— Вип'ємо, панове, за нашу, тепер уже нашу фортецю! —Адам Кисіль жестом запрошує гостей. — Сміливіше, панове, сміливіше!
— За пана воєводу і його дороге здоровля! — в один голос вигукують Кононович з Караїмовичем.
— Хочу вас потішити, панове, — пригубивши вино, воєвода відставляє келих і ляскає в долоні. Да зали знову входить служка із срібною тацею, на якій лежать два чорні капшуки. — Чи не правда, вони пузатенькі мов ті поросятка? — хихикає Кисіль.
Кононович і Караїмович водночас ковтнули слину і, витягши шиї, жадібно поїдали очима чорні капшуки.
— Прошу вас… — воєвода жестом показав на тацю. — У капшуках по тисячі злотих. Це плата Речі Посполитої за ваші послуги Короні і крулю. Гребіть... Перепрошую, я хотів сказати, беріть…
Відштовхнувши плечем Караїмовича, гетьман перший опинився біля таці й хапливо простяг руки.
— Ей, ей!.. Куди ви, пане гетьмане, схопили обох поросят? — Караїмович ладен був кинутись з кулаками на Кононовича. — Ну й загребущі ж у вас руки!.. Під Кодаком було б їх простягати.
— Хіба два? — був щиро здивований гетьман і, зітхнувши, з жалем віддав Караїмовичу один капшук. — Не дивуйтеся, пане старшино, немає таких грабель, котрі від себе гребли б.
— А би не давайте волю своїм граблям! — буркнув Караїмович, засовуючи свій капшук за пояс. — Бо й по руках можна схопити!
Затим дякували воєводі:
— Ми завжди були і є вірними слугами його милості короля! Ми його підніжки. Нєх жиє круль!
— Похвально, похвально! Його милість круль завжди підтримує вірну старшину. Грамоти на маєтки одержите невзабарі.
— Вашмосць! — вихопився наперед гетьман. — Дозвольте і вашу милість потішити! — Воєвода кивнув, гетьман метнувся до дверей. — Ану, уведіть першого лотра!..
По хвилі жовніри уводять Івана Сулиму.
— Ось він... ось! — верескливо кричить Кононович, потираючи руки. — Зараз ми поскубемо запорозьку птаху!..
Руки в Сулими скручені за спиною, оселедець вирваний, сорочка на ньому висить шматтям, на плечах та грудях свіжі, не засохлі ще рани. Адам Кисіль аж звівся й, виставивши вперед бороду, зацікавлено розглядав запорозького ватага. Сулима сковзнув по ньому неуважним поглядом і відвернувся.
— Так ось ти який, Сулима-а! — протяг воєвода.
Перед ним стояв трохи вище середнього зросту, міцний, широкоплечий здоровань, ніби витесаний одним махом з одної брили. Незважаючи на поразку й численні тортури, він ще мав предосить сили й твердо стояв на міцних ногах.
"І дає ж Бог цій черні таку міць та здоровля, — з глухим роздратуванням подумав воєвода, бо завжди заздрив здоровим і сильним. — Скільки з черні не. видавлюй соків, як не вичавлюй силу, а вона все одно бунтує. Ось і цей отаман... Його вогнем пекли, тіло на ньому, шматтями рвали, а бач, стоїть, хоч би що... Лише посивів та щетиною заріс..."
Ще раз прискіпливо оглянув Сулиму й надибав у нього біля рота гіркі зморшки, відзначив, що очі в отамана глибоко запали... Зловтішне потер руки. Таки допекли цьому здорованю!
— Сьорбнув горя, отамане? — мовби співчутливо запитав воєвода. — Мабуть, і сили в тобі вже надломились? Сулима криво посміхнувся:
— Коли пан воєвода бажає зі мною особисто помірятись силою, то прошу пана...
— Іншим разом... Як би там не було, — перечекавши біль у боці, буркнув воєвода, — а я житиму. А ти, орле запорозький, гнитимеш у землі!
— Хоч круки й довше живуть, та я їм не заздрю! — відповів Сулима. — Хай собі каркають!
— І покаркаєм! — закричав Сава Кононович. – На твоїй могилі!
Сулима навіть не повернувся в його бік. Це ще дужче вивело Кононовича з себе, та воєвода спинив його:
— Постривай, гетьмане, з своїм карканням. Ще буде час. — І повернувся до Сулими: — Так що з тобою чинити, запорожцю? Правду кажучи, не безталанний ти, отамане, коли зумів Кодак захопите. Ловко діяв. Коли б ти був з нами, ти б далеко пішов.
— Пан воєвода помиляється, — спокійно відказав Сулима. — Бути з вами — це значить бути рабом. А хлоп не може ні на крок відійти від свого пана.
— Зате тепер ти далеко підеш! — хихикнув Караїмович. — Прямцем у Варшаву на майдан. А там уже катюга тебе обкарнає. Спершу руки та ноги відрубає, а тоді вже й голову.
— За волю піду!
— Навіть у Варшаву на майдан? — перепитав Караїмович.
— Навіть у Варшаву на майдан. — Сулима пильно глянув на Караїмовича: — Чого здригнувся, запроданцю? Знаю, ти швидше шкуру свою тричі перепродаси, аніж у Варшаву на майдан підеш.
