Зрозуміло, Санта-Клаус з благодійного товариства жебрає, щоб ощасливити бідних. Джо терпіти не міг наївної філантропії, вважаючи жебрання та старцювання для бідних (яких, до речі, в Місті кілька мільйонів!) зайвою витратою часу. Та все ж двері відчинив — незручно було перед цим благодійником, що в таку ніч оббиває пороги, сподіваючись когось там порятувати мізерною милостинею.
— З Новим роком! — басом прогудів Санта-Клаус, переступаючи поріг, і Джо чомусь не сподобався якийсь неприродний голос, нічного гостя. — З новим щастям!
— І з новим підвищенням цін.
— Політикою наше товариство не цікавиться, — прогудів (і все-таки, чому в нього такий... дивний бас?) Санта-Клаус. — Наше товариство благодійне, воно допомагає тим, у кого немає за що купити шматок хліба. Прошу, містере, пожертвувати.
— Сумніваюсь, щоб жебранням можна було ощасливити бідняків, — зітхнув Джо. — Адже наше Місто якщо й багатіє, то тільки на бідних, їх із кожним роком все більше. Та гаразд, хоч я і сам не багатий, але дещицею поділюся.
Підійшов до столу (Санта-Клаус теж рушив за ним), витягнув шухляду, взяв дві кредитки і, складаючи їх учетверо, щоб було зручніше опустити в щілину скриньки, оглянувся.
І завмер.
Санта-Клаус тримав у руці пістолет.
"Який же я наївний дурень, на такий дешевий гачок попався", — лайнув себе подумки Джо, а вголос майже весело вигукнув:
— О, новорічний сюрприз! Хоч якась та забавка. Інтересно. Але, як мені відомо, старий, милостиню просять без зброї.
— Я не прошу в тебе милостині!
— Ах, даруйте, це ви так оригінально вітаєте мене з Новим роком, — тягнув Джо, аби виграти зайву хвилину. — Я вельми тобі вдячний, старий, що ти хоч якось урізноманітив мій Новий рік,
— Я не збираюся нікого розважати! Щвидше викладай на стіл долари, золото, коштовності. Ну! Рахую до п’яти, і в твоїй черепній коробці з’явиться пречудова дірка. Раз!..
Джо стало нудно.
— Послухай, Санта-Клаус, чи як там тебе... Ти можеш рахувати хоч до тисячі. Навіть за такий час я не знайду в цих апартаментах ані золота, ані коштовностей.
— Два! — рука з пістолетом, націлена детективу в груди, почала тремтіти. — Три! Ти чуєш — три! — майже вигукнув Санта-Клаус. — Кажу, три. Ворушись!
— Ти досить точно вмієш рахувати до трьох.
— Чотири!.. Востаннє застерігаю.
— Візьми у шухляді столу, — сказав Джо. — Але там — дріб’язок. Двісті з чимось доларів.
— Відійди.
Джо з нудьгуючим виглядом відійшов, а Санта-Клаус, кинувшись до столу, забігав по ньому поглядом.
— У лівій шухляді, — підказав господар. — Можеш забрати ті дві з чимось сотні, все одно їх не вистачить, щоб заплатити за квартиру бодай за один місяць.
Санта-Клаус потягнувся було рукою до лівої шухляди, погляд його наткнувся на листівку на столі, він взяв її, потім другу, третю...
— Я теж отримав подібні листівки, — зітхнув він, і в нього зненацька вихопилось: — І як же нам далі жити?
— Грабувати ближніх, — порадив Джо. — Тобто тих, хто теж не знає, як жити при дорожнечі і чим завтра платити за житло.
— Я теж не знаю... чим платити.
— А ось чим... — Джо зненацька різко викинув ліву руку. Санта-Клаус, нічого не розуміючи, сполошено метнувся за нею поглядом. Цього для детектива було досить. Доки погляд грабіжника був звернений на його підняту руку, він кинувся вперед, ударив новорічного гостя по руці, і пістолет, відлетівши в куток, глухо гупнувся об підлогу.
А в наступну мить він уже був у руках Джо. Санта-Клаус стояв отетерілий, все ще не вірячи в те, що сталося.
— Так на чому ми зупинилися? — граючись пістолетом, з милою посмішкою запитав Джо, і його агатові очі сховалися у вузькі щілини повік. — Здається, на тому, що ти, старий, теж одержав кілька подібних листівок?
До Санта-Клауса нарешті повернулася здатність говорити.
Він шумно видихнув повітря.
— Мене завтра викинуть на вулицю, і я... — Санта-Клаус хитнувся й повільно опустився на стілець. Плечі його здригалися.
— Вперше в житті бачу Санта-Клауса, який плаче! — вигукнув Джо. — І плаче в новорічну ніч. Ах, як оригінально! Де ще таке побачиш? Теж мені..: грабіжник! Із такими нервами у джентльмени удачі не йдуть.
Санта-Клаус аж зайшовся басовитим риданням. "Псих? Наркоман? — майнула думка в детектива. — Цього ще мені не вистачало в ніч під Новий рік..."
