Але хто ж тоді встановлює закони для Природи і Бога, що є суть синоніми? Яка третя сила, у якої Бог чи не на побігеньках. В крайньому разі є її виконавцем. Виходить, для Бога— Творця встановлюються закони — невідомо ким. Надбогом чи що? Але так ми зайдемо дуже далеко. Далі вже не має сенсу ні цитувати, ні всерйоз такого опонента сприймати, адже і початок, і закони для всього сущого і несущого встановлює Він — далі величайте Його так, як кому більше подобається: Творець, Конструктор, Батько, Владар.
Звідки ж походить сам Бог — сіє нам, земним людям, які мають зовсім іншу природу, як Він, — не підвладне і недосяжне, хто б то не намагався стверджувати.
Але Він був, Він є і Він завжди буде. (Ще раз: називайте Його як хочете — хоч і Вищим Розумом Всесвіту). Це визнає навіть сам опонент гіпотези про Великий Вибух. Ось як закінчує він свою статтю — звідки й процитовано абзац, — про Великий Вибух і про Вищий Розум Всесвіту:
"Висновок такий, що Вищий Розум, як Дещо керуюче Всесвітом, безумовно, повинен існувати. В крайньому разі, у тім розумінні, що Він неуявно досконаліший і могутніший нас в силу Своєї більш довгої історії (та й не тільки в силу цього! — В. Ч.). Але признання цього — не факту, а все-таки припущення, — само собою означає, що між нами і Вищим Розумом лежить така прірва, яку не швидко ми зуміємо подолати і яка абсолютно означає байдужість Вищого Розуму до нашої долі".
А щодо "байдужості", то…
Вищий Розум — це і є Він, Бог— Творець. А Бог — це крім усього, ще й Батько. Отець небесний. А ми його діти. А батькові його діти завжди дорогі. Він любить нас, дітей своїх. Тож байдужим, як стверджує опонент, до нас Він бути не може.
Із Святого Письма:
"Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з нами! Вони будуть народом Його і Сам Бог буде з ними, і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре".
То де ж вона — "байдужість" Вищого Розуму до нашої долі?
Отже, повернемось до "вічного" питання: що було, як нічого не було?
А була… Була все та ж АБСОЛЮТНА ПІТЬМА. Або ще — ТЕМНА МАТЕРІЯ. А вона є постійним вічним станом Всесвіту — і тоді, коли він зникає, стискуючись в точку, і тоді коли в тій пітьмі він починає вибухати з точки і вкотре народжуватися — силою Великого Вибуху[16].
Всесвіт є незбагненною темною матерією. Сиріч АБСОЛІЛНЮТНОЮ, ПІТЬМОЮ, що є для нього животворною. І такою, що його утримує, зберігає і коли надійде час, народжує — після загибелі. Можливо, саме АБСОЛЮТНА ПІТЬМА, як вічний фізичний стан Всесвіту і породжує Всесвіт. Цього ми просто ще не знаємо. Але ми вже знаємо, що темної матерії у Всесвіті 90, ба, навіть, 99 відсотків усієї його речовини. Це в темній матерії, у вічній пітьмі, як запевняють передання різних народів, коли ще на світі не було нічого — як не було й самого світу, а була пітьма, носився дух Божий. У Святому Письмі про це прямо сказано: у темряві над безоднею Дух Божий носився.
А темна матерія для Нього, що для нас яскраве світло.
Бог створив небо з нічого, з темної матерії, що є і початком, і вічним станом Всесвіту — з волі його Творця.
Можливо, вам відомий інший варіант? Науково аргументований?
А щодо діянь Творця, то людям сьогодні не під силу збагнути і розікласти по поличках Його діяння.
І сьогодні, і завжди.
І через тисячо-тисячоліття і, можливо, й через мільйоноліття.
Бо Він — Бог, сутність нам незбагненна, адже ми всього лише люди, нащадки Адама і Єви. І діти Його. А дітям Батька не дано збагнути. І цим все сказано.
Р.S. До нашої теми.
У різних виданнях вже не одне десятиліття кочує красива легенда — про те, що таке зло, холод, світло, пітьма?
Згадаємо її і ми.
Буцімто професор в якомусь університеті задав своїм студентам "підступне" запитання: "Все, що існує, створене Богом?"
Студенти притихли, вловивши в тоні пана професора якусь каверзу. Чи й пастку. І лише один юнак ствердно відповів: так, все, що існує, створене Богом.
Пан професор, який відзначався безбожництвом, єхидненько так запитує: "Якщо Бог створив, як ви стверджуєте, все, то виходить, що Бог створив і зло?
Адже воно існує.
Отже, кимось створене. То виходить, Бог — є зло?"
Професор був задоволений, що "спіймав" студентів і взяв над ними гору. Але той юнак раптом запитує: "Пане професоре, а холод існує?.."
Не відчуваючи пастки, пан професор відповів ствердно.
