«Білий король детективу» Валентин Чемерис — страница 34

Читати онлайн фантастично-пригодницьку повість Валентина Чемериса «Білий король детективу»

A

    — Не будемо їй псувати новорічну ніч. Тим більше, що це і без нас є кому робити.

    — То ви детектив Джордж Лі? Той Лі...

    — Той...

    Вона різко звела голову, хитнула нею, відкидаючи за спину світле хвилясте волосся.

    — Хай я наївна, від безвиході взялася за пістолет, а ви... Досвідчений детектив, і раптом теж... схопилися за пістолет. Я думала, що ви й справді маніяк, як про вас тоді писали газети. А сьогодні переконалася, що ви при своєму розумі.

    — Принаймні намагаюся ним користуватися.

    — Навіщо ви тоді таке вчинили? — вже гнівно запитала вона. — Привид — то було майже живе, рельєфне зображення моєї сестри, нещасної Дженні. Єдина пам’ять про неї, а ви...

    Джо мовчав.

    — Не знаєте, що говорити?

    — Знаю. Але мене дивує різка переміна у вашій поведінці. Виявляється, ви навіть можете допитувати. Ще мить — і ви почнете вдаватися до моралі. Тим більше, що ви прийшли сюди, здається, не з біблією в руках.

    — Коли вже я познайомилась із вами, то хочу все знати до кінця. Отже, навіщо ви стріляли у привид? Ви вдруге вбили Дженні.

    — Емоції...

    — Можливо. Але ви знищили винахід Едгара Стівенса.

    — А хто, крім мене та вас, знає, що то — винахід якогось там Едгара Стівенса? (Дженні мовчала). Ось так... Але попри все я картаю себе, що тоді так вчинив, Хоча й не міг інакше.

    Дженні зло примружила очі, що враз потемніли.

    — Ви... закохалися в зображення моєї покійної сестри?

    — Не знаю, — Джо усміхнувся. — Можливо. А можливо, й ні. Адже вона була для мене, як мрія. Мрія про нездійсненне щастя.

    — Мабуть, ви маєте рацію, — вже трохи заспокоїлась гостя. — Покійна Дженні і справді була, як мрія про щастя. Але ви так і не відповіли на моє запитання: чому ви стріляли в годинник?

    — Не міг. Зрозумійте мене, не міг стерпіти, що її зображення перетворили в цирк. Балаган. Коли демонструвалося її зображення, з публіки кричали... А втім, мені ні до чого повторювати ті непристойності... Але й це ще не все. Мій друг, якому я найбільше вірив, вирішив розбагатіти на винаході Едгара Стівенса. Він і продав годинник циркачам. І довести, що так званий привид — то винахід інженера Стівенса, було вже неможливо. Цей винахід привласнили інші й викачували з нього гроші. Годували ним пересичену і вульгарну публіку. І тоді я вирішив: якщо винахід украли у Едгара Стівенса, якщо така несправедливість, то хай краще він не належить нікому. І у відчаї вхопився за пістолет...

    — Ви гадаєте, що це — вихід?

    — Це глухий кут. Але вчиненого вже не виправиш, тепер сам розумію, що вчинив дурість, що треба було боротися іншими методами. — Помовчав. — А тепер у мене до вас одне запитання. Чому у вас однакове ім’я з вашою сестрою?

    — Мій тато дуже любив мою маму. — Дівчина вперше усміхнулась, і світлі очі її засяяли, як дві чисті росинки, коли після дощу вигляне сонце. — Як народяться дочки, казав він, то хай усі будуть зватися на честь мами... А мама тата дуже любила і казала: як будуть хлопчики, то будуть зватися всі на честь тата... Але хлопцям не судилося з’явитися, народжувалися дівчата. Нас з’явилося на світ двоє, і обох тато в честь мами назвав Дженні: Дженні велика і Дженні маленька. Так мене в домі і звали: маленька...

    — А де зараз ваші батьки?

    — На тім світі.

    — Вибачте, не знав. Що з ними скоїлось?

    — Загинули в авіакатастрофі. Зненацька. Вони кудись собі летіли нашим стареньким птахольотом, а поліція саме переслідувала гангстерів. Ті відстрелювались і вцілили в птахоліт мого тата... Ми, Дженні, залишилися удвох.

    — Пробачте, а де ви мешкаєте?

    — Неподалік од вас, у сусідній віллі наймаю кімнату.

    — Дивно. І чому я вас раніше ніколи не зустрічав?

    — Не знаю. — Вона всміхнулась, уважно його розглядаючи. — А знаєте, — раптом вигукнула вона дзвінко і весело, — я, здається, десь вас бачила. Ви бігаєте вранці?

    — Раніше траплялося...

    — От я раз і бачила вас, як ви бігли. Ще й подумала: щасливий чоловік, коли бігає... Певно, життєрадісний, збирається довго жити. Бо з відчаю чи горя вранці бігати не будеш.

    — Я радий, що ми все ж таки познайомились.

    — Але яким способом? — вона спалахнула. — Скажіть, тільки чесно. Я видалась вам... ну, смішною? З пістолетом?

    — Спершу ні.

    — Спасибі й на тім. Повірте, Джордже, тільки у відчаї, з безвиході зважилась я на таке. Тому не судіть бідну дівчину надто суворо.

    — Оскільки я сам засуджений, то не маю ніякого морального права судити ще й бідну дівчину.

    — Вам весело, а мені не до сміху! — Вона притулила руки до лиця, що враз запашіло, а коли опустила їх через мить, то лице вже було білим. — Послухайте! — раптом сердито вигукнула вона. — Чому ви дивитесь на мене так насмішкувато? Можете ви хоч кілька секунд побути серйозним? Я хочу... я вимагаю, щоб ви мене вислухали без іронії та шпильок.

    — Я — сама серйозність найвищого гатунку.

    — У ваших очах спалахують веселі іскорки! — вигукнула вона. — Негайно їх погасіть!

    — Я просто вижену їх звідти! — засміявся Джо, і вона, не втримавшись, і собі всміхнулась. Але через мить обоє були серйозні.

    (Продовження на наступній сторінці)

    Другие произведения автора