Хоч зовні вілла і була закамуфльована під селянську хату, всередині все було цілком сучасне. В центрі високої стелі сяяла в місячному промінні кришталева люстра.
На стіні, під якою стояли меблі, висіли величезні фотографії якихось химерних, схожих на посланців з інших планет, істот з антенами на головах. Придивившись, Джо збагнув, що то в тисячі і тисячі разів збільшені фотографії термітів. Тому й здавалися вони фантастичними чудовиськами зі страхітливими щелепами. Тут же висіли майстерні фотоетюди грибів чи "цукрових голів". Джо мимоволі замилувався ландшафтом з термітниками, тож коли почувся легкий жіночий кашель, не встиг заховатися, а так і залишився стояти на місці, сподіваючись, що в напівтемряві непорушні предмети в око не впадають,
Х’ю встиг притулитися спиною до стіни.
Ще мить — і в холі з’явилася жіноча постать у білому, довгому, аж до п’ят вбранні. Зайшла вона з коридора нечутно.
Тримаючи у витягненій руці якийсь круглий предмет ("Чашка? — здогадався Джо. — Напевне, з водою? Виявляється, і привиди п’ють..."), підійшла до годинника, постояла задумливо. А тоді зненацька стукнула кулаком по годиннику і сказала з відразою:
— Сидиш, писана красуне? Майкла мого очікуєш? Тільки дарма гнешся в годиннику, чоловіка тобі я все одно не віддам. Хай я не така вродлива, як ти, але я — жива жінка. А ти... ха-ха... безтілесний дух! Пху, і все! А жива й гаряча жіноча плоть — це таки жіноча плоть, а не якийсь там туман... Безтілесним духом земний чоловік довго ситий не буде. Навіть якщо той дух і вродливий. Ось так, красуне, раджу тобі вилізти з годинника і йти звідси геть!
Постать у білому сплюнула і, тримаючи поперед себе чашку, почала підніматися східцями на другий поверх, щось бурмочучи.
Детективи почекали, доки вона зникне, і ледве стримались, щоб не зареготати вголос.
— Мені здається, що місіс Джексон... — обережно почав Х’ю, та Джо його перебив:
— Тобі не здається, а так воно й є. Перед тим, як іти сюди, я дістав довідку: місіс Джексон лікувалася в невропатолога. Та й зараз його відвідує.
— Ф’ю-у-уть!.. — стримано свиснув Х’ю. — Пацієнткам невропатологів завжди ввижається всіляка чортівня з потойбічного світу!
— Можливо... — Джо помовчав, роззираючись. — До півночі ще залишилося п’ятнадцять хвилин, давай посидимо.
Детективи зайшли за кадоби з рослинами і сіли на грубезні дерев’яні стільці, теж імітовані під пеньки з потрісканою, зарослою мохом корою. Звідти добре проглядався хол, а кадоби надійно маскували. У всьому будинку, як і перше, стояла непорушна тиша, тільки ледь чутно лунало в пітьмі: цок-цок, цок-цок...
Інспектор вмостився зручніше і всміхнувся:
— Ну, ваша величність білий королю, будемо чекати.
Х’ю десь почув чи вичитав, що детектив — це шахова гра, у якій завжди беруть участь чорний король — злочинець і білий король — сищик, чорна королева — підсобниця злочинця й біла — потерпіла. І часто користувався в розмові цією термінологією.
— То кого будемо чекати, ваша величність: чорного короля чи такого ж кольору її величність?
— Чорну королеву, адже привід — жіночої статі.
— Чорну, то й чорну. — Х’ю випростав ноги, але відпочити не вдалося. Десь на другому поверсі почувся невиразний шум, наче рипнули пружини, і все стихло. Джо не зводив погляду зі східців, що вели на другий поверх: Майкл (якщо він тільки вдома і якщо все те, про що говорила місіс Джексон, правда) мусив от-от спуститися вниз.
За десять до дванадцятої на другому поверсі знову рипнуло. Вгорі хтось скрадливо йшов, намагаючись не шуміти. По хвилі-другій кроки почулися ближче... ще ближче.
Та ось уже зрозуміло стало, що східцями з другого поверху спускається чоловік, спершу вони побачили його ноги в домашніх капцях, потім з’явилися смугасті піжамні штани, і по хвилі Майкл Джексон уже був у холі. Під піжамною курткою біліла сорочка, Майкл на ходу затягував вузол краватки, чепурився (теж на ходу). Він наче боявся запізнитися. Був це середнього зросту чоловік тридцяти з чимось літ, нічим не показний зовні — ні видом, ні статурою. Ординарний чоловік, яких багато зустрічаєш на вулиці і на яких не звертаєш уваги — заклопотаний службовець, та й годі. І коли на щось можна було звернути увагу — то це на його руки. Довгі, тонкі й чутливі пальці його рук не мали спокою: то щось пригладжували, то поправляли, то неспокійно металися в пошуках якогось діла... Рухався Майкл обережно і сторожко, наче остерігався когось сполохати.
