«Двоє в бункері, не рахуючи привида» Валентин Чемерис

Читати онлайн твір Валентина Чемериса «Двоє в бункері, не рахуючи привида»

A- A+ A A1 A2 A3

Напружено вслухаюсь (аж у вухах від того дзвенить). Здається, що біля східців щитової хтось стоїть — це я відчував усім своїм єством. Хоча це дурниці. Хто міг проникнути в патерну караулу, що так надійно охороняється технікою? Але ж ці загадкові спрацювання техніки… Ні, тут щось не так. Я не божевільний, а ось стороннього відчуваю чітко. Віталій спить, хто ж може ще з’явитися в Карпомі? Тихенько, ледве дихаючи, я встав із стільця, озброївся спортивною гантелею і відчув себе значно впевненіше. На якусь мить стало так тихо, що чути було, як у спальні хропе Петруня — не інакше, як спить на спині. Розбудити електрика? Я вже хотів було повернутися до пульта, щоб натиснути кнопку сирени, як раптом відчув подув холодного морозяного повітря — наче хто відгвинтив вхідний люк. І знову дивне поскрипування, мовби кирзовими чоботами. Таке враження, що хтось ходить. Так тривало з хвилину, потім звук почав віддалятися, затихати, доки й не розчинився в пітьмі патерни. Я отямився, вскочив у патерну, увімкнув світло. Як і слід було чекати, там нікого не виявилось. Та й хто там міг бути? Не інакше, як у мене з’явилися слухові галюцинації (добре, що слухові, зорові — то ще гірше, бо тоді з’являються привиди і всіляка інша чортівня!). Але, попри все, я зобов’язаний повідомити про це Одинадцятого. Гм, тоді мене направлять до медиків — цього ще не вистачало!

Не знаю, скільки б я так стояв із затисненою в руці гантелею, як на пульті увімкнувся звуковий сигнал Одинадцятого. Я кинув гантелю, побіг до пульта і доповів Одинадцятому, що у ввіреному мені караулі № 9, звичайно ж, все в нормі. Хоч про себе подумав: яка це норма, якщо хтось бродить в патерні? Добре, що хоч датчики поводяться спокійно, а наступна доповідь Одинадцятому — через тридцять хвилин. А щодо кроків, що вчулися мені, то… то будемо вважати… Ну, хоча б слуховою галюцинацією. Невже я галюциную? Кажуть, що галюцинація — це неправильне слухове, зорове, дотикове, нюхове та смакове сприймання, зумовлене… порушенням діяльності мозку або хворобливим станом організму… Ну й ну! Невже в мене почалося слухове галюцинування? А що, коли воно переросте в зорове, дотикове і так далі? Краще про це не думати.

З’являється Віталій.

— Чому так рано? — в його очах сну й не видно, тільки якась утома. — Порушуєш режим, рядовий Петруня! Ти ще добру годину мусив би спати!

— Не спиться… Проснувся, а на душі наче камінь. Глянув на бетонну стелю, що нависає над нарами, згадав, на якій ми глибині закодовані — чомусь моторошно стало. На випадок чого — нам — амбець! Самі й не виберемося. Це ж гірше в’язниці…

— Чула, яку занепадницьку філософію розводить твій ненаглядний? — звертаюся до фотографії незнайомки над пультом. — А як мені ці теревені слухати? Про настрій підлеглого я мушу доповідати черговому. — До Петруні: — Затям! Ти мені нічого песимістичного не патякав, а я від тебе нічого такого… не чув. Ясно?

— Так точно, командире!

— Іди досипати положені тобі години, бо й не таке в твою розумну башку полізе. Хоча стривай! Все одно ти вже не заснеш. Гайни в кухню. Там під столиком, біля ніжки, стоїть пляшка виноградного соку. Я туди тихцем підсипав трохи цукру. Думаю, сік уже перебродив — то й хильнемо для підняття настрою. Так я минулого року в бункері, під час чергування, із своїм тодішнім електриком зустрічав Новий рік. Хмелю там кіт наплакав, та все ж… Стривай! Насмаж заодно картоплі. Тушонка вже скінчилася, але кусюньчик сала ще вцілів — гулять, так гулять!

Нарешті пішов сьомий, останній день нашого перебування в караулі. Чесно кажучи, ми вже досить потомилися, але сама думка, що зміна збирається в дорогу, додавала нам нових сил. В караулі царювала весела метушня. Віталій прибирав на кухні, а я, сидячи на стільці оператора, пришивав до своєї гімнастерки свіжий комірець. Навіть Терешко тинявся по карному в піднесеному настрої, як завжди носячи в зубах придушену полівку. Вже добу, як ми сиділи на перловці, а Терентій Терентійович перловки терпіти не міг, тому з нетерпінням чекав нової зміни, яка, звичайно ж, нагодує його консервами. Таракани та прусаки йому, здається, вже приїлися.

На центральній позиції теж було пожвавлення. Прапорщик Лисенко частіше од звичайного виходив на зв’язок, робив навіть спробу погуморити, що з ним траплялося рідко. І називав нас сторожовими псами — в його устах це звучало як найвища хвала, як поезія служби. (Виявляється, є й таке чудо-юдо: "поезія служби!") А я особисто для свого друга Сергія Крючка, який сьогодні звільнить мене з підземного полону, приготував кілька рибальських байок.

