Сонце ми бачимо у вигляді диска, тоді ж як насправді воно — куля. Газова куля. США, наприклад, запустили космічний зонд-дослідник, який облетить невидиму для нас, землян, зворотну, потойбічну частину Сонця. В центрі його колосальні тиск і температура — до 15 мільйонів градусів. В результаті цього ядра водню об’єднуються в ядра гелію, виділяючи при цьому величезну енергію.
Перетворюючись, енергія просочується до поверхні Сонця і йде з неї в космічний простір — у вигляді електромагнітного випромінювання. В тім числі і як світло, і як тепло, що їх ми й отримуємо на Землі.
І цей процес вже триває 5 мільярдів років — звідтоді, як в Галактиці засяяла зоря названа людьми Сонцем.
Правда, Сонце "непостійне" для нашої планети: то посилає нам цілюще світло й тепло як благо, то своїм потужним промінням знищує все живе на землі — засухи, неврожаї, голод. Це теж його "робота".
Але якщо зорі дають землянам красу, то Сонце — життя.
Отож, Сонце є гігантським ядерним казаном. У ньому, власне, у його ядрі, що складає всього лише два відсотки Сонця за об’ємом, але шістнадцять відсотків по масі, температура досягає 15 мільйонів С. Вона й викликає злиття ядер (реакція ядерного синтезу), коли ядра атомів водню стискаються і утворюють ядра гелію, вивільняючи колосальну кількість енергії — щосекунди більше 600 мільйонів тонн водню перетворюється в гелій. Енергія, що при цьому виділяється, переноситься до поверхні Сонця — фотосфери — її товща 350 км — випромінення і ближче до поверхні ще й змішаними потоками речовини (конвекцією). Зрештою, енергія залишає поверхню Сонця і йде в космос у вигляді випромінення — сонячного світла, що й несе життя планеті Земля.
Щосекунди Сонце викидає в Космос 7 мільйонів тонн речовини. Цей потік частинок називається сонячним вітром. Ультрафіолетове проміння небезпечне для всього живого, але, на щастя, воно затримується — принаймні, більша частина, — озоновим шаром.
Діаметр Сонця — 1,4 мільйони кілометрів. Середній період його обертання — 25,4 земної доби. Маса у 333 000 разів більша маси Землі. Радіус сонячного ядра у 27 разів більший радіуса Землі.
Зовнішні шари Сонця на 73 відсотки складаються з водню, на 25 з гелію і два відсотки складають інші елементи.
Всього лише один квадратний сантиметр сонячної поверхні світиться яскравіше 230 000 свічок!
Ця енергія живить не лише саме Сонце, але и усі планети та інші космічні тіла, що обертаються навколо Сонця — тобто всю Сонячну систему, часткою якої є наша Земля.
Сонце творить енергію з величезною швидкістю, що еквівалентна вибухові 92 мільярдів мегатонних ядерних бомб щосекунди. Астрономи підрахували: якби Сонце складалося з вугілля, то воно повністю б витратило свою енергію всього лише за 4 600 років. Але на сьогодні вік Сонця сягає 5 мільярдів років і воно все ще світить і світить добре. Отже, тільки ядерний синтез може забезпечити Сонце такою величезною енергією, дякуючи якій воно й світиться мільярди років[27]. Якби ми навчилися таким способом видобувати енергію, всі наші проблеми з паливом були б вирішені в один день. Але наука досі не може відтворити те, що на Сонці відбувається природнім шляхом.
Але якщо Сонце на сто відсотків складається з гарячого газу, то що змушує газ утримуватися в одному місці? Чому він не розвіється як дим від багаття?
Його утримує, — аби Сонце не розвіялось в космосі, — гравітація. Вона впливає на все у Всесвіті. А маса Сонця дуже велика, тож потужне притягання і утримує газ в одному місці.
Але тут виникає інше питання: якщо сонячна гравітація притягує гази, то чому вона не стисне їх в кулю меншого розміру?
А тому. Чим гарячіший газ і чим більше він стиснений гравітацією, тим вищий тиск. Він і роздуває Сонце, і ось що виходить: гравітація стискує, а тиск роздуває, і на якомусь рівні (що відповідає кулі з певним діаметром) ці дві сили урівноважуються. Тому Сонце й має визначений діаметр — він рівний 1 391 000 км, тобто приблизно в 109 разів більший за діаметр Землі. (В середині Сонця можна помістити 1 300 000 планет типу Землі. Хоча у 1995 році у Всесвіті була виявлена планета, що відноситься до іншої зоряної системи, так ось вона в 150 разів масивніша Землі!)
Цим обумовлена й кругла форма Сонця: гравітація притягує речовину до центра однаково у всіх напрямках, а тиск точно так же відштовхує речовину у всіх напрямках від центру.
Потік іонізованої водневої плазми, тобто газу, що складається з електронів і протонів приблизно однакової щільності, рухається від Сонця з надзвуковою швидкістю — на орбіті Землі ця швидкість складає приблизно 470 км/с. І цей потік заряджених частинок, званих сонячним вітром, збурює постійно і поповнює магнітосферу Землі.
