«Двоє в бункері, не рахуючи привида» Валентин Чемерис

Читати онлайн твір Валентина Чемериса «Двоє в бункері, не рахуючи привида»

A- A+ A A1 A2 A3

— Віталію, друже, — якомога лагідніше співаю, хоч у самого зуби ось-ось зацокотять, — з привидом чи перевертнем легше впоратись удвох. Покажи, де він…

— Там… — Віталій повертає стволом автомата в бік штольні.

Цього мені досить — все ж таки я спортсмен, спринтер. Блискавично кидаюсь вперед, різким ударом вибиваю з його рук Калашников, другим ударом відкидаю електрика в протилежний бік. І все ж перед тим, як автомат вилетить з його рук, електрик встигає натиснути на гашетку. Диркнула ще одна черга з трьох патронів — на щастя, в куток. Завищали кулі, відбиваючись рикошетом. Віталій лежить у кутку скрючений, все ще не розуміючи, що з ним сталося. Але мені немає коли проводити з ним виховну роботу, хапаю автомат і — до сейфу. Кладу туди зброю, патрони та гранати, що все ще лежали в кутку в сумці з-під протигаза, набираю цифри тимчасового — до прибуття в карпом офіцера — коду. "А три патрони… тю-тю, і ще — три… Веселе життя!" — механічно відзначаю про себе.

Віталій хай поки що самостійно приходить до тями, а мені треба доповідати Одинадцятому — три хвилини вже минуло. Кваплюся в пультову, виходжу на зв’язок.

— Одинадцятий, доповідає Дев’ятий. Згідно з вашим наказом, зброю, автомат Калашникова — називаю номер, — і пістолет Макарова — теж називаю номер, я їх знаю напам’ять, — і боєприпаси… ("А три патрони тю-тю… І ще три…") мною особисто покладено в сейф, на ньому поставлено тимчасовий код — до прибуття чергового офіцера.

— Добро, Дев’ятий!

Одинадцятому зараз не до мене — з усіх Карпомів сержанти доповідають про повернення зброї в сейфи, про кількість взятих і повернутих патронів ("А в нас — три патрони — тю-тю… І ще три…"). У всіх Карпомів цифри однакові. Я, згнітившись, теж назвав, коли доповідав, дві однакові цифри взятих і повернутих патронів, а там якось буде. Аби Петруня поминув дурдом, шкода хлопця. Викрутимось, бо що ти й за солдат, якщо не вибрешешся. Та й відповідати доведеться завтра, а сьогодні — гуляй душа!

Закінчивши доповідати, всі начальники Карпомів затихли в очікуванні, що скаже Одинадцятий, не з доброго ж дива тридцять хвилин трималася бойова тривога.

— Що, хлопці, чекаєте мене? — весело озивається Одинадцятий і регоче (сміху у нього нервово-збуджений і від нього нам стає не по собі). — Нічого, хлопці, живі будемо — не помремо. Все — о’кей. Тьху, все в нормі. Чекайте виходу на зв’язок командира чергових сил. Несіть службу в звичайному режимі.

До пультової заходить Петруня, обличчя його вже починає потроху рожевіти, в очах ніби живі вогники. У нього такий жалісливо-винуватий вигляд.

— Сам не тямлю, як воно… сталося зі мною…

— Не збивай себе з пантелику, друже, — кажу підбадьорливо. — Не тільки тобі примерещився привид, у який ти садонув із Калашникова, мені теж…

— Це правда? — ожив електрик. — Але що то було?

— Дідько його знає. Хоча не вішай ніс і нервам волі теж не давай. Якось викрутимося. Тільки Одинадцятому за привид — ні слівця. Інакше — дурдом. Втямив? — Віталій киває. — І за дві черги із шести патронів теж. До перевірки сейфа часу ще досить, щось придумаємо. А що то був за привид — не знаю. Марення чи якийсь галюн. А може, ми нічого й не бачили, а тільки нам так здавалося — нерви за тиждень, проведений у бункері, підвели. Та ще й бойова тривога.

— Але ж я його бачив так, як ось тепер тебе бачу.

— Затям: ти нічого не бачив, рядовий Петруня. Ясно?

— Так точно, командире! Я не бачив, хоча насправді бачив.

— Гляди, не обберешся потім клопотів. Чергування у нас бойове. Позивний і — на зв’язок вийшов Одинадцятий.

— Ну, що, соколики, вже отямились від Бойової? Га?.. Го-го! На службі все може трапитись. Оголошують бойову тривогу — маєте бойову тривогу. Дають відбій — маєте відбій!

Полковник Вашинов був явно в ударі — мабуть, від пережитого протягом останніх тридцяти хвилин.

— Добре, що все добре закінчується. Вітаю вас, підземні вартівники біди для наших ідеологічних противників! Цього разу біда вас обминула. І нас, і всіх, всіх! Сьогодні ми вдруге народилися. Ура, віват і так далі. У нашої бойової тривоги виявився хеппі енд. Щасливий кінець.

Ми з Віталієм затанцювали один перед одним.

