— Його милість заступник великого коронного гетьмана і воєвода Адам Кисіль відрядив військо, аби вибити свавільних запорожців із Кодака, і тому прохав, аби найясніший повелитель Криму послав свої доблесні війська на Січ і розорив гніздо бунтівних лотрів. Це значно б полегшило Речі Посполитій здобути Кодак. Запорозька Січ, котра тільки те й чинить, що завдає шкоди Кримському ханству, була б розгромлена. Кримське ханство і Річ Посполита мали б велику здобич, і слава їхня ще вище злетіла б над світом!
Тут Роман, того не відаючи, зачепив хана на живе. Річ у тім, що минулої зими татари спробували було напасти на Січ і знеславились. Козаки завбачно порубали ополонки у кризі Дніпра й позамасковували їх снігом. Татари так і зашурготіли тоді під кригу... Бажаючи відомстити запорожцям, хан вже давно виношував задум нового нападу на Січ... А разом з поляками зробити це буде значно легше.
— Буджацькі та ногайські орди зруйнують Січ! — різко сказав хан.
Буджацькі та ногайські орди тоді таки справді напали на Січ. Майже одночасно з Кононовичем та Караїмовичем, котрі в той час підійшли до Кодака. Щоправда, ординці так і не захопили Базавлука, а змушені були втікати, бо запорожці дали їм відкоша. Та все ж Річ Посполита лишилась тоді у виграші. Зненацьким нападом татари перешкодили запорожцям послати на поміч Сулимі загони. Більше того, ординці знищили обоз із порохом та харчем, який Січ відрядила сулимівцям. Спаливши кілька зимівників, ординці зникли, а реєстровці вчасно захопили фортецю...
Роман Матусевич був гордим, як ніколи. Почував себе іменинником. Ще б пак! Своєю поїздкою в Бахчисарай він посприяв захопленню Кодака. Воєвода обняв тоді свого небожа.
— Молодець, Романе! Ти добре розпочав свою службу, завдання виконав блискуче, татари вчасно оточили Січ, і ми повернули собі Кодак. Сулиму вже повезли на страту до Варшави. Павлюк... Гм... Павлюк, на жаль, втік. Але, думаю, ненадовго. Скільки б вовк не бігав, а пастки йому не минути.
Потім вони випили по келиху вина.
— За твою поїздку в Бахчисарай, — посміхнувся Адам Кисіль. — Єгомосць круль вельми задоволений тобою. Годися, юначе!
— Служу його милості крулю, Короні й коханій ойчизні!
— Маю ще одну приємну звістку для тебе, — загадково мовив воєвода, погладжуючи бороду. — Нещодавно помер старий Родзонський, тобі незнайома особа. Та річ не в тім. Він мав непоганий маєток десь під Білою Церквою. В Зеленій Гуті, здається. На щастя, Родзонський був бездітний і безнащадний. Його маєток по закону перейшов у власність його милості круля. Ти маєш нагоду, Романе, одержати крулевщизну.
Роман аж задихнувся від радощів. У нього буде власний маєток! Віднині він не бідний родич можного дядька, а сам собі пан! Золотою виявилась його поїздка в Бахчисарай! О, як вони заживуть з Оленкою у власному маєтку!
— Пора б і господинею обзаводитись, — Адам Кисіль хитро посварився пальцем. — Чи маєш уже на оці молоденьку панянку? Га? Ех, був би у мене час, я підібрав би тобі жону з можного і славного роду!
Роман злегка почервонів:
— Спасибі, ваша милість, за безкорисливу допомогу, але я вже маю...
— Он як! — скинув брови дядько від подиву, аж його лисий череп взявся зморшками. — І де ж ти встиг нагледіти пташку? Сподіваюсь, вона з великопольської сім'ї? Роман заперечливо покрутив головою
— Що ти крутиш головою? — враз погасив посмішку воєвода. — Чи не хлопка, бува?
Роман переступив з ноги на ногу, його голубі очі наповнились слізьми. Дядько довго здивовано на нього дивився, а тоді, ніби здогадавшись, зареготав:
— Ха-ха!.. Ну й швидкий же ти, хлопче! Побував у хана і вже хочеш завести собі гарем. Так би й сказав. Коханка — се інша річ. Забавляйся, поки я підберу тобі паню з гербами й злотом.
Ні, Роман аж ніяк не хотів, аби Олена була його наложницею. Він прагнув, щоб вона покохала його і стала йому законною жоною. Не біда, що вона проста сільська дівчина, Роман безтямно в неї закоханий і ладен пожертвувати всім, аби Оленка була його.
Вперше він побачив її в Бахчисараї...
Коли Роман вийшов із Хан-Сарая і поминув місток через Чурук-Су, то побачив гурт полонянок. Вони сиділи під платаном зграйкою замучених пташок, у яких підрізано крильця.
"Слов'янки", — подумав Роман, і серце його боляче стислося.
Підійшов ближче: то були українські дівчата, захоплені людоловами в ясир. Вони сиділи, похнюпивши голови, ні на кого не дивлячись, і, певно, думали свої довгі гіркі думи... Плечі їхні — безвільно опущені, руки у відчаї звисали. Біля них стояв дебелий, голий до пояса турок і, спершись на цівку рушниці, дрімав, злегка похитуючись.