— Своя шкура дорожча,
Сулима помовчав і, зважуючи кожне слово, сказав:
— Стяти голову — це ще не значить перемогти. Україна нині як вода в повінь Всі береги заливає.
— Одначе ти, хлопський отамане, до поезії здатний — озвався воєвода. — Побачимо, як ти під сокирою заспіваєш. — Кивнув Кононовичу: — Уведіть другу пташку, послухаємо, що вона защебече.
— Слухаю, вашмосць! — метнувся гетьман, наче той джура. — Ей, уведіть того лотра!
По хвилі жовніри увели Павлюка.
— Живий, батьку? — радісно крикнув Павлюк, вгледівши Сулиму.
— Живий, сину, живий, — ступнув йому навстріч Сулима. — Як завжди!
Із скрученими руками вони не могли обнятись, тому, кинувшись, притислись один до одного грудьми.
— Ах, яка зворушлива зустріч! — вигукнув Кисіль — Я аж розчулився до сліз... Розв'яжіть їм руки, хай хлопи досхочу пообнімаються.
Жовніри розв'язали їм руки і вийшли із зали, а Павлюк із Сулимою міцно обнялися.
— Не відчаюйся, сину, що ми кайданах, — поклавши Павлюку руки на плечі, говорив Сулима, — Ми в неволі після хмільної волі, а ті он людці, — кивнув на Кононовича з Караїмовичем, — все життя, як собаки, на ретязі ходять.
— Пащекуй, пащекуй! — кричав Кононович. — Що б там язиком не молов, а ти програв. Виграш за нами.
— Це не програш, а тільки початок битви за волю нашого народу. Ми загинем, наші побратими у бій козацтво поведуть. І як би панські лакузи на ретязях не гавкали, а їм не спинити наш похід.
Кононович з кулаками кинувся на Сулиму.
— Ти... ти розбійник... На своїх панів руку піднімаєш? Не вийде! В дугу зігнемо! Скрутимо в перевесло! Карка зломимо!..
Адам Кисіль, склепивши повіки, склав руки на грудях і, єлейно посміхаючись, прислухався до вереску реєстрового гетьмана.
— На пісок перемелемо!
Сулима з люттю глянув на гетьмана, на його живіт, що так і колихався від крику, на шовковий пояс, за який було заткнуто пузатого капшука... А ще вгледів за поясом пістоль...
Сава Кононович щось верещав...
Сулима хитнувся вперед, невловимим рухом висмикнув пістоль у Кононовича з-за пояса, та так ловко, що той і не відчув.
— Я тебе власноручно на палю посаджу! — шаленів від люті гетьман. — Я... — осікся, вгледівши в руках Сулими пістоль, чорна дірочка якого дивилась йому прямо у вічі... – Е-е-е... — враз заціпило гетьману, і його запал де й подівся.
Кисіль посміхався із заплющеними очима. Караїмович по тому, як гикнув гетьман, відчув щось неладне й поклав руку на руків'я своєї шаблі.
— Спокійно, панове! — Сулима задкував до вікна. — Не перцюйте, бо куля жартів не любить. Вона, як і горобець, вилетить — не спіймаєш. Та й дірку після неї не заткнеш.
Кисіль, урвавши смішок, злякано розплющив очі. На всіх трьох Сулима наставив пістоль, водив ним від одного до другого, ніби вибирав собі першого, і всі троє втягнули голови в плечі.
— Раджу панам бути благорозумними, — сказав Сулима вже біля вікна. — А то, не дай Боже, здригнеться моя рука...
— Це вже занадто! — крикнув воєвода. — Я протестую!
— Я панові не догодив? — глузливо запитав Сулима. — Прошу пана сидіти й не репетувати, бо як би чого не вийшло.
— Але це бунт... — прохрипів Кисіль.
— Це смерть твоя, воєводо, — уточнив Сулима. — В пістолі всього лише одна куля, і я, звичайно, встигну забити лише одного з вас. Але й то добре. Не з порожніми руками на той світ піду. То хто з вас хоче вхопили мою єдину кулю?
Всі троє мовчали.
— Ніхто не бажає, — підсумував Сулима й повернув на мить голову до Павлюка. — Ану, сину, витягни у пана Караїмовича шаблю. А тебе, пане, застерігаю: один рух — і куля твоя.
Павлюк висмикнув шаблю в старшини й відскочив до вікна.
— Панове, будемо прощатися, — сказав Сулима, підходячи й собі до вікна. — Раджу вам не здіймати гармидеру. Я з радістю всадив би у котрогось з вас кулю, та почекаємо сприятливішого менту. — До Павлюка: — Стрибай за вікно, там галерея. А звідти — вниз. Під галереєю бачив осідланих коней.
— Батьку, а ти? — вже з підвіконня озвався Павлюк. — Я тебе не лишу.
— Не барись, я прикрию! — закричав Сулима, — Один з нас мусить врятуватись. Лети, сину, на Вкраїну та велику пожежу там підпали!
— До зустрічі, батьку!
(Продовження на наступній сторінці)