— О-о, якби ж то мені вдалося хоч раз почути її голос, я був би найщасливішою людиною у світі! — Майкл помовчав і раптом закричав: — Вона завжди мовчить, і все кудись дивиться, і все комусь посміхається! Мене ніколи не помічає. — Він обхопив голову руками. — Я не знаю, що мені робити, вона ніколи, ніколи не звертає на мене уваги, а я ж її люблю. Розумієш — люблю.
— Розумію, — кивнув Джо. — А ти, Майкле, ніколи не пробував до неї хоча б доторкнутися?
— А чому?
— Н-не знаю. Напевне, не вистачило хоробрості. Адже вона жінка не така, як усі. Вона — не проста.
— Цікаво, а яка ж вона?
— Така... незвичайна. — Майкл подумав мить і закінчив упевнено: — Вона неземна. Таких жінок, як Дженні, немає більше на Землі. Вона єдина у всьому світі.
— Майкле, старий, ти ніколи не замислювався над тим, що таке Дженні? Можливо, як казали наші предки, це — привид.
Х’ю у пітьмі перестав сопіти, певно, насторожився, вчувши слово "привид".
— Неправда, вона жива!
— Гм... Нехай так. Але як ця особа, якщо вона жива, може з нічого з’являтися і в ніщо зникати?
— Саме так! — вставив з темряви Х’ю.
— Не знаю... — Майкл знизав плечима. — Я думаю, тому, що вона — неземна. З іншого світу.
— Припустимо й це. Але чому вона з’являється лише в цьому холі? І лише рівно опівночі? І лише на чверть години?
Джо крокував холом сюди й туди, то з’являючись у світлому колі ліхтаря, то зникаючи з нього, але, маючи окуляри нічного бачення, навіть з пітьми уважно спостерігав за Майклом.
— Не знаю... — бурмотів Майкл. — Я думав над цим, та відповіді не знаходив. Але певний, що вона — неземна жінка. Вона з іншої галактики.
— Гм... фантастикою захоплювався, старий?
— Було...
— Воно й видно. — Джо помовчав і зупинився так, щоб його лиця не видно було, але щоб він сам добре бачив Майкла. — Як і коли ти вперше побачив Дженні, будемо так називати привид?
— Одного разу я прокинувся за три хвилини до дванадцятої ночі. Мені захотілося пити, і я спустився вниз... Коли йшов холом, годинник саме пробив північ, і тут я побачив незвичайну жінку. В першу мить подумав, що я сплю.
— І відтоді ти щоночі ходиш до неї на побачення?
— Так, без неї я вже не можу. Мені здається, що знаю її давно, все своє життя.
— До речі, хто тобі сказав, що її звати Дженні? — запитав із пітьми інспектор Кларнес.
— Вона сама мені про це сказала.
— Але ж ти щойно запевняв, мене, що вона ніколи з тобою не говорить! — вигукнув Джо.
— Дженні сказала мені про це уві сні.
— Вона ще й приходить до тебе у сни?
— Іноді... — Майкл посміхнувся (чи не вперше за всю розмову). — І навіть зрідка уві сні говорить зі мною. Але наяву — ніколи.
— І давно ти... ну, зустрічаєшся із Дженні?
— Майже місяць.
Джо подумав і махнув рукою:
— Гаразд. Іди спати, Майкле.
— Після зустрічі з Дженні я ніколи не сплю. Я тільки лежу і вдаю, що сплю.
— Тоді йди ляїай і вдавай, що спиш. А ми тут... посидимо ще трохи.
Майкл покірно рушив, та нараз зупинився і рвучко повернув голову.
— А ви нічого лихого не вчините Дженні?
— Ми прийшли сюди не для того, щоб забрати в тебе Дженні. — Джо підійшов і легенько поплескав по плечі Майкла, що злякано дивився на нього. — Заспокойся, старий. Хоч я, наприклад, і холостяк, але жінки мене ніколи не цікавили. А мій колега, — кивнув він у той бік, де сидів на дивані Х’ю, — має дружину, яку дуже-дуже любить... (Х’ю в пітьмі хмикнув). Тому вважай, що Дженні твоя...
— Моя... — Майкл усміхнувся і пішов на другий поверх, вигукуючи:— Моя, і нікому її не віддам! Моя, і нікому її не віддам!
VII
— Що ти тепер скажеш, детектив-аматор? — ступив в освітлене коло інспектор Кларнес. —Кіно, чи не так? Як^ тобі її величність чорна королева?
— Здорово! — вигукнув Джо. — Такого я ще не бачив. Ефект вражаючий! Я навіть ладен на якийсь час повірити, що привиди й справді існують... Неземна жінка, як називає її Майкл, постає з нічого. І постає як жива.
— Той Майкл — звичайнісінький псих!
— Бідолашний Майкл, — зітхнув Джо. — Він втратив голову від любові до цього видива. Шкода, але він загине...
