Яскраво— жовтий, із золотистим відтінком. І прилинув він до мене через шибку нашого віконця та й заходився лоскотати мені щоки, ніс, очі. Теплий, ніжний, ласкавий. Справді, якийсь мовби аж пухнастенький. Наче сама світла радість, наче саме щастя — я до того навіть не знав, що воно таке — щастя. А втім, хто з дорослих знає, що таке щастя, невловиме і загадкове, а я ж був усього лише маленьким сільським хлопчиком.
У нашій хатці господарювала пресвітла золота сонячність (у шибку було видно край вранішнього блакитного неба), було напрочуд світло, радісно і я, наче той розквітлий сонях, повернув голову до вікна. До нього, до сонечка, що вітаючи мене, зі своїх високих небес прислало мені своє золоте проміння…
— Валіку, пора вставати, — весело гомоніла, заходячи до хати бабуся Зіна. — Вставай, вставай, лежебочко, вже сонечко встало. У віконце зазирає та дивується: чого це наш Валько досі на боковеньці?
Мені тоді ще й п’яти рочків не було і я тільки-но почав для себе відкривати той світ, у який прийшов. Світ, у якому владарювало сонце в піднебессі.
Я схопився. На відчуваючи нічого під ногами, наче полетів у двір. І в першу мить аж зажмурився. Наш двір був повен світла, до країв залитий сонячною повінню — теплою, ніжною, ласкавою. А на воротах у червоних чобіточках зі шпорами стояв наш когут. Змахуючи крилами та витягуючи шию, голосисто співав. Мабуть, теж вітав прихід сонця. І я ладен був разом з ним закукурікати. Від повноти дива, що білий світ, виявляється, такий чарівний. І над селом, але так виходило, що в першу чергу над нашим двором, висіло ранкове сонечко, молоде і гарне, як умите, висіло в ореолі золотистого проміння і наче посміхалося до мене.
Я простягнув до нього руки, відчуваючи на них і на своєму личку і в усьому своєму єстві, сонячне літепло.
Мружачись, підстрибом побіг двором. Щось вигукував — у захопленні, що білий світ такий чарівний. І було мені в океані сонця легко і радісно. А попереду був такий довгий-довгий сонячний день. Той день, що його бабуся Зіна називала віком.
— Бабусю, — вигукував я, — а де сонце в небі взялося?
— Отакої! Звідки я знаю? — але трохи подумавши, бабуся таки зважилася на відповідь: — Де взялося, питаєш? Зійшло. Встало вранці й зійшло, даруючи нам білий день.
— А сонце завжди-завжди буде сходити?
— Завжди-завжди, — підтвердила бабуся. — Бо як же нам без сонечка.
І далі бабуся сказала те, ще я при нагоді повторюю й досі:
— Хоч увечері день і не кінчається, але вранці він зі сходом сонця завжди починається…
Звідтоді всі мої дні хоч і не кінчаються увечері, але неодмінно вранці зі сходом сонця починаються. Заново, але наче вперше. Хіба я тоді, хлопчик з далекої, останньої перед страшною війною весни, залитий сонячним світлом у дворі хати, яка невдовзі буде корчитись і гоготіти в пекельному полум’ї, купаючись у сонці, відкриваючи для себе світ білий і своє місце у ньому, хіба тоді міг подумати — бодай подумати! — що сонце коли-небудь помре?
Постаріє й помре, відживши своє.
"Альфа Центавра — наша найближча сусідка в космічному просторі за межами Сонячної системи і одна з найяскравіших зірок Південної півкулі — насправді є системою, що складається з трьох зірок. Дві великі зірки А і В, обертаються одна навколо іншої за 80 років — за середньої відстані між ними близько 20 астрономічних одиниць (астрономічна одиниця — а. о. — є середня відстань між Сонцем і Землею), третій член системи — зірка С, що знаходиться від нас на відстані 10 000 а. о., обертається навколо пари AB за період близько мільйона років. Кожна із зірок А і В могла б мати планети, зірка С — не могла б.
Гіпотетичний мислячий насельник таких планет, глянувши на своє нічне небо, побачив би такі ж сузір’я, як і ті, що їх ми звикли бачити з Землі: Велику Ведмедицю, Оріон і решту. Але було б і досить значне доповнення. Замість п’яти яскравих зірок в сузір’ї Кассіопеї він побачив би шість. Шостою і найяскравішою (нульової візуальної зоряної величини), що продовжувала зигзагоподібний малюнок із зірок ще на один крок, було б наше Сонце.
Наш гіпотетичний мислячий спостерігач не зміг би загледіти нічого видатного, властивого саме цій яскравій зірці: вона б мала вигляд приблизно такий же, як багато інших зірок у полі його зору. У нього не було б способу виявити, що ця зірка володіє планетою, яка обертається навколо неї і несе на собі життя". — Стефан Доул, автор книги "Планети для людей".
