Якщо Кліт був першим, хто так вразив молодого царевича, то другим був Леонід. Коли настав час взятися за виховання сина, Олімпіада, не вагаючись, вибрала Леоніда. На вигляд він був досить простакуватим — високий, худий, кістлявий, з грубими селянськими руками й таким же лицем. Ніякої вишуканості, ніякого благородства. В особистому житті в усьому дотримувався простоти і спартанської вимогливості до себе. Не вживав вина, їв мало і був неперебірливим у їжі, вважаючи, що головне в житті кожної людини — це гартування свого тіла і духу, тільки тоді людина стане людиною. Взірцем для нього були давні спартанці, і особливо їхній герой і цар Леонід, який загинув у битві при Фермопілах року 480-го. Македонців, часом жорстоких, любителів і кров комусь пустити, і добре гульнути, він не терпів і тримався од них осторонь... Це теж було добре. Йому Олімпіада і віддала свого первістка — як від серця відірвала. Розуміла, що тепер вона рідко бачитиме рідне дитя, єдину свою радість і утіху в чужій Македонії, і не так впливатиме на нього, але нічого не вдієш — треба. Адже Александр у майбутньому буде царем Македонії, тож його необхідно добре виховати і навчити. Віддати ж сина на виховання македонцям (щоб вони налаштували сина проти неї?) Олімпіада не могла. Виховувати царевича мусив тільки епірянець, близький їй по духу. А Леонід був і епірянцем, і близькою їй по духу людиною. В чужій для нього Македонії він, крім Олімпіади, не визнавав більше нікого і тримався за неї, як за єдиний свій берег, і тому був відданий їй до кінця.
Спартанське виховання
— Віддаю тобі сина, як душу свою,— мовила врочисто, і Леонід оцінив її слова належно.— Наглядай за вихователями і вчителями Александра, виховуй і наставляй його сам. Треба вишколити з мого хлопчика мужа доблесного і відважного, здатного, як стане ^ладикою, керувати народами і царствами.
— Дякую за велике довір'я, царице,— стримано мовив Леонід.— Виховуватиму твого сина так, як би виховував свого. Але маю одну умову, не гнівайся, царице, а вислухай.
— Говори,— тінь промайнула на лиці Олімпіади, бо не любила вона, коли будь-хто ставив перед нею якісь умови.
— Прошу в справу виховання сина ніколи не втручатися.
— Гаразд, я тобі вірю.
Та Леоніду цього було мало.
— Навіть якщо тобі здаватиметься, що я надто вимогливий до нього. Чи суворий. І тоді прошу тебе не втручатися. Бо тільки за таких умов я виховаю з Александра достойного мужа.
— Гаразд.
Та Леоніду й цього було мало.
— Навіть коли царевич поскаржиться тобі на мене — не втручайся, прошу тебе.
В помічники Леонід вибрав грека Лісімаха, незнатного за походженням, але тямковитого. Він теж прибув разом з Олімпіадою з Епіру і визнавав тільки її. Александру сподобався. Лісімах, вихователем він виявився добрим, вродженим, ставши одночасно й слугою царевича, і той на все життя зберіг про нього добру згадку.
А почалося виховання з того, що Леонід, з'явившись в гінекеї, безцеремонно і грубо стиснув руку царевича.
— Слабенька,— осудливо похитав головою.— І біла, як у дівчини. Нікуди не годиться. Гірше й бути не може.
Чаревич маг упився, бо таких слів йому ще ніхто не смів оворити, та Леонід, не звертаючи нз те уваги, смикнув ч"чgt; за ру^у
— Ходімо! Годі ніжитись у матінки-цариці та годувальниці. Віднині житимеш у мене. І я... тільки я стану тобі ма-'Ф ю і годувальницею. І зроблю з тебе, маминого синка, справжнього воїна. Застерігаю:' я не потуратиму твоїм забаганкам і ніяких скарг твоїх, якщо вони будуть, цариця не слухатиме. Зрозумів?
— Я не звик скаржитись матері,— гордо звів голову царевич.
— От і добре. Хвалю.
Леонід поселив царевича у своїх покоях. Там не було ні золота, ні дорогих меблів, ні такого ж посуду та інших пишнот царського палацу. В покоях Леоніда, як у селянській хаті,— все просто, невибагливо, навіть бідно. Грубезна лава, такий же стіл та стільці. Нічого зайвого, ніякого натяку на розкіш. Недарма ж Леонід любив повторювати, що не місце красить людину, а навпаки, і в особистому житті неухильно дотримувався цього правила.
Вихователь посадив царевича на лаву, сам заходив по кімнаті. Заговорив без будь-якого вступу, глухувато і просто:
— Коли — це було давно — спартанці завоювали Ла-коніку, то вони мали всього лише десять тисяч воїнів. Але під їхньою владою опинилися двісті тисяч місцевого люду, який вони поробили своїми рабами — ілотами.
— Десять тисяч покорили двісті тисяч? — здивувався царевич.— Як?