— Послухайте, ви... Санта-Клаус, чи як вас там, — втративши терпець, вигукнув Джо. — Випийте води і заспокойтесь. Я не терплю сліз. Якщо ви прийшли сюди грабувати, то грабуйте, хай вам чорт! Тільки без дешевої істерики!
Сходив на кухню і приніс води.
Санта-Клаус тремтячими руками схопив склянку, цокочучи об неї зубами, випив воду і, все ще схлипуючи, рукавицею витер сльози. Той жест насторожив Джо.
— Візьміть себе в руки, — порадив він грабіжнику. — Ви навіть пограбувати ближнього нездатні. Навіщо було братися за пістолет? Це ж не іграшка.
— Я... я просто ні на що не придатна, — басом заридав Санта-Клаус.
"Гм... Непридатна... Звідколи це Санта-Клаус став говорити про себе в жіночому роді?.."
— Можете викликати поліцію, мене арештують за спробу вас пограбувати і посадять у в’язницю. А там хоч задарма годуватимуть. Та й квартплату за камеру не беруть.
— У в’язницю вас навряд чи посадять, бо всі в’язниці в нашому Місті переповнені. Жіночі — теж. Даю гарантію, що вам доведеться відбувати покарання в так званій зоні ув’язнення. Простіше, у власній квартирі. І харчуватися доведеться за власний рахунок. Одне слово, потрапите в таку ситуацію, у якій зараз перебуваю я.
— То ви ув’язнений?
— На жаль... — Джо показав браслет на своїй руці. — Мій персональний електронний охоронець. Дуже надійний. Сиджу під його наглядом і гадаю, де мені роздобути доларів, щоб платити за оцю саму... зону ув’язнення. Аж тут вас принесло. Інтересна, скажу вам, виходить ситуація.
— Бідолаха...
— Вельми вдячний за співчуття.
— Якби знала, що ви...
Мовлено це було зовсім не чоловіком, але — бас... І тут він здогадався й майже весело вигукнув:
— Та війміть з рота апаратик і говоріть своїм натуральним голосом. Він у вас, до речі, не тільки не бас, а й взагалі не чоловічий. Бо ви, смію вас запевнити, не чоловічої... гм-гм... статі. Ви належите до так званої прекрасної половини роду людського.
— Колись належала до прекрасної половини, а тепер... а тепер мені байдуже, до кого я належу.
Новорічний гість механічно взяв зі столу фотографію, підніс її ближче до очей і зненацька вигукнув:
— Звідки у вас моє фото?
З цими словами Санта-Клаус зняв з голови шапку і парик, віддер бороду та густі брови, і Джо приголомшено завмер... Але не тому, що перед ним стояла молода жінка літ двадцяти (про те, що під машкарою Санта-Клауса ховається жінка, він здогадався раніше), а тому, що дівчина, яка так невдало зіграла роль грабіжника, була як дві каплі води схожа на... Дженні Стівенс, покійну дружину покійного винахідника голографічного пристрою Едгара Стівенса. Хіба що молодша на вигляд.
— Дженні? — мимовільно вихопилося в нього.
— Звідки ви знаєте моє ім’я? — запитала вона неприродним басом.
— Говоріть своїм звичайним голосом! — нетерпляче вигукнув Джо. — Я не можу повірити, що ви... Дженні. Це якась містика.
Вона відвернулась, витягла з рота кругляк, що імітує голос, і вже своїм звичайним, досить мелодійним голосом сказала:
— Так, я Дженні. Але звідки ви мене знаєте?
— Дженні Стівенс? — нічого не міг він збагнути.
— Ні, я Ленгдон. Дженні Ленгдон я. А Стівенс — це прізвище по чоловіку моєї покійної сестри. Вона теж Дженні. Чому ви так здивувалися?
— Але ж є від чого, — і вражений детектив опустився на стілець, все ще недовірливо оглядаючи свою гостю.
Кілька хвилин Джо мовчав.
— Послухайте... — нарешті оговтався він. — То ви — сестра Дженні Стівенс? Ніколи не думав, що познайомлюся з сестрою Дженні за таких... таких своєрідних обставин.
— Звідки ви знаєте мою покійну сестру Дженні? — запитала вона досить настирливо, і від її розгубленості та відчаю не лишилося й сліду. — І чому у вас на столі її фото? Ви хто такий?
— Взагалі, у даній ситуації повинен запитувати я, — усміхнувся Джо. — Та гаразд, відповім. Вашу покійну сестру Дженні Стівенс я знаю тільки з фотографії. Не так давно цікавився справою, яка згодом називалася "Привид на віллі "Двох щасливців".
Дівчина відступила від нього на крок.
— То ви... Джордж Лі? (Джо кивнув). Так ось кого я хотіла пограбувати?.. — Вона нервово засміялась.
— Послухайте, ви справді... ну, реально існуєте чи просто примарились мені в новорічну ніч?
— На жаль, я справді існую.
— Чому це — на жаль?
— Життя таке, що радіти не доводиться. Втім, як би я хотіла, щоб наша зустріч з вами виявилася сном. Але... я справді завітала до вас із пістолетом, і ви можете подзвонити в поліцію.
(Продовження на наступній сторінці)