На Сонці час од часу трапляються різні збурення і деякі види сонячної активності роблять вплив на Землю. Ці спалахи викидають згустки сонячної плазми вагою в мільярди тонн в Сонячну систему, де частина їх і стикається з магнітною парасолею Землі, її магнітосферою. В результаті такої взаємодії на Землі виникають північні і південні полярні сяйва, а також геомагнітні бурі — все це називається космічною погодою. І хоч Сонце посилає нам цілющу енергію, без якої було б неможливим життя на Землі, але часом надмір цієї енергії — причина багатьох лих. Як і ліки, сонячна енергія корисна лише дозована. (Як і вода, що теж є однією з основ життя на Землі).
Виходить дилема, яку вирішити неможливо: менше сонця — погано, а більше — ще гірше.
Нашій планеті ще й пощастило, що вона знаходиться на безпечній — ба, ба, благодатній! — відстані від розжареної зірки, пекельної в своїй основі, смертоносної, званої Сонцем, на такій, що дає життя, а не загибель. Бо коли б Земля була ближче до свого світила, вона просто згоріла б (в крайньому разі перетворилася б на мертву Венеру із немислимими для всього живого тисками й температурами), а коли б вона була далі — як хоча б той же Нептун, — то просто замерзла б, покрившись вічним снігом і льодом, що теж убило б все живе на ній. (А втім, на Нептуні воно за таких умов і не могло б зародитися).
150 мільйонів кілометрів від Сонця — якраз та відстань, коли не надто жарко і не надто холодно, коли для життя умови якраз.
І все ж на Землі (в певних її широтах) і довгі та люті зими бувають, і пекельна жарота круглорічно.
Спеки на Землі, здається, більше, і призвідницею її є наше лагідне, гарне і ніжне сонечко, адже це воно нагріває повітря в літню пору часом і немилосердно (про пустелі й не говоримо).
Тож іноді сонечко з лагідного і доброго, і теплого світила, Бога нашого, творця всього сущого перетворюється ледь чи не на диявола, в крайньому разі на безжалісного, невмолимого і лютого ворога всього живого…
Виходить, що Сонце не лише дарує життя, воно його може і знищити. Поки що, правда, лише в певних районах…
У міфі про Ікара, сина міфічного Дедала, втілена вікова мрія людства здійнятися до Сонця і далі, в Космос, аби покорити Всесвіт. Чи бодай його пізнати — це реальніше.
Втікаючи з крітського полону, Дедал змайстрював собі й синові крила з пташиного пір’я, що його скріпив воском. Тому й застерігав сина не здійматися надто високо, інакше Сонце розтопить віск, крила розпадуться і це стане кінцем для літуна.
Ікар не зважив на застереження батька, піддався спокусі "дістатися Сонця" і загинув. Власне, його вбило Сонце своїм гарячим промінням. Цим міфом ніби застерігається людство: бережіться, люди, адже Сонце — джерело життя на Землі, — може бути і вбивцею того життя. Тож Сонце варто тримати на певному повідку (аби тільки була така можливість), не дуже йому довіряти. Ба, навіть остерігатися його, світлоносного творця життя на Землі, бога нашого в небі голубому.
Але як утримати Сонце на повідку? Та й де дістати такий повідок? Отож і виходить все та ж дилема, що не вирішити: мало сонця — погано, багато — ще гірше… І як не верти, як не крути, але колись доля Ікара спіткає і все людство.
Давним-давно в небі Китаю, вище найвищих хмар, під сонцем, місяцем і зорями жило одне божество — лучник на ймення Хоу-І.
Себто Стрілець І.
Він був таким цілким, що ніколи не знав промаху і його стріли, швидкі та летючі, завжди потрапляли в ціль.
А треба вам сказати, що в ті давні-давні часи, коли світ був ще молодим і горя люди буцімто не знали, на небі сходило не одне сонце, як нині, а — повірте, — цілих десять.
Уявляєте? Десять сонць у небі. Але на щастя людей, батько тих десяти сонць, небесний владика Ді-цзюнь суворо слідкував, аби вони сходили на небо не всі разом, а по черзі, у свій день. Тож і виходило, що кожне сонце з’являлося на небі лише один раз на десять днів — як надходила його черга. І все було добре, брати-сонця жили в мирі та злагоді між собою і сходили на небі лише кожен у свій день. Оскільки ж брати-сонця були схожі між собою, як дві крапелиночки води, то люди на землі думали, що в небі незмінно сяє одне сонце — як то й має бути.
І все було добре, і в світі тоді був порядок та лад, а сонце ласкаво осявало землю, даруючи їй тепло та світло, а з ним і життя.
І радувались люди сонечку в небі, і славили його у піснях та легендах. І так тривало не рік і не вік. Може й кілька віків. Може, й тисячі тисяч літ, адже брати-сонця, сини небесного владики Ді-цзюня не знали скону літ і сяяли в небі віки та віки.
(Продовження на наступній сторінці)