Роман зупинився ніби вкопаний. Звідки ви, дівчата, і куди вас женуть людолови? На невільницькі базари, на глум і наругу? В люте-прелюте рабство?.. Турок, вчувши постороннього, ліниво повернув голову, розплющив одне око, знічев'я подивився на гарно вбраного молодого пана, позіхнув і знову задрімав...
Роман відчув якесь неясне хвилювання. Йому здалося, що в цьому гурті полонянок його власна доля. Його суджена. Звідки взялось таке відчуття, Роман не знав. Підійшов ближче. Хвилювання не вгамовувалось... Крайньою в гурті сиділа тоненька дівчина з довгою русявою косою. Вишивана сорочка вже встигла вилиняти і була на грудях розірвана, а потім зшита. Роман побачив тоненьку ніжну шию і синю жилку, що кволо, з останніх сил пульсувала... Ніби відчувши, що на неї дивляться, дівчина звела голову і глянула на нього великими карими очима, її очі були засмучені, повні горя, сліз, відчаю і муки і ще чогось болючого і пекучого... І водночас вони були такі бездонні, сповнені живлющої вологи...
"Вона, — прошепотів, — моя доля-доленька!…
В ту хвилину він забув про все на світі. Гарячково витяг капшук і рішуче ступив до турка, котрий вдавав, що куняє, спираючись на рушницю, а сам з-під напівзаплющених повік пильно стежив за молодим паничем з Ляхистану...
Жодним словом не прохопився Роман за півроку, що минуло відтоді, чому він їздив у Бахчисарай. Коли б він бовкнув, що намовляв хана напасти на Запорозьку Січ, то в Олениних очах він би став в один ряд з найлютішими ворогами її горьованого народу. І втратив би дівчину назавжди. Мовчав. Лише якось невиразно обмовився: в торгових, мовляв, справах.
За Олену він заплатив тоді дорого. Все, що було в капшуку, висипав перед татарином. Людолов заперечливо покрутив головою, позіхнув і знову мостився дрімати .. В Романа затряслися руки. Зняв з пояса шаблю, турок позіхав. Стягнув з пальця перстень з коштовним каменем, потім скинув з пліч дорогий кунтуш... Турок позіхнув, все ще обмацуючи чіпким поглядом молодого панича Ляхистану, та зняти з покупця більше вже не було чого... Людолов погодився.
Олена не кинулась своєму визволителю на шию, тільки гірким словом прохопилась:
— З одної неволі та в іншу. З турецької — в лядську. На нього навіть не глянула тоді, хоч її подруги по неволі хапали його за руки, благальне зазирали йому в очі, прохали викупити і їх... Олена мовчала... Коли вже під'їжджали до Бара, уважно на нього подивилась і скупо всміхнулась:
— А кунтуш у тебе був гарний. Бідний паничу, роздягнув тебе людолов й обібрав, як липку.
— Кунтуш — діло наживне, — радо мовив Роман, прислухаючись до її м'якого голосу. — 3 тобою мені і в курені рай.
— Але не мені... — непривітно озвалась полонянка. — Ой, паниченьку голубоокий, плакали твої гроші...
— Не бійся мене, — тихо мовив Роман. — Я тебе ніколи-ніколи не зобиджу. Побачив я тебе і зрозумів… Ти — моя доля. Моя суджена. А суджену, кажуть, і конем не обскачеш.
Вона здивовано дивилась на нього:
— Я думала, що ти купляв собі любаску.
— Воронь Боже! — палко вигукнув він. — Я покохав тебе з першого разу. Я не можу без тебе, Оленко. Віднині ти моє сонце і життя. Я все для тебе зроблю. Ти будеш шляхетною панночкою, ти будеш рівня усім панам Речі Посполитої. Ти станеш пані Матусевич.
— Замовкни! — крикнула вона, і в її очах спалахнув гнів. — Цьому ніколи не бувати!..
Восени вони вже були в Білій Церкві і, не затримуючись, поїхали у свій маєток в Зеленій Гуті. Село чималеньке, на горбі, серед старого тінистого парку білів колонами панський будинок.
— Ось вона яка, крулевщизна! — в захопленні вигукував Роман. — І все це наше... Щоправда, його милість король подарував мені маєток без права передавати його моїм спадкоємцям, але то не біда. Ще раз послужу його королівській милості — і маєток навічно перейде славному роду Матусевичів!
Олена відчужено мовчала.
Роман озирався навсебіч і щиро, по-дитячому радів:
— Але ж як тут гарно!.. А он і ратай... Подивись, Оленко, яка романтична картина! На нашому полі мирний ратай!
— Ось тому він і нужденний, що занадто мирний! — задумливо мовила Олена. — Зломив хребта на панських грунтах, де вже йому войовничим бути.
Зіскочила з ридвана, підійшла до орача.
— Боже поможи!
Орач — худий, згорблений селянин в зотлілій сорочці, що ледве купи трималася на його плечах, — з натугою повернув до неї гостре почорніле лице з безвільно обвислими вусами, окинув Олену з ніг до голови важким, похмурим поглядом, буркнув:
(Продовження на наступній сторінці)