Спустившись у хол, він роздумливо постояв, обвів замисленим поглядом хол і, певно, заспокоївшись, сів у крісло, що стояло трохи збоку від годинника. Сів, зітхнув, ще раз підрівняв краватку і завмер. Тільки білі тонкі пальці нервово перебирали невидимі клавіші на бильцях крісла. Із вікон навскіс падало місячне світло, і в тому світлі обличчя його здавалося дуже блідим. Коли до дванадцяти лишалося дві хвилини, він нетерпляче засовався в кріслі.
З легким шипінням годинник почав відбивати північ.
Джо невідь чому здригнувся й напружився. "Містика!" — сердито дорікнув собі подумки. Х’ю теж засовався, а Майкл аж підстрибнув у кріслі. Але на третьому ударі знову сів, на шостому схопився, посмикав чогось краватку, оглянув себе, як перед дуже важливою аудієнцією, пробіг долонями по ріденькій зачісці й глибоко зітхнув.
І зненацька з останнім, дванадцятим ударом годинника посеред холу, якраз де лежав килим і стояв столик з букетом айстр у кришталевій вазі (квіти, як відзначив Джо, були свіжі, поставлені, очевидно, звечора), забіліла яскрава пляма. На очах вона більшала, ширшала, яскравішала, потім почала видовжуватися — і раптом у тому овалі виникла вона.
Вигулькнула нізвідки. З нічого. З небуття. З повітря. З простору. Наче матеріалізувалася з невидимих атомів... Спершу вималювалися обриси голови і плечей, потім жіночий силует, що просвічувався наскрізь, з легкими контурами рук, стегон. Контур на очах густішав, рельєфнішав, робився випуклим, об’ємним і, безперечно, тілесним. Все це дивне народження з нічого відбулося за якусь секунду, і ось уже посеред холу стояла жінка — цілком реальна, земна і... І в той же час якась фантастична.
Була вона висока, довгонога, вдатна станом, пружна й молода. І сильна, принаймні таке складалося враження. Тіло її було повне зваби і снаги. Світле волосся розсипане по плечах і злегка відкинуте назад, так ніби в обличчя жінці повівав теплий ласкавий вітерець. Незнайомка мружилась, наче проти сонця, а на гарно окреслених м’якими лініями губах блукала привітна усмішка. У ясних очах — трохи здивованих і від того ще привабливіших — було стільки радісного блиску, немовби вона щойно з’явилась на світ білий і всміхається; як-бо гарно жити! Було в її очах, усмішці, у всій постаті щось від дорослої жінки, котра вже знає свої принади, і в той же час щось від наївної дівчини, яка тільки-но розквітла і відчула, що вона всім подобається і світ подобається їй.
Було незнайомці літ двадцять п’ять.
Вона була з тих жінок, на яких лише раз глянеш і — заусміхаєшся, радий трепетному життю, що у всій своїй юній довершеності постало перед тобою. І довго потім у тебе, як згадаєш її, затишно і спокійно на душі, і ти полегшено думаєш (забувши в ту мить про одноманітну сіру прозу життя): а хороше все ж таки на світі білому!
З кожною секундою в холі світлішало, і зрештою стало видно, як удень, і можна було роздивитися кожну рисочку на її лиці. Посередині холу стояла жива людина, до якої хотілося доторкнутися.
Х’ю і Джо переглянулись і одночасно звели брови — очі їхні були повні захоплення, обидва з бентежною насолодою вдихнули ледь уловимий запах якихось незвичайних парфумів, що линув од сонячної жінки у світлому овалі.
— Дже-енні... — У голосі Майкла забриніло стільки радості і водночас печалі та безнадії, що детективи аж розм’якли. — Дже-енні, здрастуй!.. — вигукнув він з відчаєм і тугою і ще з чимось таким, що й збагнути годі було.
Джо подумав:
"А що, коли це... Ні, я не можу повірити в потойбічну чортівню, якою двісті чи триста років тому лякали наївних простачків. Ні і ще раз ні. А що, коли це лиш мрія Майкла Джексона? Не чорна королева детективу, а — мрія. Мрія про любов, про щастя, яких у нього не було. Мрія, котра якимось дивом може матеріалізуватися?.."
Жінка-привид на привітання Майкла не відповіла.
— Ти, як завжди, мовчиш, Дженні, — гірко вихопилось у Майкла. — Чому ти не хочеш зі мною говорити? Скажи... хоч одне-єдине слово. Я ще ніколи не чув твого голосу, Дженні...
Жінка мовчала, наче була в іншому світі, наче між ними стояла хоч і прозора, але непробивна стіна.
— Я виглядаю тебе цілий день... Такий довгий-довгий день і ще й вечір виглядаю тебе, а ти... мовчиш.
Жінка дивилась кудись повз Майкла Джексона і всміхалася комусь іншому, невидимому. Дарувала усмішку щасливішому за Майкла. І здавалось, що нечутний у холі вітер, м’який і ласкавий, тріпоче її світле волосся, а невидиме тут сонце — сонце іншого, щасливішого світу, про який усі мріють, але який не кожному дано, пестить її вродливе лице.
(Продовження на наступній сторінці)