далеких і загадкових степах, живуть ненависні йому скіфи – бородаті, чубаті, хижі, підступні… Там бродять їхні нелічені табуни, іржуть коні, здіймаються дими… Там гуртуються до нових набігів невловимі кочовики.
Там Ольвія…
Його Ольвія…
Черконе акінаком біль по серці, закипить кров.
То не просто Ольвія, не просто дівчина – дівчат у місті і справді багато, то його сонце, його щастя, його доля, віддана у тяжку неволю кам'яним архонтом. Далека і назавжди втрачена радість…
"Ольвіє!!! – хоче крикнути Ясон. – Як ти можеш… у тій дикій Скіфії жити і… любити? Опам'ятайся, Ольвіє, тебе силоміць забрано! І не повірю, що ти знайшла у Скіфії свою долю. То – наврочено тобі, наврочено!"
Мовчить Ольвія, з марева степів випливає і мовчить.
"Чому ти не захотіла втікати зі мною, як я під личиною купця проник у лігво Тапура, твого поневолювача?"
Мовчить Ольвія, з марева степів випливає і мовчить.
"Ольвіє, невже ти любиш його?"
Мовчить Ольвія, з марева степів випливає і мовчить.
"Ні!!! – кричить Ясон. – Не повірю!!! Зачарували тебе варвари, одурманили травами скіфські знахарі. Приспали тебе, убили, отруїли в тобі все живе… Як тебе оживити, щастя моє, як скіфську полуду з очей твоїх зняти, як сонце ясне тобі повернути?.. Як?.. Як, Ольвіє?.. Підкажи!.."
Мовчить Ольвія, з марева степів випливає і мовчить.
Опускаються руки в Ясона.
Меркне йому ясний день.
Так і дні минають, ночі…
Швидко плине час, вже далекими степами бродить холодна осінь. Ранками по всьому обширу біліє паморозь, наче хто сріблом вистеляє степи. Ось-ось із далекої півночі прилетить зима, закружляє із неба біле пір'я, закрутиться-загуде, злий, колючий вітер засвище і замете, загатить снігами єдину караванну дорогу в Скіфію.
Прощай тоді, Ольвіє!
Будеш ти міцно захована за тими заметами, за холодами, за вітрами, за кряжами, за далиною…
І не догукаєшся до тебе, і не докличешся.
(Продовження на наступній сторінці)