Вікова народна мудрість, етична мораль з давніх— давен закликають шанобливо ставитись до Сонця — гріх превеликий його ганити, паплюжити, кара небесна (і людська теж) чекає на таких святотатців! Недарма ж ще в давні часи було створено легенду на тему, що буває з тими невігласами, які не шанують Сонце.
В українських степах ще й досі де-де стоять т. зв. кам’яні баби, стародавні статуї, що ставилися в кочових народів на могилах і були пов’язані з культом предків.
Так ось за українськими переданнями кам’яні баби буцімто були колись людьми. Та не якимись там, а — велетнями. Кажуть, то був превеликий народ і жив він ще до створення сонця. Звичайно ж, у пітьмі, що тоді була не тільки вночі, а й удень. (А втім, що таке день, ті люди не знали, бо його тоді не було).
А живучи в мороці, люди якось до нього звикли. Та так, що коли послав Господь сонце, стали ходити на могили і плювати на сонце яснеє. Що з них, людей пітьми, візьмеш! Хоч і велетні, а ума в них було небагато. Господь розгнівався і прокляв їх. З того часу вони почали зменшуватися, зменшуватися та й закам’яніли…
— Ось так буде з кожним, хто не шанує сонце, — додавав оповідач[21].
Існує й інший варіант цієї пригоди. Кам’яні баби були колись живими. Якось влітку жінки жали в степу хліб, а якраз у той день мінялося (???) сонце. І дуже довго мінялося, тож перебило жінкам роботу — показалося уже перед самим вечором. Жінки й давай на нього плювати та лаяти його: "Через тебе ми стільки часу втеряли!.."
От за те вони посліпли й покам’яніли…
"Якщо в тебе запитано буде: що корисніше, Сонце чи Місяць? — наставляв ще Козьма Прутков у своєму дусі й стилі, — відповідай: Місяць. Адже Сонце світить удень, коли й без того світло, а Місяць — уночі".
Отож, Сонце, "яке світить удень, коли й без нього світло". Для нас воно ніжне сонечко, любе— миле, гарне— чарівне, у вчених — найближча до Землі зоря. Себто розжарена плазмова куля, центральне тіло Сонячної системи, всього лише жовтий карлик спектрального класу G2[22].
Відстань до Сонця з Землі змінюється від 147,1 млн. км (січень) до 152,1 млн. км (липень), становить в середньому 149,6 млн. км (заокруглюючи, кажуть — 150 млн. км). Радіус Сонця (воно бачиться нам завбільшки з ситечко) у 109 разів більший за радіус Землі.
Обертається навколо власної осі. Є основним джерелом тепла і світла для Землі, забезпечує погодні і кліматичні процеси, життєдіяльність тварин і рослин…
Ну і так далі — різних даних з життя нашого жовтого карлика, званого богом, набереться пребагацько — чи не на добру книгу!
Жовтий… гм-гм… карлик.
Це в науковців-сонцевиків (астрофізики, які займаються дослідженням Сонця і проблем, пов’язаних з його вивченням, звуться так поетично, сонцевики, на відміну від зірковиків, себто астрофізиків, які займаються зорями), а ось у решти землян Сонце — бог.
Як подумаєш то й справедливо.
ГНІВ НЕМЕЗІДИ:
І ЗОРІ ПАДАТИМУТЬ З НЕБА,
І НЕБО ЗГОРНЕТЬСЯ, ЯК СУВІЙ
Що кричала автору його читачка пані Євгенія. Про загиблі зорі, світло од яких все ще летить до Землі. Гігантський ядерний казан над нашими головами. І з’явилася зірка-"гостя". Як живуть і помирають зірки. "Корови Гаурі". "Страшний суд", або Пророцтво Ісуса Христа про кінець світу. "На щастя у нас ще є приблизно 5 мільярдів років до того, як це станеться". Червоні гіганти і білі карлики. Всесвітнє пекло. Горітимуть гори і доли. А потім настане вічна зима і чорне небо з тліючою жаринкою карлика…
"Рано чи пізно Сонце повинне вичерпати своє паливо, а тому настане день, коли воно помре. Що поробиш, всьому хорошому рано чи пізно надходить край. На щастя, у нас ще є приблизно 5 мільярді років до того, як це станеться…"
Стівен П. Маран
Якось російський президент В. В. Путін відвідав Калугу, батьківщину К. Ціолковського, вченого і винахідника у галузі авіації і динаміки ракет. Там відбувався міжнародний космічний симпозіум. І там В. В. вперше у своєму житті почув про те, що, виявляється, наше Сонце — кінечне. Що воно згасне приблизно через 5 мільярдів років. Це так вразило російського президента, що на прес-конференції він скрутно зітхнув:
— Виявляється, наше Сонце не вічне. Це вельми сумно…
— … І ви, шановний літераторе, мовби ж твереза, врівноважена і розсудлива людина, не здатна на різні там епатажні штучки та вибрики, виявляється, вірите??? Теж вірите??? Кому? Отим… псевдонауковим байкам? Про кінець світу? Та скільки ми вже наслухалися цих фантазій про кінці світу, га? Що ось-ось, тоді то й тоді неодмінно будуть… Га? Тепер і ви підпряглися до тієї кампанії, що проти нашого сонечка. Буцімто наше Сонце — НАШЕ СОНЦЕ!!! — колись, не проти ночі будь сказано, помре???
