Господи, то що вони там виявлять? Що вони там знайдуть? І що мене потім чекатиме? Принаймні зараз мої справи неважнецькі, а завтра — позавтра? І ще одне непокоїло (все-таки непокоїло, а я думав, що мені вже все збайдужіло): трапляється, що після операції хворому не просто вийти з наркозу, вирватися з його чіпких лап. На цей випадок навіть сумна статистика є. Маленька та все ж… Хоч би вдалося вийти. А не вийдеш, навіть про те не знатимеш. Ніколи. Бодай і впродовж мільйоноліть не відатиму, що не вийшов з наркозу — як то трапилося декілька років тому з моїм другом, письменником Іваном Н. Лежить він після операції на Байковому кладовищі й не відає, що не проснувся на операційному столі і його, незважаючи на всі зусиллям, так і не вдалося порятувати. Правда, у нього до всього ще долучилися проблеми з серцем. У мене серце, заспокоювали, ніби в нормі, відповідно віку… І взагалі, прогнози попередніх обстежень мовби втішні, але… Утіха, як застерігали, на 95 відсотків. А решта п’ять? За решту п’ять медицина не дає гарантії…
Операційна бригада, використовуючи останні вільні хвилини, про щось між собою перемовляється, про своє, побутове, може, як для стороннього й дріб’язкове, житейське (в однієї — одного вчора те трапилося, у другого — другої) — те, чуються приглушені смішки… Щасливці! Їм не лягати на операційний стіл, посміялися б вони на моєму місці! А втім — кожному своє і свій час. Моя черга вже настала, їхня, можливо, ще попереду…
Тим часом біля моєї голови з’являється анестезіолог, головний спеціаліст по знеболюванню. Ясно, почнеться анастезія — штучне знеболювання. Його я впізнаю по очах і тембру голосу. За день до операції він зі мною бесідував на тему знеболювання. О, це не проста штука, запевняв. Слабкий наркоз — не бажано, міцний — ще гірше, та й тяжкіше його переносить організм, тож мені обіцяв підібрати "той, що треба".
— Як настрій? — і я розумію, що підготовка до операції завершена.
— Просто… пречудовий, — я намагаюся гуморити, хоч виходить це в мене й силувано.
— От і добре, — сприймає він моє бурмотіння всерйоз. — Вас ніщо не турбує?
— Крім блаженства… прямо таки нірвани — ніщо, — я все ще вимушено іронізую, хоча в душі знову наростає тривога й тремтіння тіла. Та й голос починає мене видавати.
Тим часом споруджують з блискучих трубок на рівні моїх грудей якусь рамку. Ясно, накриють її салфетками, аби ізолювати мою голову від тіла, де будуть різати…
— Відкрийте, будь ласка, ротика… Так-с… — мацає пальцями мої зуби. — Свої? Зйомних протезів немає? Вставних щелеп? От і добре… — підводить до мого обличчя апарат з довгою телескопічною рукою, що закінчується розтрубом з чорною гофрованою трубкою. Ясно, зараз почнеться подача наркозу. Мене присплять і світ у моїй свідомості щезне. Як і сама моя свідомість. — Дихайте… Рівно і спокійно. — У його голосі сама лагідність. — Ви бували в горах? Біля моря? Пам’ятаєте, яке там повітря? Так ось зараз ви будете дихати ним — гірським чи морським. Прямо озоном… Як ото після грози в полі чи біля річки… Дихаєте спокійно, але глибоко, відчуваєте озонисте гірське повітря?
З розтруба почулося легке шипіння і я починаю відчувати приємне й прохолодне — справді озонисте! — повітря. Його подуви обвіюють моє лице, губи і на якусь мить здається, що я опинився в горах, де щойно відшуміла очищувальна гроза…
— Відчуваєте? Ви наче й справді зараз перебуваєте в прекрасній країні… назвемо її Озонією… Так ось, уявіть собі — ви ж літератор, який не цурається й фантастики, — уявіть собі країну Озонію. Уявили? Ви зараз у ній, щасливій країні Озонії…
О, він виявляється, ще й поет!
— Відчуваєте? Якщо не можете говорити, опустіть і підніміть повіки…
Я опускаю повіки і з трудом їх знову піднімаю. Чомусь говорити мені вже не хочеться — як і повертатися із щасливої країни Озонія у цей… грубий світ.
Голос долинає до мене вже звідкілясь здалеку, наче я й справді в горах, у тій, як її… Озонії.