— Гаразд, із ним ясно. Він уже не від миру сього. А ми? Ми здорові, ми скептики, а от я не міг відірвати очей від того привиду.
— І я теж, — зізнався Джо. — Хоч не особливо звертаю увагу на жінок.
Так перемовляючись, вони уважно вивчали хол.
Простукали стіни, прискіпливо обдивилися вікна, згорнули килим і дослідили підлогу, оглянули східці, що вели на другий поверх, але ніде й нічого підозрілого не виявили і знову зійшлися біля столика.
— Привид зникає десь тут, не користуючись потаємним ходом або чимось подібним, — підсумував оглядини Джо. — Я кажу: привид, хоча в існування їхнє, зізнаюсь, не вірю. Привидів немає, як немає й потойбічних сил. Тут криється якась загадка. Та жінка, що отут демонструвала нам свою вроду, — безтілесна, вона дух. Ніщо.
— То що ж це — фокус? — здивувався Х’ю. — Ілюзіон? Оптичне явище?
— Можливо, і явище, — сказав Джо. — Явище, яке ми поки що не можемо розгадати. Але на те й таємниці, щоб їх розгадувати.
— І все ж, хто ця безтілесна красуня? Реальна особа чи...
— Цього я не знаю, але гадаю, що скоро дізнаюсь. Цей пресимпатичний привид мене дуже зацікавив. Та й Майкла треба рятувати: ще тиждень-два таких рандеву з привидом, і бідолаха переселиться до психіатричної клініки.
Говорячи це, Джо підійшов до годинника і поляскав по ньому рукою.
— Старовинна робота. Швейцарська фірма, кінець вісімнадцятого чи початок дев’ятнадцятого сторіччя. Одне слово, музейна цінність. — Помовчав. — Солідна річ і якраз... на зріст людини.
Х’ю посміхнувся.
— Ти хочеш сказати, що Дженні, чи як її там, ховається в цьому старовинному годиннику?
— Ні. Але мені здається, що поява привиду чимось пов’язана з механізмом годинника.
— Для чого було швейцарським годинникарям вісімнадцятого чи дев’ятнадцятого сторіч запихати в годинник якийсь привид?
Джо промовчав, замислено погладжуючи підборіддя.
Х’ю зробив спробу витягти годинник із ніші, щоб обдивитися його з усіх боків, але тільки й спромігся ледь зрушити його з місця.
— Важелезний, — похитав головою. — Навіть удвох не впораємось.
— Облиш. Якщо й упораємось, це нічого не дасть. Потрібні спеціалісти, з цією таємницею квапитись не варто.
— Спеціалісти будуть завтра. Себто вже сього... — Х’ю вмовк на півслові, сторожко прислухаючись. — Здалося, — зрештою сказав він.
— Мені теж здалося, — пошепки озвався Джо.
Вони вмовкли, .напружено прислухаючись, і Х’ю повільно засунув руки до кишені, але пістолета у ній не виявив.
"Ч-чорт, не захопив, — лайнув себе подумки. — І як же я міг?.."
— Джо, нам не здалося...
— Він не йде, а якось дивно пересувається, — вслухаючись у тишу, коментував Джо. — Його хода не схожа...
— ...на людську, — інспектор метнувся до столика і вимкнув ліхтар.
VIII
Детективи застигли в пітьмі" що враз наповнила хол.
Місяць поглинули чорні хмаровища, що облягли Місто, непроглядна темрява взяла віллу в суцільну облогу. За вікнами тоскно завивав вітер, зірвалось кілька важких крапель дощу (чути було, як вони затарабанили по шибках), а потім усе стихло, тільки час од часу чулося скімлення: чи то вітер, чи бездомна тварина...
М’яко й рівномірно цокотів маятник: цок-цок, цок-цок...
Детективи знову почули кроки — обережні, ніби човгикав хтось або дуже важкий, або дуже старий.
— Доведеться нам познайомитися іще з одним привидом, — пробурмотів інспектор. — А з мене вже досить і першого. До того ж я не захопив зброї. Ах, ч-чорт! Може, хоч у тебе є яка-небудь пукавка?
— Я займаюсь розслідуванням тих чи інших справ, але не стріляниною, — озвався Джо.
— Жаль...
Кроки вчувалися ніби з-за стіни. Але хто там міг ходити? Крім Майкла та його дружини Лінди, на віллі "Двох щасливців" більше ніхто не мешкав.
— Мабуть, спеціаліст по очищенню вілл, — висловив припущення Джо.
Та ось кроки почулися вже зовсім близько, детективи кинулись під стіну й притислися до неї, не спускаючи поглядів з дверей, що вели в коридор.
І раптом у ніші, де стояв годинник, зненацька зачорнів овальний отвір. І тієї ж миті почувся пронизливий скрип, човгання і в тому отворі з’явилася масивна постать, квадратна, з прямими плечима і дещо довгастою, низько посадженою головою.
Одного погляду було досить, щоб здогадатися: робот!
(Продовження на наступній сторінці)