Так обурюючись, запально вигукувала одна мила жіночка (щоправда, надто емоційно— вразлива) на ймення Євгенія, моя читачка на літературному вечорі, коли я розповідав про свою нову роботу над книгою "Феномен Фенікса, або Спогад про майбутнє" — про те, що Сонце — НАШЕ СОНЦЕ! — конечне.
— Вірите, що воно… воно помре? Залишивши нас, дітей своїх, у вічній пітьмі? У лютому мороці лютого космічного холоду? Ба, навіть спаливши-спопеливши Землю нашу перед своєю загибеллю? На прощання влаштувавши нам грандіозний кінець світу — Апокаліпсис чи що? Вірите? Що воно, Сонце — НАШЕ СОНЦЕ — конечне??? Себто смертне, як і кожен з нас у роду людському? Має обмежений у часі вік? Вип’є до дна свою смертну чашу? Те Сонце, що є творцем життя на Землі? Всього в ньому сущого? Його колискою? Його по-суті ненькою рідненькою? Та як це мати… рідна мати може повбивати дітей своїх? У прощальному пекельному вогні їх живцем попалити? — Всі в залі мовчали і я теж. Пані Євгенія вигукувала в розпачі, у відчаї, як начеб трагедія із Сонцем мала відбутися вже завтра. — Невже воно стане убивцею всього живого і світу білого теж? Наше рідне сонце— сонечко, чиїми дітьми ми є? Тіпун вам на язик, шановний авторе!!!
І був рік 2006-й, вересень місяць, золотий вересень у Києві, літературний вечір. І я розповідав як у мене написався "Феномен Фенікса…"
— Ви так і не відповіли мені, шановний літераторе… Ви й справді вірите??? Що Сонце — НАШЕ СОНЦЕ!!! — творець життя на Землі і нас самих, стане нашим убивцею??? — вигукувала на вже згадуваному літературному вечорі пані Євгенія, моя читачка, коли мова зайшла про "Феномен Фенікса…"
Набравшись терпіння я обережно, аби й геть не вбити вражену, проте далеку від фізики та астрономії жіночку (іноді мені здається, що то ж Параска з мого дитинства далекого, котра більш як піввіку тому кричала, що не вірить у каміння, яке падає з неба, — вона, вона, Парасочка, тільки вже доросла, ба, навіть постаріла).
Зірки смертні. На жаль. Вони колись народжуються і колись помирають. Як і всі, хто належить до роду простих смертних. Себто як ми. Тільки вік у нас і в Сонця неспівставимо різний.
Але як і наше життя, так і його, сонцеве, кінчається тим же: смертною годинонькою.
Телескоп "Хаббл", піднятий на сотні кілометрів над поверхнею Землі, де вже немає атмосферних перешкод, "надивився" у Космосі зірок, тамтешніх сонць. І молодих та юних (чи й зовсім дітей), котрі або вже народилися, або ще тільки-но народжуються, як і старих, які вже помирають, оточені — після прощального вибуху, — хмарами газу та пилу і плазми. Будемо сподіватися, що з них колись народяться нові зірки. Тим паче "Хаббл" зафіксував і народження нових зірок з протоплазми. Як і тих, які вже віджили своє. Вони вже — маленькі— маленькі світила. Ні на що вже не придатні — колишні сонця Космосу. Згасаючі. Конаючі. А відтак — і жалісливі. На жаль їм уже нічим не можна зарадити, порятувати їх.
Знімки загиблих і конаючих зірок космічний телескоп "Хаббл" передає на Землю і їх показують по телебаченню (програма Дискавері) — гірко і страшно дивитися на їхнє прощальне блимання…
Пані Євгенія потяглася рукою до ока — змахнула там якусь краплю вологи і далі наша бесіда вже відбувалася спокійніше.
— До речі, світло від Сонця до Землі йде 8 хвилин. Тож ми бачимо наше світило таким, яким воно було… так— так, 8 хвилин тому. Взагалі ж, коли ми дивимося на космічні об’єкти, то бачимо не теперішнє, а — минуле. Часом і далеке— предалеке. Тому не можна дізнатися точно, який вигляд має космічний об’єкт саме зараз, сію мить. Ось вам цитата з астрономічного довідника: "Цілком можливо і навіть дуже вірогідно, що деякі великі зорі з далеких галактик, які ми бачимо в небі, насправді більше вже не існують. Річ у тім, що "тривалість життя" деяких великих зірок — тільки 10-20 мільйонів років (радіймо, що наше Сонце рекордсмен по довголіттю і має вік у 10-12 мільярдів років! — В. Ч.). І якщо вони перебувають у галактиці, яка знаходиться від нас за 50 мільйонів світлових років, швидше всього, те, що ми бачимо — вже тільки спогад про ці далекі зірки. Вони більше не осявають свою галактику: вони мертві…"
(Продовження на наступній сторінці)