— У тих двохсот тисяч не було єдності, та й війська путнього теж. А спартанська держава переслідувала лише одну мету: виховати з кожного підлітка, юнака і взагалі — чоловіка — загартованого воїна, а з кожної дівчини — фізично міцну жінку, майбутню матір здорових дітей. Здорових і тільки здорових, кволих чи калічок спартанці не визнавали і відмовляли таким у праві на життя. Жорстоко, але для них то було просто необхідно,— почав свою розповідь вихователь.— У певні дні батьки приносили новонароджених на огляд старійшинам своєї оби — територіальної округи. А вже старійшини й вирішували, якій Дитині жити, а якій ні. Дитину, що була кволою чи мала якийсь ганж, змушували скидати у прірву.
Александр слухав стиснувши губи, і в очах його стояв холод і ще щось схоже на безжалісність. Це сподобалось Леоніду.
— Спартанські дівчатка виховувались удома, у матерів, як до сьогодні виховувався і ти, царевичу. А ось хлопчики, приблизно з семи років, передавалися із сімей на державне виховання в агели. Це слово означало "стадо". В агелах збиралися вікові групи чи загони. Старшими агел — аге-лархами — були хлопчики із старших вікових груп. Верховний нагляд за всіма агелами здійснював дорослий спартіат. Про якесь там прилучення до наук в агелах не було й мови. Хлопчиків лише навчали співати хором. Це їх об'єднувало. А пісні, які дозволялося співати, всі були про мужність, про героїв та подвиги. їх зобов'язувалися співати й дорослі. Хлопчиків знайомили із спартанськими звичаями, законами предків, виховуючи їх в дусі патріотизму. Взимку і влітку вони ходили босі, зодягнені лише в легкі, коротенькі, до колін, хітончики. Постіллю їм служила підстилка з очерету, що його кожний хлопчик сам мусив і нарізати. Годували абияк — так, щоб вони постійно відчували голод і вчилися самостійно добувати собі їжу. Крадіжками чи набігами на землі ілотів. А якщо хлопчики попадалися на крадіжці, їх добряче стьобали батогами, щоб удруге були хитрішими та винахідливішими. З ранку й до вечора хлопчики виконували вправи, проводили військові ігри, змагалися хто витриваліший, меткіший, згодом починали ходити в походи. Грабунки чи вбивства у них вважалися справою доблесті, геройства та благородства. Коли переводили хлопчиків з однієї вікової групи в іншу, влаштовували змагання, на яких неодмінно були присутні старійшини і царі.
— Хіба у спартанців був не один цар? — здивувався Александр.
— Два. Завжди два... То слухай, царевичу, які в них були змагання: хлопчиків ділили на два загони і вели на острів, оточений з усіх боків глибоким ровом з водою. На острів підлітки йшли через місток, приносили в жертву божеству війни молоде щеня, а вже потім починали боротися. Використовувати зброю заборонялося. Супротивники діяли руками, ногами, гризли одне одного зубами, виривали один одному очі, вибивали зуби, ламали руки і ще багато каліцтва завдавали один одному. Нападали поодинці й групами, намагаючись зіштовхнути товариша у рів з водою. Кожний мав показати свою фізичну силу та гарт, вміння бути хитрим і винахідливим... Були ще й інші випробування. Отож, закінчивши виховання, юнаки мусили залишити місто. Вони блукали дорогами і добували собі їжу грабунками. Вдень ховалися, а за здобиччю виходили із засідок тільки вночі, нападали на ілотів, і кожний був зобов'язаний убити хоч одного і л ота, бо інакше він не міг і додому повернутися — ганьба! Бо тільки той, хто навчився жорстоко і вправно вбивати ілотів, мав право вступати в громадянство. Далі навчання тривало до двадцяти літ. До шістдесяти літ вони проходили воєнну службу в гоплі-тах. Кожний мусив сам озброїтись за свій кошт — бронзовий щит придбати, такі ж поножі, панцир, шолом з гребенем, довгий меч та спис. Якщо треба було, то воїн мусив і померти за славу міста. А загиблого в бою чекала немеркнуча слава серед його нащадків. Ось так, мій юний царевичу. Клянусь, я виховаю тебе справжнім спартанцем! Увечері Леонід застеріг:
— Про розкішну постіль в палаці своєї матері забудь! Про перину й подушки, що розніжують людину,— забудь в першу чергу. Спатимеш на твердій лаві, під голову кластимеш власний кулак — це найбільша розкіш, яку я тобі дозволю. Ти виростеш міцним тілом і душею, навчишся тримати в шорах свої забаганки — не вони тобою помикатимуть, а ти пануватимеш над ними.
Вранці Леонід підняв царевича ні світ ні зоря. Александр, звичний спати в матері довго, не хотів вставати, щось бурмотів, не розуміючи, чого це його так рано термосять за плече... Ледве звівся, від твердої ла^и боліло все тіло, перележав шию, тож ніяк було й головою повернути.
— Годі вилежуватись! — суворо велів Леонід.— Ти — майбутній цар і воїн, а царі й воїни встають рано, до сходу сонця.
Почали з вправ, з обливання холодною водою. Потім Александр попрохав їсти.
— Що чують мої вуха? — здивувався Леонід.— Хто так рано їсть? Хіба що вкрай розніжені діти.
(Продовження на наступній сторінці)