Пультовий годинник показував рівно дванадцять дня.

Вкотре увімкнулась рація і в караулі пролунали позивні Одинадцятого:

"Напевне, це буде повідомлення про зміну", — подумав я, не підозрюючи ніякої тривоги. Та й що могло трапитись?

І тут раптом по гучному зв’язку несподівано пролунав голос командира чергових сил підполковника Вашинова. Завжди бадьорий і впевнений у собі, він цього разу здався ніби розгубленим. Чи, що гірш, зляканим, хоча цього бути не могло. Вашинова трудно вивести з себе, не те, що злякати. Може, просто в нього охрип голос?

— Увага! Увага! Увага! — тенькнуло серце: чому він тричі повторює слово "увага"? Раніше такого ми не чули. — Увага всім караулам! Я, підполковник Вашинов, оголошую ввіреним мені караулам бойову тривогу. ("Ф’юу-уть… Ні фіга собі!" — почулося з якогось караулу). Через територіальні води до кордонів нашої Батьківщини за даними ПВО далекого зв’язку наближаються неопізнані літальні об’єкти чужої держави. Всім, всім, всім — бойова тривога! Караулам діяти згідно з нормативом "земля". Увага всім караулам: оголошую код на відкриття сейфу із зброєю.

Схопившись, якусь мить я стояв, нічого не тямлячи, а рука між тим і далі механічно підшивала комірець. А вже потім до мене дійшов зміст почутого. Час польоту ракет противника до нашого кордону загалом хвилин тридцять… Господи, та що ж я стовбичу… Похапцем одягнувши гімнастерку і на ходу застібуючи ґудзики, я побіг до сейфа. Зброю, що цілодобово зберігалася в закодованому металевому ящику, караул мав право брати лише на випадок бойової тривоги. Тремтячими руками набираю код, який оголосив підполковник. Але дверці не відчинилися. На табло висвітилися слова: "Неправильно набраний код".

— Спокійно, сержанте, спокійно, — бурмочу сам до себе. — Здається, остання цифра не "один" а — "одинадцять".

Повторюючи, наче молитву, цифри, знову набираю код, чується клацання, дверці сейфа нарешті відчиняються.

І тільки тут я збагнув, що поруч немає електрика.

— Віталію, оголосили норматив "земля"! — кричу щодуху. — Норматив "земля"! Ти мене чуєш?

У відповідь — тиша.

Мчу на кухню. Петруня стоїть з віником у руках наче статуя. Я схопив електрика за плечі і відчув під гімнастеркою холодне й ніби неживе тіло.

— Віталію, отямся, норматив "земля"! Солдат ти врешті! Чи хто? Генералом хочеш стати? Старайся! Негайно приступай до виконання нормативу "земля".

— Єсть, — нарешті видавив з себе електрик.

За цим нормативом, після відкриття сейфу зі зброєю, другим пунктом іде хімзахист. За кілька хвилин ми натягуємо на себе ґумові плащі з панчохами.

— Протигаз — за спину!

Віталій хапає автомат Калашникова, цинкові коробки з патронами, я суну за пояс пістолет Макарова. Гранати Петруня складає в сумку з-під протигаза.

Уважно оглядаю сейф. Ніби все, нічого не забули.

Повільно сповзаємо східцями, хімзахист сковує наші рухи. Діставшись патерни, кидаємо цинкові коробки з патронами на підлогу — чується гуркіт металу.

— Віталію, ми забули ензе!

Дві наші фігурки в захисті, напевне, збоку нагадують якихось доісторичних ящерів. Діставшись комірчини, витягуємо еталони з НЗ. Потім хапаю каністру з питною водою. Продукти і воду складаємо біля боєприпасів.

Тим часом Віталій з гулом зачиняє масивні двері патерни. Все. Норматив "земля" наш караул виконав. Тільки в поспіху ми забули про Терешка. Бідний кіт, не тямлячи, що трапилося, жалібно та злякано нявчить по той бік, шкрябає кігтями сталь дверей. Не змовляючись, ми повертаємо штурвал у зворотнє положення, трохи прочиняємо двері, впускаємо кота і знову їх герметичне зачиняємо. Терешко тінню прошмигнув у патерну, причаївся в кутку, наче розуміючи, що нам зараз не до нього. Могильна сирість штольні відчувається навіть через проґумовані костюми. Чи то, може, нас трясе нервовий озноб? Тьмяне світло надає нашому сховку моторошний вигляд бетонного склепа. Двоє броньованих дверей і шматок прямокутного відсіку на дванадцять метрів нагадують швидше мишоловку, аніж сховок. На випадок чого, могила для нас навіть не потрібна, вона вже є — на віки вічні, як єгипетська піраміда.

— Оце і є найбільше д-досягнення людського розуму? — у простір говорить Петруня.

— Знайшов час для філософствування. Виходжу на зв’язок і доповідаю Одинадцятому про виконання нормативу "земля".

— Доповідь прийняв, — скоромовкою відповідає прапорщик і зникає із зв’язку — мабуть, йому зараз не до нас. А кому ж тоді до нас?

— Командире… — у Петруні білі-білі губи, я до того ніколи не бачив у людей таких білих губів. — Невже це… кінець?

(Продовження на наступній сторінці)