Звідтоді Філіпп докладав чимало зусиль, щоб завоювати синове довір'я та любов, але це йому поки що не вдавалося— надто великим був вплив Олімпіади на сина. Та й Леонід на її боці. Епірянець теж виховував царевича так, щоб він більше до матері горнувся, а не до батька. І Філіпп зрозумів, що треба змінити не лише виховання сина, а й самих його вихователів. Леонід та інші вже зробили своє, тепер їх — геть! Як кажуть грецькі філософи: ніщо не залишається в спокої, але все, подібно до ріки, перебуває в постійному русі... Панта рей — все тече... І — змінюється. Виховувала сина Олімпіада, тепер виховуватиме сина він... Александр вже не маленький, зможе й без матері обійтися — не все ж йому жити в гінекеї. А у вчителі йому треба підібрати не просто вченого-філософа, а — велику людину, достойну царевича. Зрештою у великого царя Філіппа сина мусять виховувати теж великі люди. І звичайно ж, греки. Своїх, македонських, мудреців у Філіппа немає і невідомо коли з'являться.
Перебравши великих греків, Філіпп зупинив свій вибір иа найвизначнішому серед них і послав послів на острів Лесбос до самого Арістотеля із запрошенням прибути в Пеллу і стати вчителем і наставником царського сина і спадкоємця Александра.
"Ти навчаєш,— сказали філософу,— що істинна міра у вчинках і помислах ховається в середині "між занадто багато і занадто мало". Так ось,— прохали його македонські посли,— приїдь до нас і навчи нашого царевича вмінню дотримуватися золотої середини, себто знати істинну міру у вчинках і помислах..."
І знаменитий філософ дав згоду.
Арістотель
Арістотель народився в 384 році в Стагірі — місті на північно-західному узбережжі Егейського моря. Його батько Нікомах належав до роду лікарів Асклепіадів, був свого часу придворним лікарем македонського царя Амінти III. Сімнадцяти років Арістотель вперше приїхав до Афін, де й став учнем Платона. В Академії він пробув до самої смерті вчителя. Коли ж не стало Платона, Академію очолив Спевсіпп, і Арістотель залишив Афіни — із Спевсіппом він був не в ладах. З 355 року молодий філософ живе в Малій Азії, в Ассосі, під. покровительством тирана Атар-нея Гермія. Життя ніби почало потроху налагоджуватися, невдовзі Арістотель одружився на Піфіаді — прийомній дочці Гермія. Кілька років він працював спокійно — тесть створив йому всі умови для праці. Але року 352-го перси по-зрадницькому захопили Гермія і розіп'яли його. Арістотель переїздить на острів Лесбос, де через три роки й розшукали його посланці македонського царя. Повагавшись, Арістотель все ж таки пристав на пропозицію Філіппа.
Перші слова, з якими філософ звернувся до царевича, були дещо несподіваними і трохи ніби аж загадковими:
— Ти можеш сказати, що сьогоднішній день ти прожив? Александр на мить задумався. Запитання було просте-
простісіньке, і, очевидно, в його простоті ховалася якась заковика. Подумавши, царевич відповів ствердно:
— Я прокинувся рано, ще до схід сонця, зараз уже вечір... То виходить, що сьогоднішній день я й справді прожив.
Арістотель окинув його уважним поглядом.
— А що ти спізнав сьогодні нового для себе? Царевич лише знизав плечима.
— День був як день...
— Тоді сьогоднішній день ти не жив! — гаряче вигукнув філософ.— Якщо ти нічого не відкрив для себе нового за такий довгий день, не спізнав ще хоч трохи світ і нічим не збагатився, ти не прожив день, а проіснував. А людині не годиться просто так існувати. Людина мусить жити і жити для добра й пізнання нового.
