Так, наприклад, 7 березня 1911 року близько 16 годин містечко Луїсвілл (США, штат Кентуккі) теж "пірнуло" на дно абсолютно непроникливої пітьми, що протрималася там три години. Тоді в місті — в усьому місті з його інфраструктурою — не було жодної світлої цятки. Тисячі свідків описали це моторошне явище, гідне хіба що пера Данте, як він описував пекло. Жаль, що не можна було сфотографувати пітьму. І той факт теж досі лишився нерозгаданим.
Подібна пітьма якось накрила у 1904 році станцію метро в лондонському районі Уїмблдон, викликавши переполох не лише серед пасажирів, а й серед персоналу метрополітену.
Згодом на місці пригоди був проведений науковий експеримент. Але попри всі зусилля не вдалося змоделювати точно таку ж пітьму — учасники експерименту могли розпізнавати в мороці неясні силуети людей і предметів, бачили один одного — як і поїзд, що рухався в пітьмі. Тоді ж як та пітьма, що окутала Уїмблдон була АБСОЛЮТНИМ МОРОКОМ, у якому не видно було нічого. Жодного світлого промінчика, жодної іскорки чи неясного обрису — хоч в око стрель! Наче станцію з пасажирами залили чорною тушшю. Всі хто писав про це феноменальне, моторошне явище абсолютної пітьми, сходяться в одному:
"Відповіді на питання про природу цієї несподівано виниклої пітьми досі немає. Є такі, що стверджують. Думки різні: що це — справа рук сатани. Або навпаки — знак Божий. Існує і більш раціональна версія, але наука досі не в змозі пояснити цей загадковий феномен. Може бути, що ми маємо справу з порушенням цільності простору. Або з якоюсь взаємопроникливістю різних вимірів. А, може, цей феномен пов’язаний з коливанням електромагнітного поля Землі, коли видима частина спектра несподівано з якоїсь причини змінює частоту коливання і переходить в стан, який не в змозі зареєструвати людські органи почуттів. Хто знає?" — 3б. "100 великих таємниць".
Одне можна сказати (чи припустити з деякою часткою вірогідності): до появи Всесвіту була (але — де? Цього ніхто не знає) ось така абсолютна пітьма, коли не існувало жодного промінчика світла. Коли й самого світла ще не було в природі.
І такою вона буде, якщо у Всесвіті згаснуть всі сонця, зоряні сузір’я, галактики і взагалі, зникне випромінювання енергії. Ось тоді й з’явиться АБСОЛЮТНА ПІТЬМА. Чорне НІЩО. Це й буде кінцем світу. (Щоправда, із зникненням живих істот з їхніми органами зору цю пітьму нікому буде й сприймати).
І такий стан світу був до того, як з’явилося світло.
З давніх і вічних антагоністів — світло й пітьма — найважливішим і найвирішальнішим для створення світу є світло — основа основ не лише життя, а й самого існування Всесвіту.
І це світло може через п’ять мільярдів років зникнути.
І відразу ж тоді з’явиться…
Так, так, кінець світу. В образі АБСОЛЮТНОЇ ПІТЬМИ.
Якось серед ночі я проснувся від чийогось крику.
Стривоженого, зляканого.
Через мить, отямившись від сну, збагнув: закричала уві сні дружина.
Зазвичай, вона спить міцно й спокійно і сни рідко її турбують. А тут… Закричавши, дружина й проснулась — від свого крику.
— Заспокойся. Тобі щось недобре приснилося? — запитую.
— Недобре? — дружина сполошено дихала, наче все ще втікала від небезпеки. — Якби ж то… Мені приснився найстрашніший сон — звідколи себе пам’ятаю.
— Примарилось якесь… чудисько-страхопудало?
— Якби ж то! Але я бачила… бачила уві сні… ПІТЬМУ! Навіть було опинилася в ній. Наче в банці з тушшю — такою вона була густою і чорною. Як у розплавленій смолі. У сажі, зрештою.
— Чи й не дивина — пітьма! Ніч завжди темна, повна темряви — що ж тут дивного?
— Але я бачила не пітьму, а — ПІТЬМУ!!! — вигукувала дружина, все ще збуджено дихаючи. — Не звичайну темряву, а — непроникливу. Можна б сказати — абсолютну. Ту, якої ми не бачимо у природі. А я її бачила… Сниться, — це уві сні мені сниться, — що я проснулась від якоїсь незбагненної мені тривоги. З ляку-переляку. Бо потрапила до чогось такого, ще його й словами не передати. Розплющивши очі, жахнулась: я нічого не побачила. НІ-ЧО-ОГО-О!!! У кімнаті навколо мене була пітьма. Чорна-чорнюща — її чорноту навіть словами трудно передати. Глуха, абсолютна пітьма без жодної світлої цяточки. І вона була налаштована до мене вороже — як наче б жива істота. Це я відчула всіма фібрами своєї душі. А ще я відчувала… Що нічого немає у світі — крім цієї страшної пітьми, що вороже дихала до мене. Це так страшно — опинитися в абсолютній пітьмі, що я закричала. І… проснулася. Слава Богу, це був усього лише сон. Але й досі у мене по спині повзуть мурахи. Як згадаю ту глуху непроникливу чорноту, якої й уявити неможливо. Абсолютну чорноту. Невже така пітьма у світі є? Чи — може бути?