Але юнак раптом на своєму затявся: "Холод насправді не існує. Бо те, що ми вважаємо холодом, насправді є відсутністю тепла. Абсолютний нуль — 460 градусів по Фаренгейту — є повною відсутністю тепла. Матерія стає інертною і не здатною реагувати при цій температурі. Тому холоду, як такого не існує. Просто людство створило це слово, аби пояснити те, що ми відчуваємо при відсутності тепла".
Пан професор тільки й устиг набрати повітря в легені, але студент встиг його випередити: "Пане професоре, а темрява існує?"
— Так, існує, — відповів професор не задумуючись.
— І темрява не існує, — гнув своє підступний студент. — Бо насправді темрява є відсутність світла — всього лише. А тому ми можемо вивчити світло, але аж ніяк не темряву. Використовуючи призму, можемо розкласти світло на кольори і вивчити різні довжини хвиль кожного з них.
Але як виміряти темряву?
Просто промінь світла може освітити темряву — та й по тому. Але він нам не підкаже, що таке темрява. Як і не підкаже: наскільки той чи той предмет темніший за інший такий же предмет. Виходить, вимірюється лише, яка кількість світла там присутня. Виходить, термін "темрява" — це всього лише термін, що використовується для того, аби пояснити факт відсутності світла".
Відчувши, що він програє — і де цей каверзний і підступний студент взявся? — пан професор розгубився. Але студент, не давши йому бодай хвильку подумати, запитав його: "Ось тепер, я хочу почути від вас: чи існує зло?"
— На жаль, так, — відповів професор вже впевненіше. — Я гадаю, що не треба наводити тут приклади зла, адже воно трапляється у світі постійно. На жаль, на жаль…
— А я певний, що зло не існує, — відповів студент, переходячи в наступ на пана професора. — Бо як його фізично виміряти? Воно навіть не існує для нього самого. Зло є всього лише відсутність Бога. А тому воно схоже на темряву і холод, теж створений людьми термін, аби описати відсутність Бога.
Отже, Бог не створював зло. Бо зло не є віра чи любов, які існують як світло й тепло. Зло, ще раз наголошую, це відсутність у серці людини Божественної любові. Тож воно схоже на холод, що настає коли немає тепла, або як темрява, що настає, коли немає світла…
Ім’я професора не збереглося.
Ім’я ж студента буцімто було Альберт Ейнштейн.
СКАЗАННЯ ПРО ЖОВТОГО КАРЛИКА
Імперія Сонця. "Я б землю покинув і в небо злітав…". Воно вже пройшло половину свого шляху. Терем Божий, з якого дивляться на нас очі янголів. Ярило їде… Б’є родюча ярість. Амон— Ра в золотій священній барці. Радість народів і страх тьми. Тіаунака — "діти Сонця". Засновник "сонячної науки". Грецьке слово "геліос". Сім кобилиць по крутих небесах тягнуть свою колісницю. Кам’яні баби були колись людьми? Молодик на ймення Наркіс глянув на Сонце. І звуться вони поетично: сонцевики.
"Авеста", священна книга давніх іранців:
Ми молимось Сонцю,
Безсмертному Світлу,
Чиї коні швидкі.
З українських співанок:
"Сонечко, сонечко, виглянь у віконечко".
"Нам здаються дитячими ті вислови, що зустрічаються у "Ведах": "Чи зійде сонце? Чи повернеться зоря, наш давній благодійник? Чи візьме гору божество світла над темними силами ночі?" І коли нарешті сходило сонце, вражений глядач задавав собі запитання: "Яким способом, ледве народившись, воно стає таким могутнім, що подібно Геркулесу, ще в колисці здобуває перемогу над чудовиськом ночі? Як іде воно по небу? Чому нема пилу на його дорозі? Чому не скочується вниз зі свого небесного шляху?"
О. М. Афанасьєв.
ШОСТА ЗІРКА КАССІОПЕЇ
… Здається, я тоді вже не спав.
Чи — додивлявся ранкові сни— марення, золоті й чарівні, як казка.
Швидше, і те, і те: і спав, і мовби вже не спав — ліньки-дрімки ще солодко зліплювали мої повіки в напівсні, в напівдрімоті, нереальній, чарівній, яка буває лише в дитинстві, коли ти, безгрішний і безжурний, не обтяжений пошуками сенсу життя та свого місця в ньому, спиш, набігавшись за довгий день, спиш без задніх, як у нас казали, ніг, а вранці ще і ще розкошуєш у золотому сні…
І тут щось доторкнулося до мого личка — метеликом на нього ніби опустилося тріпотливим. Було воно тепле, навдивовиж ніжне й ласкаве. І, як мені здалося, золотисто— пухнастеньким… Наче… наче зайчик — легкий і невагомий…
Я млосно потягнувся, заінтригований, що ж то присіло мені на личко, розплющив одне очко — то й справді був зайчик— побігайчик.
Тільки сонячний.
(Продовження на наступній сторінці)