— Ви мене чуєте? Подайте голос. Озвіться…
Я намагаюся видавити з себе хоч якийсь звук, але марно. Хтось уже почав відбирати в мене мову. І тут я з жахом — іншого визначення й не підберу, — завбачаю, що в операційній — до того яскраво, аж сліпуче освітленій, особливо наді мною, де висить рефлектор, починає… тьмяніти. Світло наче зменшується, зменшується, слабкішає, блякне, наче падає напруга в електромережі і лампочки починають червоніти… І тут мені спадає на думку, що це в Києві впала напруга, або й зненацька відключили світло (таке у ті часи траплялося). І треба ж саме в цей час! Ну, все, операцію зараз відмінять, а завтра все почнеться спочатку… І знову буде підготовка, каталка, прив’язування мене до операційного столу, бесіди про щасливу країну Озонію… А все це — нерви, нерви, нерви… Боже, як мені не повезло. Зараз доведеться — світло вже ледь-ледь видніється, наче десь далеко-далеко, — вставати з операційного столу, щоб завтра на нього знову лягати…
Певно мій неспокій на обличчі, мою німу тривогу було помічено, вони чудові фізіономісти. І здалеку, наче з іншого світу, вже майже з пітьми до мене долітає:
— Ви щось хочете сказати? Говоріть, говоріть, — але в мене вже й зовсім відібрано мову — ось вона яка, "щаслива" країна Озонія! — в пітьмі, що навально мене огортає (чи я в неї провалююсь), я марно силкуюся видобути зі свого горла бодай який звук, але горло, як і губи, вже не мої. — Вам чомусь трудно говорити? Вас непокоїть, що буцімто гасне світло? Так? Якщо не маєте змогу говорити, на знак згоди ворухніть повіками.
Я з трудом намагаюсь ворухнути повіками і тієї ж миті гаснуть останні цяточки світла і я пірнаю на дно прірви з суцільною чорнотою, де вже немає нічого і останнє, що я чую, це слова все того ж анестезіолога:
— Хворий підготовлений. Операцію можна починати.
І раптом тієї ж миті, навіть без паузи після останніх слів:
— Хворий? Ви чуєте?.. Просніться!… — хтось ляскає мене по щоках. — Операцію закінчено. Хворий, просніться… Зробіть зусилля. Ви мене чуєте? Операцію закінчено…
Як… закінчено? Що закінчено? Операцію? Коли вони встигли, як операція ще тільки-но мала починатися. Між фразами, що я їх почув у пітьмі — "Операцію можна починати" і "Хворий, просніться, операцію закінчено" навіть секундної паузи не було. То як… закінчено, як вона навіть ще й не встигла розпочатися?..
Лише значно згодом, вже в реанімації, я дізнаюся, що між фразами "Операцію можна починати" і "Хворий, просніться, операцію вже закінчено" в реальному світі, а не в тому, де я перебував, у пітьмі над прірвою, — минуло три години п’ятдесят п’ять хвилин.
І ті три години п’ятдесят п’ять хвилин минули для мене в щасливій країні Озонії, що над безоднею…
Як було не просто вирватися з чіпких обіймів наркотичного Морфея! Які зусилля я не робив, чуючи заклик проснутися аби проснутися і не міг навіть розплющити очі… Здавалося, що я борсався з останніх сил у пітьмі, чуючи звідусіль:
— Хворий, просніться!.. Операцію закінчено, відкрийте очі…
Не знаю, за яким разом, але я все ж таки їх розплющив і в ту мить наче вигрібся з чорної прірви потойбіччя під яскраве світло операційного рефлектора.
Операційна вже спорожніла, лікарі повиходили, санітарки щось прибирали, щось мили, я все ще лежав прив’язаний до столу, а біля мене стояв анестезіолог, злегка ляскав мене долонями по щоках і повторював, як заведений, одне і те ж:
— Хворий, просніться… Хворий прос… О-о, слава Богу, відкрив очі… Вітаю вас з успішним завершенням операції, яка замість планової години п’ятнадцяти хвилин тривала три години п’ятдесят п’ять хвилин. У ході операції виникли деякі непередбачені обставини, але все скінчилося благополучно. Як почуваєтесь?
Різко пахтіло озоном і мені здавалося, що я все ще перебуваю в щасливій країні Озонії. В операційній, як і перше, було холодно (я лежав голий), хоч живіт мій, заклеєний бинтами, палав, охоплений вогнем. Все ще нічого не міг збагнути, як і ворухнути в пересохлому роті язиком, що здавався мені чужим.
— Будьте готовими до того, що наркоз із вас виходитиме діб зо три і увесь цей час ви перебуватимете наче в дрімоті…
Почувся знайомив скрип коліс — до операційного столу сунула каталка, що її штовхала поперед себе знайома медсестра.
— Ну? Живий? — гучно загаласувала жалібниця, наче зустріла свого давнього друга. — Ось бачиш, все добре скінчилося і я вже приїхала за тобою… Давай перебиратися на мою каталку та й поїдемо звідсіля туди, де тепліше, де вікна сонечком освітлені…
Удвох з анестезіологом вони нарешті розв’язали мене, переклали на каталку, по підборіддя накрили простирадлом.
— Поїхали!..
(Продовження на наступній сторінці)