Я подумав, подумав і обережно висловив припущення:
— Тобі очевидно… очевидно приснилася та пітьма, яка накриє Землю, коли не буде Сонця. І взагалі — світу білого.
— Що ти говориш? — злякано дружина. — Хіба таке може бути?
— Яке — "таке"?
— Коли не буде Сонця…
Зізнаюсь, я чи не вперше — та ще серед ночі, уникнув на цю тему прямої відповіді.
— Звідки я… знаю.
— Сонце завжди буде, — сказала дружина впевнено і, заспокоївшись, миттєво заснула.
А я ще довго не міг заснути. Лежав і думав: невже й справді колись зникне наше рідне сонечко, а з ним і білий світ? І тоді Землю огорне ТАКА ПІТЬМА? Невже дружині приснилося те, що вже було — до виникнення Всесвіту? І те, що колись знову буде — як зникне Всесвіт?
І ще я думав тієї ночі: куди зникає світ… Ну, наприклад, для мертвого? Досить людині навіки заплющити очі, як її огортає пітьма (абсолютна!) і для неї вже нічого немає — ні світла, ні простору, ні часу, ні матерії, ні самого світу. (Якщо ж душа складається з атомів і відтак є незнищимою і вічною — це інша річ). То, може, світ білий — це не є реальність? Може світу білого насправді й немає? Може це — ілюзіон для наших очей та свідомості? Ірреальність? Мрія, що існує тільки для живих істот і зникає з їхнім кінцем, перетворюючись у те, ким воно і є насправді — у НІЩО? Чи не було так у світі й до появи людства в ньому? І буде так після завершення людством своєї місії?
Невже білий світ і простір та час у цьому світі існують лише доти, доки існує розумна свідомість, які це й сприймають?
Згадаймо: згасне електролампочка — тієї ж миті зникає світло.
Згасне розум (свідомість) — зникне світ. Але тільки для згасаючої свідомості, а для живого розуму він завжди існує. То що ж таке світ, як не пречудова омана, що її ми сприймаємо свідомістю та іншими органами відчуття — в тім числі й зоровими.
Виходить світ існує лише доти, доки існує свідомість, що його сприймає? А без неї все миттєво огортає вічна пітьма.
То може й справді білий світ — це всього лише те, що знаходиться в нашій свідомості, а поза нею його немає? А є лише велика, грандіозна ілюзія, мана, наслана свідомості, якої насправді немає і бути не може?
Чого свідомість не сприймає, те для неї й не існує. Тобто світ існує лише персонально для кожної свідомості, а з її зникненням він теж зникає, залишаючись лише у свідомості живих доти, доки вони живі. І той, хто дав нам зір — один з п’яти органів почуттів, очі для сприйняття світу — той дав нам і білий світ, якого поза зором та іншими органами почуттів і сприймання взагалі не існує? А є лише вона, абсолютна пітьма? І зовсім не страшна сама по собі, адже такою вона стає лише для тих істот, які мають свідомість та органи сприймання оточуючої дійсності. Без них пітьма є звичайною формою існування матерії — та й по тому.
У давніх іранців верховним божеством був Ахура Мазда — владика порядку і справедливості. (Буквальне значення — "Господь мудрий"). Видимим його виявленням, або "тілом" називають вогонь. А вогонь в свою чергу — це частина сонця. Чи сонце — частина вогню. Його виявом є світло, правда, добро, знання, святість і благодіяння. Він абсолютно чистий і справедливий. Місцем його перебування є надсвітова світлоносна сфера. Світ він творить зусиллям волі, або за допомогою мислі. Це він, Ахура Мазда, створив буття, оповив духовні форми плоттю, зарані визначив усі помисли, слова і діяння. Людина мусить вибирати добрі помисли, слова і справи і всі діяння, а, отже, підсилювати табір добра у його протиборстві з силами зла. (Ахури в ранній іранській міфології суть клас божественних створінь, що борються за людське суспільство проти хаосу, пітьми і зла).
Останніх очолює Анхро-Манью (Ангро-Майнью. Буквально "злий дух"). Це глава сил зла, тьми й смерті, вічний противник Ахура-Мазди. Він споконвічний, первісний і повністю зловорожий.
Ахуро-Мазда і Ангро-Майнью — дві основні протилежності буття.
Іранський пророк Заратустра бачив їх у вічному протистоянні і зіткненні.
(Продовження на наступній сторінці)