По хвилі:
— Ось ти, мій юний друже, є далеким потомком Геракла— напівбога й героя. Віки відділяють тебе від нього. Але це в часі. А в душі? В помислах? У пориванні? Тут Геракл мусить бути з тобою — душа в душі, бо для душі не існує ні простору, ні часу. А разом з Гераклом з тобою мусить бути все те добро, все те краще, що створили люди до тебе. А його ти мусиш передати тим, хто прийде в цей світ після тебе,— ось де духовне безсмертя людства. Але що ти знаєш про свого славного предка?
— Я— я все знаю! — запально вигукнув царевич.
— Все, та... не все. Ніколи не квапся заявляти, що знаєш все, бо неодмінно виявиться те, чого ти не знаєш. Передумовою істинного знання, каже великий Сократ, є самопізнання, особливо ж розуміння власного незнання. Очь чому ти мусиш повторювати вслід за Сократом: я знаю, що нічого... не знаю. А тепер повернемось до твого предка. Чи знаєш ти, як він вибирав шлях у життя? Ні? Жаль, юначе. У твоєму віці людина вже має вибирати собі дорогу. Ту дорогу, якою вона самостійно піде далі, піде або ж до чеснот, або ж до пороків. Отож Геракл, роздумуючи про свій шлях, подався у безлюдне місце, де б ніхто не завадив йому поміркувати про смисл свого подальшого життя. Ось тут підійшли до нього дві жінки: одна гарна, лице шляхетне, чепурна і вбрана у все біле, а друга пишнотіла, обличчя біле від білил, і дивилася вона прямо на Геракла — визивно, аж нахабно, і одяг лише трохи прикривав її молоде, принадне тіло. Перша йшла повільно й статечно, а друга, випередивши її, відразу ж сказала Гераклу:
— Бачу, бачу... Ти розмірковуєш, якою тобі дорогою йти? Якщо подружиш зі мною, я поведу тебе по дорозі приємній і легкій: скуштуєш всіх насолод життя і проживеш вік, не знаючи ніяких клопотів. Тобі не доведеться ні воювати, ні працювати, а будеш думати лише про те, як смачно поїсти, добре випити, чим би втішити свою хіть, як спати щоякнайм'якіше і багато і як оце все мати задурно. А якщо не вистачить тобі твоїх статків, не бійся, я врятую тебе від потреби заробляти на життя працею рук своїх, тобі не доведеться напружувати своє тіло і розум, ти будеш користуватися плодами чужої праці, споживати те, що надбали інші, і при цьому не відчуватимеш докорів сумління.
Вислухавши, Геракл запитав, як звуть ту жінку.
— Мої друзі,— відповіла вона,— називають мене Втіхою, вороги ж іменують Порочністю.
Тим часом підійшла друга жінка і мовила:
— Якщо ти підеш дорогою, яку тобі покажу я, то творитимеш великі діла і за твої добродійства люди ще більше тебе поважатимуть і славитимуть. Не хочу тебе обманювати обіцянками про те, що ти будеш тільки тішитись насолодами, а розповім правдиво, як боги влаштовували людське життя. З усього того, що є на світі корисного, вони нічого не дають людям без праці й зусиль. Хочеш, аби боги були доброзичливими до тебе,— шануй їх! Хочеш, щоб тебе любили друзі,— роби їм добро! Хочеш, щоб тебе поважали в якомусь місті,— будь корисний цьому місту! Хочеш, щоб уся Греція захоплювалась твоєю мужністю,— служи Греції. Хочеш, щоб земля приносила рясні плоди,— старанно обробляй землю! Хочеш мати численні стада — дбай як слід про худобу! Прагнеш стати славним воїном, щоб захищати друзів та перемагати ворогів,— навчися в знавців володіти зброєю і підтримуй свою майстерність постійними вправами! Хочеш мати фізичну силу — привчай своє тіло коритися розумові й посилено гартуй його так, щоб з тебе зійшло сто потів!
Тут втрутилась Порочність і сказала:
— Чи розумієш ти, Геракле, який важкий і довгий шлях до життєвих радощів пропонує тобі ця жінка? А я поведу тебе до щастя легкою і короткою дорогою.
На це Доброчесність відповіла:
(Продовження на наступній сторінці)