Все відбувалося наче в тумані, я все ще не міг чітко мислити, думки весь час плутались, але усвідомлення, що операція закінчена і все відбулося так швидко — якусь там секунду мого перебування в пітьмі і що взагалі операція виявилась не такою вже й страшною, як я боявся, і ніякого болю я не відчував і нині не відчуваю і що нарешті мене везуть туди, де тепліше й вікна освітлені сонечком, зігрівало й бадьорило мене… Виявляється, крім чорнющої порожнечі на дні бездонної прірви є ще білий світ, у який я повертаюся. У той добрий, добрий білий світ планети Земля, у якому сяє сонечко.
Виїхали в коридор і повернули до ліфтового майданчика на поверсі (по той бік його — реанімація) — медсестра легко котила каталку, коридором сюди й туди снували хворі, лікарі.
Раптом почубся крик (ні, радше, зойк):
— Валіку?!! Валіку?!!
Я скосив очі й побачив під стіною до болю знайому і дорогу мені жінку і наступної миті збагнув: та це ж моя дружина… Люда-Люсічка…
— Це я?.. Як ти? Обізвися до мене. Тобі не болить?
Я надсилу відірвав голову від подушки, зусиллям підняв її, хотів було посміхнутися і щось сказати підбадьорливе, але губи мене не послухалися, та й слова не міг вимовити. Як і голови втримати. Вона впала на подушку каталки і тієї ж миті я почув чийсь крик:
— Жінці погано!!. Хто там з медперсоналу?.. Сюди! Жінка втратила свідомість і впала… Швидше зробіть їй укол!..
Я таки збагнув, що то моя дружина втратила свідомість і посунулась під стіною, але прийти їй на допомогу не міг… згодом я дізнаюся, в чому річ: як моя голова впала на подушку, дружині здалося, що зі мною щось сталося непоправиме… І вона, сунучись по стіні, за яку намагалася вхопитися, втратила свідомість… Я вже не бачитиму, як їй робитимуть укол, як приводитимуть її до тями, запевняючи, що зі мною все гаразд… Попереду мене чекало реанімаційне відділення, що відгороджене не тільки від світу, а й від самої хірургії, де свої бригади, графіки, свої правила і закони. І там мені доведеться лежати під крапельницями, що починаючи з восьмої ранку й до дванадцятої ночі подаватимуть у мої вени фізіологічні розчини та ліки…
А ще з ніздрів носа стирчатимуть дві трубочки, одним кінцем через страховід вони уведені в шлунок, другим через ніс назовні, вниз до скляних банок, що стоять під ліжком. А ще збоку в животі дірка, через яку теж виведена трубочка під ліжко в посудину. А ще в інтимний орган мені увели катетер і трубочка його теж виведена під ліжко — не ворухнутись мені, не перевернутися…
Шість діб непорушного лежання з розведеними вбік руками, у венах яких стирчатимуть голки… Спина затерпатиме і медсестра двічі на день, підсунувши під неї руку, розтиратиме її спиртом, уколи, яким, здавалося, ніколи не буде кінця-краю… Шість діб без їжі (яка їжа, як шлунок, чи що там від нього зосталося, відключено), без краплини води (рятувала глюкоза та розчини, що їх уводили у вени), шість днів на межі цього світу й того, коли зміну дня і ночі можна було спостерігати лише по кольору вікон: чорні — зараз ніч, синіють — настає ранок, білі — день. І знову: чорне — ніч, сині — ранок, білі — день…
Безконечні уколи, консиліуми, що їх лікарі проводили біля мене напівшепотом на їм тільки й зрозумілій мові і знову: чорні вікна — ніч, сині — ранок, білі — день…
І — уколи, уколи, уколи…
Постійні крапельниці у дві руки…
Обслуговуючий медперсонал — медсестри, лікарі, санітарки працюють цілодобово, двадцять чотири години на добу, щоранку о восьмій і щовечора о шостій змінюючись. Я весь час перебував під цілодобовим наглядом — як і інші прооперовані — стіл чергової медсестри за три кроки від наших ліжок і досить було вночі або вдень ворухнутися чи й просто зітхнути, як відразу ж виростає постать у білому: вас щось турбує?
На четвертий день під вечір (вже вікна почали чорніти) я раптом відчув пахощі знайомих духів. Розплющив очі і не повірив їм: біля мене — в реанімації!!! — стояла дружина в білому, явно з чужого плеча халаті, в марльовій пов’язці.
— Ти мені… привиділась? — запитав я пошепки, надсилу повертаючи язиком в пересохлому роті.
— Ні, це я насправді. Мені дозволили зайти до тебе на дві хвилиночки…
— Присядьте, аби вас не було видно, — почувся сердитий крик.
Дружина поспіхом присіла навпочіпки, аби її голова не вивищувалася над моїм ліжком і, отже, її не було видно в реанімаційній палаті.
— Валюшко, про все інше — потім, а зараз про головне. Перше, я дуже хотіла тебе бачити. Чотири дні чергувала під дверима реанімації та все просила бригади впустити до тебе, доки сьогодні наді мною не зжалілись… Друге. Я говорила з хірургом — у тебе все гаразд. Не хвилюйся, операція відбулася вдало, вони тебе врятували. Прогнози тільки оптимістичні, будемо жити. І довго, і щасливо. Чекаю, коли тебе переведуть в палату, тоді про все й поговоримо. І наговоримось за всі ці дні.
Ми встигли перекинутись ще кількома словами, як біля нас виросла чергова медсестра.
— Побачення закінчено — дві хвилини минуло. Прошу вас вийти, бо мене виженуть з роботи за грубе порушення режиму. Застерігаю ще раз: цілувати хворого категорично заборонено. Йому ще не вистачало підхопити з вулиці якогось мікроба чи інфекцію… Навіть доторкуватись до чоловіка не раджу. Лише кивніть йому головою, посміхніться… Ну, ще повітряний поцілунок… Все, все, пішли, — і майже витягла дружину з реанімації.
Але ті дві хвилини побачення оживили мене, сколихнули, пробудили інтерес до життя і після них я став швидко видужувати, вишкрібаючись як із ями і на шостий день після консиліуму мені, нарешті, дали добро: можна переводити в палату. Санітарка, вмиваючи мене вранці, подивувалась моїй шестиденній щетині.
— Гарний, гарний з бородою. В палаті вже поголишся, прийдеш нарешті до тями і помолодієш. Навіть саме почуття, що ти вже не в реанімації, а у звичайній палаті, тебе швидко поставить на ноги.
Першим привітати мене "з переселенням" прийшов мій рятівник, хірург. Як завжди його привітні очі, що ховалися в густу сіточку дрібних зморщок-павутинок, були повні усміху й приязні. І взагалі він — сама доброта. Дванадцятий рік працює в хірургічному відділенні лікарні без єдиної відпустки! Це ж треба! У відділенні початок роботи о дев’ятій, а він незмінно з’являється о пів на сьому й відразу ж починає обходити хворих — і так дванадцять років підряд. Більше того, щосуботи він теж працює і лише зрідка дозволяє собі вихідний у неділю. Отакий чоловік.
Жуючи ґумку — його, здається, улюблене заняття, — він почекав, доки медсестра з блоку перев’язок зняла на моєму животі наліпки бинтів та салфеток, оглянув рану, шви, подавив живіт у кількох місцях, задоволено гмикнув, як замуркотів.
(Продовження на наступній сторінці)