— Ще поживемо, соколики, ще послужимо! — ні, таки Вашинов був явно в ударі від пережитого. — Цього разу Бог милував нас від ядерної війни. За ворожі ракети, що летіли до кордонів нашої країни, на екранах локаторів далекого зв’язку сприйняли табун… гусей.

— Ф’юу-уть! Ні фіга собі! — почулося з якогось караулу і всі дружно засміялися.

— Я вже встиг заглянути до енциклопедії, — соковито гудів бас підполковника. — Там написано: гуси — великі водоплавні свійські й дикі птахи з довгою шиєю… Ось їх і зафіксували на екрані радара, і сприйняли за бойові ракети противника. І ледь у відповідь не підняли свої, — в ту мить я відчув, як у мене з’явилася "гусяча шкіра", наче маленькі пухирці. — Ну й був гармидер! Все — розслабляйтесь, хлопці. У вас там, під землею, ніяких змін, а в нас, на поверхні, вже весна. Відлига вищого класу, як в останній день зими. З півдня теплі вітри дмуть — просто красота! Правда, розвезло матінку — землю нашу. Весна й спровокувала гусей. В Азії, де вони зимують, ледь чи не літо. Сірі гуси дружно вирушили на батьківщину. Як подумаєш, від чого тільки не залежить наше життя на Землі — навіть від диких гусей… А втім, — полковник напевне спохопився, — ми солдати — і соплі, бодай і ліричні, нам розпускати не годиться. Тим більше, нам здорово повезло, що то були всього лише гуси. Несіть службу, орлики мої! Вам на зміну вже вилетіли на вертольотах караули. Ну? — раптом гримнув він. — Не чую вас, караули?!

І ми, всі дев’ять караулів, кожен із свого підземного бункера, гаркнули дружно, як і годиться:

— Служимо… — І назвали ту країну, якій ми тоді служили і якої сьогодні вже немає.

Надійшла черга сідати за пульт Віталієві, але він все ще не міг отямитись, зітхав, винувато глипав і все намагався переконати мене, що привид таки справді був. Аби нічого не трапилось, я сам сів за пульт, відіславши електрика спати, проте він никав у підземеллі, як неприкаяний, і все бурмотів:

— Ой, що ж тепер буде?..

— А буде й далі мир на планеті Земля. Принаймні сьогодні. А що завтра буде — поживемо — та й побачимо. І взагалі, не метеляй у мене за спиною. Завари краще чаю. Якомога міцнішого, тільки не чефір. Чай у нас, сподіваюсь, є?

— Є, але немає цукру.

— У нас і так солодке життя. Аби чай був міцний!

— Кляті гуси, скільки шерхоту наробили!..

— Гуси як гуси, — став я на захист пернатих. — Весною вони завжди повертаються на батьківщину — гнізда лаштувати, гусенят висиджувати. Де їм знати, що їхня батьківщина оточена локаторами, радарами та ракетами у штольнях!

На лінії зв’язку (вона не була відключена), хтось, певно, знавець народної творчості, намугикував у своєму бункері:

Гиля, гиля, сірі гуси,
Та й на тихий Дунай;
Зав’язала головоньку,
Тепер сиди та думай…

От і мені тепер — сиди та думай! Що втнути, аби вигородити свого електрика? Але, як каже підполковник Вашинов, це з одного боку. А що маємо з другого? А раптом Віталій Петруня і справді… поплив? Раптом у нього що з психікою? Чи просто перевтомився? За інструкцією треба повідомити про випадок начальство, а це наче донос на друга. Та від мене всі однополчани відвернуться.

Ой, гиля, гиля,
Гусоньки, на став!
Добривечір, дівчинко,
Бо я ще й не спав.

Це я так намугикую (виявляється, я теж знаю народні пісні! А втім, це у мене спадкове, від мами).

— Еге, поспиш після того, що гуси натворили, — бурмотить Віталій, частуючи мене гарячим чаєм — міцним та гірким. Я з жадібністю, обпікаючи губи, п’ю, відчуваючи, як відлягає від душі.

Мабуть, від пережитого, на мене раптом напала охота потеревенити. Я не втримався і солов’єм залився:

— Ех, Петруня! Піду на дембіль, повернуся додому, того ж дня за вудки і — до Дніпра чи Орелі. Три дні підряд рибалитиму, покіль душу не відведу. Ото буде кайф!

Але тут пролунав сигнал охоронної системи.

— Все, Віталію, кінчаємо тринди-ринди, починається служба!

На екрані висвітився периметр охорони споруди № 1. Ой, леле, там, на поверхні, у білому світі вже, виявляється, весна! І коли вона встигла? І як ми, кроти підземні, її проґавили? Сюди на лижах діставалися, а всього лише за якийсь там тиждень, хоч на крилах лети!

На майданчик за периметром опускався сіро-зелений армійський вертоліт із нашими опізнавальними знаками.

— Рядовий Петруня, — гаркнув я весело, — алюром у башту! В кулемет стрічку, а ствол, як і велить інструкція, направ у бік гостей, що прилетіли до нас з неба. Не залишай кулемет до мого наказу. Ясно? Тільки гляди — без вибриків!

— Так точно, командире: навести кулемет на верто-льот та гостей, але — без вибриків! — і загупотів східцями нагору.

(Продовження на наступній сторінці)