На півночі острова Великобританія та на прилеглих островах (Гебридські, Оркнейські, Шотландські) розташувалася Шотландія (адміністративно-політична частина Великобританії) — країна королів і поетів, балад, пісень і повстань за незалежність, країна Роберта Брюса, Якова I і, звичайно ж, Роберта Бернса, Вальтера Скотта, Роберта Луїса Стівенсона і багатьох-багатьох інших.
В Південній Шотландії, в родовому маєтку "Притулок у долині" довгий час жив і похований там Джеймс Клерк Максвелл.
Творець теорії електромагнітного поля (він передбачив існування електромагнітних хвиль і висунув ідею електромагнітної природи світла), першого статистичного закону — закону розприділення молекул за швидкостями, що названий його іменем.
Виникнувши, електромагнітне поле (Максвелл першим увів цей термін — поле) поширюється в просторі зі швидкістю світла — 300 000 км/с, займаючи все більший і більший об’єм. Максвелл стверджував: хвилі світла мають ту ж природу, що й хвилі, які виникають навколо дроту, в якому є перемінний струм. Вони відрізняються один від одного лише довжиною.
Дуже короткі хвилі і є видиме світло.
Іншими словами — НАШ БІЛИЙ СВІТ.
Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю?
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав…
Вже не одне покоління українців співає цю щемку, що душу реве, популярну у всі часи пісню Михайла Петренка — недарма вона сприймається як народна. А втілена в ній віковічна мрія людства — полинути в небо. Якщо й не завоювати його, щоліття та ліття ще залишатиметься нездійсненним, то бодай побувати в ньому, небі, не кажучи вже про Сонячну систему, яку ми все ще не знаємо. Безкрилій людині (крилатій лише в мріях) споконвіку здавалося, що саме там, "далеко за хмарами", як співається в пісні "Дивлюсь я на небо…", "подалі від світу" є справедлива і добра доля, щастя— талан, тож там можна "ласки у сонця, у зірок прохать і в світі їх яснім себе показать". Бо ж вірилось — "далеке є небо — моя сторона".
Вірилось, не підозрюючи, що в імперії Сонця свої закони, категоричні й імперативні, які нам належить беззастережно виконувати. І жити лише підкоряючись їм. Та ще владиці неба і світу білого, адже його місце перебування в небі, владарювання теж є імперативним. Вірячи про щастя небесне, земні люди не підозрювали, що в неба свої біди, значніші од земних і що саме звідти колись можуть прийти на землю… непереливки. М’яко кажучи.
За тлумачним словником рідної мови — "небо — видимий над поверхнею землі повітряний простір у формі купола". А ще, "за релігійними уявленнями — це місце перебування богів, янголів, святих, потойбічний світ, рай". (Може тому воно віками й вабило та вабить людей? Бо кому не хотілося б пожити в раю, якого на землі, на жаль, не було, немає і не буде. Чи ми його самі не здатні створити?).
Наші предки вірили, що там, на небі — вічне царство, адже з неба падає сонячне проміння, звідти сяють місяць і зорі та ллється цілющий дощ. Ще арійці були певні, що небо — батько, а земля — мати. Тож небо, як чоловіча плідна сила, проливає на землю своє тепле проміння та благодатний дощ, що є родючим сім’ям, а земля приймає весняну теплоту і дощову вологу в своє лоно і тільки тоді вагітніє і дає плід.
Головним небесним світилом є Сонце — цар і бог неба, владар усього сущого в небі і на землі. І взагалі, у світі білому. Тут, повторюємо, у всіх думка одна: Сонце, що дарує нам світло[17] й тепло, а значить і саме життя. Бо коли Сонця ще не було, то не було й неба ясного і самого світла, а виходить, і самого життя.
Уявляється Сонце то вогняною неопалимою купиною, то жарким огнищем, завдяки якому засвічується день, то відблиском лика Божого, через що воно таке яскраве; то великим колесом або кругом і тоді його можна дістати навіть руками — це як світило опускається за пруг; то пресвітлим оком Божим (так пояснюють всевидіння Боже).
В Україні здавна вважали, що земля стоїть непорушно, рухається лише сонце. У полудень воно трохи передихне у високості, а вже тоді починає спускатися з неба, надвечір іде на відпочинок, спить, а вранці знову встає. Чому воно таке осяйне та гарне? Та тому, розповідають, ще колись на сході жила одна красуня, панночка вроди незвичайної. Тільки-но бувало зійде сонечко, а панночка його і вмиє, гарненько витре найчистішим вишиваним рушником з червоними півнями — як мати дитину свою. Ось чому сонце раніше — покіль його вмивала та панночка — світило яскравіше. Де поділася та красуня, панночка незвичайна, яка вмивала сонце і вишиваним рушником з червонястими півнями личко йому витирала, того ніхто не відає… Але звідтоді сонце — як панночка зникла, — стало жовтіше і не таке вже осяйне — хоча все ще гоже та красне.
(Продовження на наступній сторінці)